РІВНЕНЩИНА НА ШЛЯХУ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Ідеї Незалежності України впродовж ХХ століття виникали неодноразово та були пов’язані із визначними історичними подіями у житті Європи, зокрема Першою та Другою Світовими війнами. Проте її реалізація стала можливою завдяки перебудовчим процесам, що розгорнулися у Радянському Союзі, розгортанню наприкінці 1980-х рр. широкого фронту національно-визвольного руху, а відповідно, формуванню нового громадянського суспільства. Останнє передбачало наявність плюралістичної структури політичної спільноти та участь в політико-правовому житті різних сил.

Більшість з нас безпосередньо переживали історичні події кінця 1980-х – початку 1990-х рр. та добре пам’ятають ті часи. Однак документальне їх відображення у Державному архіві Рівненської області збереглося досить обмежено, оскільки основні події, що змінили політичний устрій, розгорталися неофіційно. У документах органів влади цей період комплексно представлений лише документами виборчої кампанії до Верховної Ради УРСР 1990 р. та референдуму 1991 р. Зміна політичної ситуації в області презентована фрагментарно, окремими документами стосовно заборони проведення мітингів та документами про реєстрацію товариств, організацій. На цьому тлі надзвичайно яскравим та унікальним є фонд Рівненської обласної організації Республіканської партії, який складають огляди політичних партій та організацій, листівки, звернення, часописи та ін. Переданий у 2006 р., він відновлює перебіг життя Рівненщини на шляху до Незалежності України, формування суб’єктів політичної влади в області.

В Україні національно-визвольний рух почався з культурництва і просвітництва. У 1987 р. у Києві виникає Український культорологічний клуб, у Львові цього ж року – українознавчий клуб «Спадщина», студентське товариство «Громада», у 1988 р. – Товариство ім. Т. Шевченка. Влітку    1987 р. відновилась діяльність Української Гельсінської групи. Через рік з правозахисної вона перетворилась на загальнополітичну організацію та отримала назву Української Гельсінської спілки. Загалом, на травень 1989 р. таких «екстремістських», за висловом влади, організацій в Україні налічувалося близько 15.

Ідеї створення таких організацій мали місце і на Рівненщині. У вересні 1988 р. у м. Рівне виникло міське Товариство ім. Т. Шевченка, притримувалося радикальних національних позицій. У листопаді – створена обласна організація товариства. 7 жовтня 1989 р. на установчих зборах активістів у м. Рівне заснована Рівненська філія Української Гельсінської спілки. Її територіальні відділення працювали у містах Здолбунові, Костополі, Сарнах та об’єднані осередки міст Дубне-Млинів, Острог-Нетішин-Славута. Окрім цих організацій, в ІІ половині 1988 – І половині 1989 рр. активну діяльність в області проводили й інші. Серед них групи загальнодемократичного спрямування «Совесть» (осередок «Меморіалу»), «Вибір», «Альтернатива». Вони вперше відкрито виступали проти КПРС-КПУ: брали спільну участь у проведенні 17 вересня 1989 р. акту голодування на знак протесту «проти антинародної, антиперебудовної, антидемократичної політики рівненського керівництва», вшануванні 28 вересня 1989 р. біля Воскресенського собору у м. Рівне пам’яті жертв сталінських репресій. Осередки Товариства «Спадщина» почали виникати на Рівненщині лише на початку 1990 р. До них входили вчителі, творча інтелігенція, службовці. На обласну організацію товариство перетворилось внаслідок об’єднання товариств м. Острога та м. Дубно і нараховувала до 50 осіб. Представляла ліберально-демократичний напрямок. Реального політичного впливу не мала. Свою роботу члени товариства зосередили на національному відродженні, краєзнавстві та просвітництві.

            Влітку 1988 р. внаслідок несанкціонованих мітингів у Львові, Києві та Вінниці розпочалося створення масової громадсько-політичної організації республіканського масштабу. Рішення про організацію Народного фронту за перебудову було прийнято на зборах у приміщенні Спілки письменників України 30 жовтня 1988 р. На початку 1989 р. був розроблений проект програми нової організації, обговорення якого органічно перейшло у розбудову структури на місцях. 22 липня 1989 р. у м. Рівне відбулась Установча конференція Рівненської регіональної організації Народного Руху за Перебудову, на якій було обговорено питання про створення НРУ на Рівненщині та напрямки діяльності, схвалено статут та обрано керівні органи. Головою правління став М. Поровський, заступниками О. Новак,       Б. Степанишин, В. Червоній. З цього часу Рівненська регіональна організація НРУ одноосібно або спільно з іншими організаціями розпочинає проведення численних мітингів політичного, економічного, культурного, екологічного спрямування. Видає свій часопис «Рада».

            З осені 1989 р. темп політичного життя в Україні різко прискорюється. Причиною стали вибори до Верховної Ради УРСР, призначені на березень 1990 р. На той час Народний рух України являв собою саме рух, а не партію. Він увібрав в себе різні політичні течії та партії, об’єднані спільною метою: домогтися суверенізації української держави. З цього часу розпочинається активний процес поляризації та розмежування політичних сил, який майже повністю завершився до кінця 1990 р.

