СТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РІВНЕНЩИНИ

(за документами Державного архіву Рівненської області)

Соціальне забезпечення у будь-якій державі є найважливішою складовою добробуту громадян. Воно демонструє готовність держави дотримуватись принципів гуманізму щодо тих, хто віддав суспільству свої працю, інтелект, здоров’я.                                                                                                            

До ХХ століття в Україні, за приналежності її території до різних держав, обов’язкове соціальне забезпечення ґрунтувалося на спільній дії застрахованих робітників і службовців у вигляді сплачування внесків визначеного законом розміру. Іноді ці внески здійснювали роботодавці (при страхуванні від хвороби і від нещасних випадків на роботі). У створенні фондів безробіття бюджетними дотаціями брала участь також держава.                    В СРСР було відкинуто цю концепцію, а на її місце введено т. зв. державне соціальне забезпечення, яке передбачало виплату допомоги тимчасово непрацездатним робітникам і службовцям, вагітним жінкам, а також пенсії (на старість, інвалідність, в разі втрати годувальника, за вислугу років, персональні тощо).                                                                                     

Страхові декрети проголошені більшовицькою владою у 1917-1920 рр. визнавали право на пенсію лише за категоріями, що становили соціальну опору нового режиму, а саме, за робітниками та червоноармійцями. Вперше, радянські органи соцзабезу на Рівненщині з’явились на короткий термін у 1919 р. 5 червня 1919 р. у м. Рівне як самостійний відділ Рівненського повітового ревкому розпочав роботу повітовий відділ соціального забезпечення. У його листі від 29 червня 1919 р. до ревкому повідомлялося, що у відділі утворені та функціонують 8 підвідділів. До того ж, відділ прийняв до свого відання, ще організовані за царського періоду, «денний очаг з 60-ма дітьми, 8 приютів з 250 дітьми, 2 богодільні з 93 особами переважно чоловічої статі та одну дешеву їдальню». За статистичними відомостями з 5 по 13 червня 1919 р. по допомогу до відділу звернулось 327 осіб, найбіднішим з яких була надана допомога грошима та безкоштовними обідами.                                                                                                                    

            Вдруге, система соціального забезпечення СРСР на Рівненщині розпочала свою роботу у січні 1940 р. зі створенням обласного відділу соціального забезпечення Рівненського облвиконкому. Він розміщувався у м. Рівне за адресою вул. Леніна, 39 та мав у підпорядковуванні будинок інвалідів. Соціальне та пенсійне забезпечення на той час регулювалося законодавством СРСР, а саме затвердженим у лютому 1930 р. ЦВК та РНК СРСР Положенням про пенсії та допомоги з соціального страхування. На відміну від перших декретів радянської влади, відтепер пенсії отримували не лише особи, які мали заслуги перед робітничо-селянською революцією, а й пенсіонери праці, що отримували допомогу внаслідок хвороби.    

Однак, соціальний захист населення Західних областей, що до 1939 р. входили до складу Польщі в т. ч. і Рівненщина, мав свої особливості. Відповідно до постанови РНК СРСР від 31 грудня 1940 р. № 2710 пенсії, призначені особам до встановлення радянської влади підлягали перегляду. Стаж мав бути підтверджений основними, офіційно затвердженими документами, де відображались посада, трудовий стаж та заробітна плата та дотичними: листами, нотаріально засвідченими копіями, довідками установ соціального забезпечення тощо. Пізніше, у 1946 р. постановою РНК УРСР від 26 лютого 1946 р. № 286 було визначено перелік посад та служб за польського періоду, перебування на яких не давало права на отримання державної пенсії. Обчислення пенсій мало здійснюватись з одиниці в 0,43 злотих. Зауважувалось, що необхідно брати до уваги лише офіційно підтверджені документи, які не викликають «сумніву в тому, що такий розрахунок фактично проводився, а не лише рахувався». Також у розпорядчих документах повоєнного часу вказувалось, що особам які отримували пенсію до 1939 р. та звернулись по її відновлення через 5 років після 1 листопада 1939 р., не враховуючи період окупації, виплата пенсій не здійснюється.                                                                                                                             Після залишення території німецько-фашистськими військами, у березні 1944 р. відновив свою роботу і Рівненський обласний відділ соціального забезпечення. У масштабах області на липень 1944 р. справа із соціального забезпечення розпочалася у 18 районах, а на серпень в усіх 30. Хоча районні відділи соціального забезпечення здійснювали відповідні функції, умови для роботи у переважній більшості були незадовільні. Так, наприклад, у березні 1945 р. у важкому стані перебував Рівненський районний відділ соцзабезу. Він розміщувався у прохідній кімнаті (чекальні), робота становила 15-20 днів на місяць, внаслідок чого справи не розглядались по 2-3 тижні. На цей час у райвідділі було зафіксовано 138 заяв на допомогу, що не розглядалися від 1 до 2 місяців. Окрім районних відділів до установ, що входили до цієї системи і знаходились у підпорядкуванні обласного соцзабезу належали: інтернат для інвалідів Вітчизняної війни, будинок для інвалідів загального типу, будинок для інвалідів хворих на туберкульоз, будинок для малолітніх інвалідів. Загальна кількість осіб у цих закладах станом на вересень 1945 р. становила 128, причому на 100% був завантажений лише будинок для малолітніх інвалідів (50 осіб).                                      

Відповідно до постанови РНК СРСР від 28 квітня 1943 р. № 459 органи соцзабезу на звільнених територіях зобов’язувались здійснити перереєстрацію громадян, які отримували державні пенсії та відновити допомогу інвалідам праці, Вітчизняної, громадянської, імперіалістичної війн та сім’ям померлих громадян. Водночас, у постанові вказувалось, що допомога не має виплачуватись громадянам, стосовно яких є компрометуючі відомості щодо їхньої поведінки під час окупації.                                                                    

Вже у вересні 1944 р. пенсію через органи соцзабезу у Рівненській області отримувало 1201 особа. Найбільше з них проживало у Здолбунівському, Дубенському районах та у м. Рівне, відповідно: 286, 258 та 175. Також в області створювались лікувально-трудові експертні комісії (ЛТЕК), які складались з медичних працівників. На Рівненщині працювало 6: при міськсоцзабезу у м. Рівне та райсоцзабезах у містах Сарни, Здолбунів, Костопіль, Корець та Дубно. Вони посвідчували інвалідність внаслідок праці. За одне засідання комісія мала оглянути не більш як 25 осіб. Згідно звіту обласного відділу соцзабезу ЛТЕК лише за ІІІ квартал 1944 р. провели 118 засідань на яких обстежили 1236 робітників, службовців, військових вперше, та 356 – повторно, з яких було відхилено відповідно: 254 та 11. До того ж, на обліку перебувало 143 інваліди Вітчизняної війни, з яких 5 – І групи, 99 – ІІ групи та 39 – ІІІ.                                                                                                            