Процес перетворення окремих організацій і партій на реальну політичну силу відбувається і на Рівненщині. 14 жовтня 1989 р., внаслідок об’єднання міського та обласного товариств, такою організацією виявилось Товариство Української Мови ім. Т. Шевченка. На конференції були присутні близько 500 делегатів від товариств, осередків підприємств, установ, організацій, навчальних закладів. На конференції було прийнято резолюцію про відновлення української національної символіки. Головою товариства обрали Б. Степанишина. З постанням обласного товариства його чисельність в Рівненській області становила майже 2 тис. осіб. Члени товариства представлені робітниками, творчою та технічною інтелігенцією, службовцями, освітянами. Маючи свої осередки майже у всіх районах області, товариство активно виступало проти КПРС-КПУ, імперського панування Москви та проводило активну роботу у напрямку національного відродження України. Так, наприклад, правління Товариства запропонувало обласній та міській радам проект виконання закону «Про мови в УРСР» та зібрало 4257 підписів проти російської мови як державної в союзних республіках, брало участь у запровадженні у церквах богослужіння українською мовою. Через мистецькі бригади Товариство сприяло поширенню українських звичаїв та традицій, в т.ч. козацьких та стрілецьких пісень. Займалося збором коштів на пам’ятник Т. Шевченку у Рівному: станом на  15 липня 1990 р. було зібрано 120 тис. крб. Мало власне видання «Просвіта» яке виходило з грудня 1989 р.

Збільшується чисельність та авторитет на Рівненщині Народного Руху. У 1990 р. він мав осередки у 15 районах області, а кількість його членів становила 1,5 тис. осіб. Головним чином це були представники української національності з числа робітників, технічної, творчої та освітянської інтелігенції, службовці, пенсіонери та селяни. Загалом симпатії до Руху виявляло 30% населення області, що дало змогу перемогти на виборах у  1990 р. у низці населених пунктів Рівненщини. Так, у м. Рівне за                  М. Поровського у ІІ турі проголосувало 41305 осіб. Також представники Руху вибороли перемогу у м. Кузнецовськ та інших виборчих округах.

            З травня 1990 р. на самостійну політичну силу Рівненщини почала перетворюватись філія Української Гельсінської спілки. 12 травня 1990 р. в м. Рівне відбулись установчі збори, на яких ухвалили рішення про її перетворення на Рівненську крайову організацію Української Республіканської партії. Юридичне оформлення відбулося у жовтні 1990 р. на І конференції партії. Головою обрали В. Шкуратюка. На конференції було прийнято ряд резолюцій: про сучасне становище, про ставлення до КПРС-КПУ, про новий союзний договір, про приватизацію, про ідеологічні орієнтири та ін. На грудень 1990 р. вона нараховувала 200 осіб. Її членство складали робітники, технічна інтелігенція, вчителі, персіонери, представники культури, селяни. До 20% були представлені колишніми політв’язнями, репресованими, дисидентами, ветеранами ОУН-УПА. Мала свої представництва у 10 районах Рівненської області та Славутському районі Хмельницької області, видавала часопис «Шлях до волі». З постанням партії, УРП почала проводити самостійну політику в області, організовувала власні акції. Сповідувала тверді національно-демократичні переконання.

            Не була осторонь політичних процесів і молодь Рівненщини. У січні 1990 р. виникла Спілка Націоналістичної Молоді, яка відстоювала принципи націоналізму. Чисельність її складала 150 осіб, переважно учнів ПТУ, технікумів, робітників, студентів. Осередки існували у 8 районах області. У 1990 р. провела ряд потужних акцій в межах області та в обласному центрі. Мала певний вплив на частину молоді та представників старшого покоління. Користувалася підтримкою Руху та УРП, з якими проводила спільні заходи. У березні 1990 р. виникла юнацька організація «Пласт», що нараховувала до 30 осіб та знаходилась під контролем Руху.

У травні 1990 р. створена Ініціативна група Української Селянської Демократичної партії, що об’єднала майже 30 осіб. Вона хоч і реального політичного впливу на політичне життя області не мала, проте була виразником інтересів селянства та сповідувала ідеї створення в Україні фермерського господарства.

У жовтні 1990 р. виникла Обласна організація Демократичної партії України, що нараховувала близько 100 осіб. Найбільш активними були осередки у м. Дубно та м. Рівне, які мали вплив серед інтелігенції та службовців цих міст. Самостійних акцій не проводила, проте її члени брали участь у політичних та освітніх заходах. Відстоювала ідеї ліберально-демократичного напрямку, була схильною до інтернаціоналізму.