Наявність інвалідів гостро ставила питання протезування. Відповідно до обіжника НК соціального захисту від 8 червня 1944 р. протезування як цивільного населення, так і військовослужбовців здійснювалось виключно за кошти установ соціального забезпечення. За даними обласного відділу соцзабезу першочергового протезування потребувало 45 інвалідів Вітчизняної війни та 29 інших. Орієнтовна вартість протезів на той час становила: гомілка – 200 руб, стегно – 300 руб, ортопедичне взуття – 175 руб, протез руки – 275, взуття на протези – 110 руб. У 1946 р. протезна промисловість України перейшла на виготовлення протезів з кованих шин, що значно покращило їх якість та термін носіння. Протезні заводи у ІІ половині 1940-х рр. знаходились у Києві, Львові, Харкові та Одесі. Для осіб, що приїздили до цих міст на протезування, облаштовувались будинки для приїжджих на 10-15 осіб. Коштом фонду соціального захисту було здійснено протезування 430 інвалідів Рівненщини.   Загалом у Рівненській області станом на 1 січня 1946 р. нараховувалось 8793 особи, що отримували допомогу через органи соціального забезпечення. Це – інваліди праці; родини померлих годувальників з різних причин; інваліди війни; родини військовослужбовців, що загинули; інваліди імперіалістичної війни. Інваліди війн складали найбільший відсоток – 7383особи, при чому пенсіонерів по старості нараховувалось всього 340, окрім того Рівненщина мала 4 персональних пенсіонера.                        Ще однією особливістю політики соціального захисту населення у повоєнні роки було отримання та розподіл відповідними установами допомоги з-за кордону. У 1943 р. у Вашингтоні була створена ЮНРРА (англ. Адміністрація допомоги та відновлення Об’єднаних Націй). Мета створення полягала у наданні населенню будь-якого окупованого району після звільнення допомоги продовольством, одягом, паливом, медикаментами. До її складу увійшло 44 країни, у серпні 1945 р. членом організації стала і УРСР.                                                                                   На Рівненщину іноземні речі доправлялися залізницею з Одеського порту. Для їх прийому та обліку створювалась комісія з представників від облвиконкому, обкому КП(б)У, редакції газети «Червоний Прапор» та обласного відділу соціального забезпечення. По прибуттю, комісія здійснювала опис майна з зазначенням назви, кількості, ваги тощо та, впродовж 5 днів, направляла його до Управління з постачання ЮНРРА при РМ УРСР. У 1946 р. Рівненщина отримала 2 вагони допомоги, вантаж одного з яких складав 6 тон. З переліку речей, що було виявлено на складі Рівненського обласного соцзабезу у 1946 р. можна судити про зміст допомоги, яка надходила. Її складали: пальта чоловічі, плащі прорезинені, куртки, піджаки для дорослих та дітей, плаття, спідниці, шкіряне взуття, резинові чоботи тощо. Всі ці речі мали спільну особливість, яка виражалася у приписці «американські». Відповідно до загального переліку речей, що надходили з-за кордону, допомогу, окрім одягу, складали й інші: автомобілі, біноклі, парасольки, дзеркала, килими, ковдри, постільна білизна, намети, матраци, мішки, медичні халати тощо. Відповідно до інструкції «Про порядок прийому, зберігання, розподілу та обліку закордонних речей-подарунків в облміськрайсоцзабезах» речі мали розподілятися в першу чергу між інвалідам Вітчизняної війни (І та ІІ груп) у 20-денний термін з дня надходження.                                                                                                                Розвиток та зміни соціальних виплат, характер мережі та особливості забезпечення установ соціального страхування можна прослідкувати за роз’ясненнями Міністерства соціального захисту УРСР щодо формування установами системи проектів бюджету на 1946 р. Так, вдвічі мали бути зменшені витрати на інвалідів імперіалістичної війни, при чому, ті, що проживали у сільській місцевості їх і так не отримували. Натомість, при плануванні персональних пенсій, навпаки, слід було враховувати їх зростання на 10-15 %.            Вважалися такими, що не виправдали себе й інтернати для інвалідів Вітчизняної війни. На Рівненщині до таких належав заклад у м. Дубно. Розрахований на 40 осіб, у ньому, станом на 1 вересня 1945 р. проживало лише 14. У зв’язку із його ліквідацією 17 американських посилок передали дитячому будинку. Замість інтернатів пропонувалось створювати будинки відпочинку. При складанні кошторису витрат на будинок інвалідів для хворих на туберкульоз, повинні були враховувати, що витрати на 1 особу становитимуть 4400 руб. на рік. З них на харчування передбачалось 2525 руб. (7 руб на день), медикаменти – 52 руб. Будинки інвалідів загального типу та будинки для малолітніх дітей у таких розрахунках були прирівняні: харчування на день мало становити 4-50 коп., витрата на медикаменти – 25-28 руб.                                                                                                                       

            До відома установ соціального забезпечення були доведені й інші загальні витрати. Вода, за відсутності водогону, становила 3 відра на людину на день. У роз’ясненні також були передбачені і витрати на транспорт установ соціального захисту. На утримання 1 коня на день передбачалося 3 кг комбікорму, 8 кг сіна та 2 кг соломи на підстилання. Ковка коня мала здійснюватись 6 разів на рік з розрахунку не більш як 15 руб за одну. Витрати на автомобіль мали відповідати розрахункам Автотресту, враховуючи марку машини та розрахунок пробігу на 1 тис. км. Останнє напряму стосувалося Рівненського обласного відділу соціального забезпечення, оскільки наприкінці травня 1946 р. він отримав машину.      ГАЗ АА, відомий як «полуторка», надійшов від військової частини, що розташовувалась у м. Львів.                                           За рахунок коштів фонду соціального захисту, окрім передбачених пенсій, здійснювалися дотації касам взаємодопомоги інвалідів при міськрайсоцзабезах та товариствам глухонімих та сліпих на культмасову роботу, одноразові виплати особам, що потрапили у тимчасову нужду, патронування дорослих та дітей. Осіб, що потребували патронування за даними облсоцзабезу на Рівненщині зафіксовано не було. У 1948 р. відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 14 вересня 1948 р. № 3453 непрацюючим пенсіонерам та тим, що залишили роботу у містах та робітничих селищах до пенсій виплачувались т. зв. «хлібні надбавки» у розмірі 60 руб. на місяць. До міст у Рівненській області належали: Рівне, Дубно, Остріг, Сарни, Костопіль, Червоноармійськ, Здолбунів, Дубровиця, Корець, до робітничих селищ – Клевань, Мізоч, Клесів, Рокитно. Пенсіонери, що проживали у сільській місцевості такої надбавки позбавлялися.                                  Працівники Рівненського обласного відділу соціального забезпечення контролювали роботу з підготовки підпорядкованих установ, зокрема Острозького будинку інвалідів, до весняної сівби, перевіряли стан працевлаштування та навчання інвалідів Вітчизняної війни тощо. Окрім основної роботи вони надавали й практичну допомогу. Так, наприклад, старший інспектор відділу з працевлаштування у травні 1946 р. був направлений у Дубенський будинок інвалідів для допомоги у садінні картоплі.                                                                       Паралельно з обласним відділом соцзабезу з 1944 р. працював, створений при Рівненському облвиконкомі, обласний відділ державного забезпечення та побутового обслуговування родин військовослужбовців Червоної армії. Він надавав допомогу цій категорії населення: грошима, продуктами харчування, паливом, одягом, взуттям тощо. Станом за 1 півріччя 1945 р. у Рівненській області за цим напрямком отримувало допомогу 15376 та пенсій 6761 сімей військовослужбовців з них у м. Рівне 345 та 52. У 1946 р. відділ був переданий обласному соцзабезу та став його складовою частиною.                  Лютневе 1930 р. Положення про пенсії та допомоги з соціального страхування не переглядалося впродовж чверті століття, аж до 1956 р. Найнижчий розмір пенсії становив 30 руб., найвищий — 120. Існували й персональні пенсії для осіб, які мали особливі заслуги перед державою і були привілеєм, а тому не належали до соціального забезпечення. Найвищий розмір такої пенсії становив 200 руб. на місяць. Соціального забезпечення колгоспників не існувало до 1964 р., коли законом було введено державну систему їх матеріального забезпечення. Пенсії цієї категорії населення були значно нижчими, ніж пенсії робітників і службовців.                                                      З 1991 р. у Рівненській області розпочалася реорганізація системи соціального захисту населення. Вона дозволила забезпечити комплексне вирішення питань, пов’язаних з реалізацією основних державних соціальних програм, своєчасне призначення та виплату пенсії, надання житлових субсидій, призначення та виплату допомоги сім’ям з дітьми, надання адресної соціальної допомоги та послуг людям похилого віку, інвалідам, малозабезпеченим. З 1 лютого 2001 р. питання нарахування та виплати пенсій були передані органам Пенсійного Фонду.

О. Галамай   , к.і.н., головний спеціаліст

Державного архіву Рівненської області