Російськомовне населення Рівненської області представляла Ініціативна група Народного Депутата СРСР, депутата Рівненської міської ради народних депутатів, військовослужбовця В. Мартиросяна. Група виникла у березні 1989 р. та трималась завдяки авторитету свого голови. Це дозволило В. Мартиросяну у І турі голосування по виборах народних депутатів УРСР у м. Рівне отримати на підтримку значну кількість голосів. Мала загальнодемократичне спрямування та знаходилась у постійній конфронтації з партноменклатурою КПРС-КПУ. Хоч і виступала проти «українського націоналізму», проте її члени підтримували з представниками цього напрямку коректні взаємини.

У 1990 р. своє представництво в області мала й Партія Зелених. Сильний осередок цієї партії знаходився у м. Острог. Діяв активно, притримувався ліберально-демократичного напрямку, переймався проблемами Хмельницької атомної станції.

Малочисельними в області були осередки Української національної партії та філія Української народно-демократичної партії. Перший, стояв на грунті націоналізму, забезпечення пріорітету української нації, однак жодних акцій не проводив. Створена ще в грудні 1989 р. Рівненська філія Української народно-демократичної партії діяльністю не відзначалася та впливу не мала.

Робітничих організацій на території області не було. На окремих підприємствах, установах, організаціях міст Рівне, Здолбунів, Дубно, Корець, Костопіль існували страйкові комітети політичного, економічного, екологічного спрямування, які підтримували різні акції. Так, робітники Рівненського заводу «Газотрон». «РТЗА» та ін. підтримали попереджувальний страйк шахтарів, що відбувся 11 липня 1990 р. Єдиного організаційного центру не існувало.

Найчисельнішою в області залишалася партія КПРС-КПУ. Її чисельність складала 55 тис. осіб, з яких 16 тис. – у м. Рівне. Представники КПУ посідали керівні посади всіх рівнів підприємств, установ та організацій, сільської влади та колгоспів. Значний відсоток складали представники освіти, органів внутрішніх справ, юстиції та військових. Також серед них були жертви та їх родини терору ОУН-УПА, представники сфери обслуговування та торгівлі. Такі обставини дали змогу представникам партії отримати на свою користь значну кількість голосів у виборах до Верховної Ради УРСР 1990 р.

Разом з тим, в Рівненській області, як і по всій Україні, КПУ зустрілась з проблемою добровільного виходу з партії та зменшення кількості бажаючих до неї вступити. У 1990 р. про своє небажання перебувати у КПУ в Україні виявили майже 251 тис. осіб, тоді як стали членами партії трохи понад 11 тис. У порівнянні з іншими областями, на Рівненщині вихід із партії був досить повільним: за 1990 р. по області вийшло близько 4 тис. осіб і        2 тис. – по місту. Головно виходили представники інтелігенції та робітників. Знаходилась на антиукраїнських позиціях, реакційно виступала проти демократичних сил. Її авторитет серед населення сильно впав, проте, маючи реальну владу, продовжувала визначати політичне життя області. Загалом на середину 1991 р. (до заборони діяльності КПУ) в Україні кількість членів КПУ нараховувала більш як 2 млн. 700 тис., що дорівнювало стану 1981 р.

Після проголошення Незалежності України громадсько-політичне життя області почало змінюватися ще активніше. Згортання діяльності КПУ призвело до реорганізації й її молодіжної організації – ЛКСМ України.       Станом на   1 жовтня 1991 р. вона нараховувала 93693 члени. 25 жовтня  1991 р. відбулася XXV конференція Рівненської обласної організації, на якій ухвалили рішення про її конституювання у І Установчу конференцію Спілки Молоді Рівненщини. Спілку оголосили правонаступницею обласної організації ЛКСМ України. Мала осередки в усіх районах області та у містах Рівне і Кузнецовськ.

Значно пожвавилось суспільне життя інших соціальних груп суспільства. 4 жовтня 1991 р. відбулася установча конференція жінок          м. Рівне. З метою організаційного зміцнення жіночого руху було вирішено створити Рівненську міську організацію спілки жінок України (увійшло      12 осіб) та схвалено її статут. Почали виникати товариства представників інших національностей. Так, зокрема, для реалізації національних інтересів громадян, сприяння відродженню культурних та економічних традицій організували товариство радянських німців «Баварія». Відроджувалось і релігійне життя. Для задоволення духовних потреб громадян і християнських релігійних громад, для благодійної роботи дозволили діяльність місіонерського товариства «Світло Євангелії», Християнської місії «Надія», Рівненської християнської місії милосердя «Добрий самарянин», переслідуваних раніше конфесій.

Все це стало можливим завдяки активній участі громадян у суспільно-політичному житті, їх небайдужості до своєї країни. На відміну від бурхливого політичного життя в Рівненський області, як і загалом в Україні, кінця 1980-х – початку 1990-х рр. домінуючою ознакою сучасного суспільства є ухиляння від політичного життя. Такі обставини формують так зване «пасивне громадянство», сприяють консервуванню та збереженню існуючого права держави на конструювання «волі народу».

Олена Галамай, к.і.н., головний спеціаліст

Державного архіву Рівненської області