ОСОБЛИВОСТІ АНТИРЕЛІГІЙНОЇ ПОЛІТИКИ НА РІВНЕНЩИНІ У 1960-Х РР. (ЗА ДОКУМЕНТАМИ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ОБЛАСТІ).

Релігія і церква в Україні завжди виконували важливу соціальну функцію, зміцнюючи морально-етичні норми спільноти, слугуючи своєрідним арбітром і гарантом рівноваги та стабільності. Особливу сторінку релігійного життя України загалом та православної церкви зокрема, становлять 1960-ті роки.

З метою обмеження впливу Російської православної церкви та інших релігійних конфесій у республіці здійснено кампанію з ліквідації паломництва віруючих. Внаслідок, припинили своє існування такі осередки як цілющі джерела в с. П’ятигори Краснолуцького району Луганської області, криниця Антонія і Феодосія у Києво-Печерській лаврі, Божа Гора у Кременецькому районі Тернопільської області тощо.

Політика боротьби із «святими місцями» не оминула і наш край. На Рівненщині таких місць було два: в с. Онишківці Дубнівського району та в с. Гульча ІІ Здолбунівського. Перше, завдяки вжитим заходам було ліквідовано ще до травня 1960 р. Знищення другого – джерела «Святого Миколая», яке шанували жителі не лише найближчих Здолбунівського та Острозького районів, а й всієї області було справою непростою. З метою повної його ліквідації органи влади розробили ряд заходів. Будинок сторожа каплиці, що знаходилась на джерелі пропонувалося взяти на баланс сільвиконкому та розібрати його. Церковній раді села та священику пропонувалося ікони з джерела забрати і перенести до церкви, а в разі відмови владні органи планували домогтися їх вилучення через архієпископа Панкратія. Після вилучення ікон, передбачалося розпочати розробку будівельного матеріалу – каменю, яка й мала б завершити повне знищення «святого місця». Чітко була визначена й дата проведення акції одразу після свята Миколая (22 травня).

Задля перевиконання плану по знищенню в області «святих місць» передбачалася ліквідація менш значущих осередків паломництва. Серед таких була капличка у с. Вілія. Аби реалізувати намір, земля, на якій стояла капличка визнавалася колгоспною, тому пропонувалося перенести каплицю за церковну огорожу. В разі відмови, у червні 1960 р. сільській раді доручалося її зруйнувати.

Іншим напрямком антирелігійної політики радянської держави у 1960-х рр. стало закриття храмів та зняття з реєстрації релігійних громад. Законодавчою основою цих заходів стала постанова Ради Міністрів СРСР від 16 березня 1961 р. та ЦК КПУ від 1 квітня 1961 р. «Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи». Внаслідок її виконання масово закривались храми, знищувались ікони та церковні книги, обкладались непомірними податками та адміністративно розпускались релігійні громади, обмежувались права віруючих, заборонялось навчання у духовних навчальних закладах, переслідувались діти священнослужителів та віруючих. Радянські партійні органи забороняли релігійним організаціям будувати культові споруди, купувати транспорт, обмежували господарську діяльність релігійних громад.

Приводи для закриття церков були найрізноманітніші. Так, Свято-Успенську церкву м. Здоблунів закрили через аварійність будівлі, на підставі акту комісії, складеного поверхнево, тенденційно та без представників релігійної общини. Досить частими були випадки закриття церкви у зв’язку із відсутністю священика, якого звільняли поза штат, або ж переводили до іншої парафії. Безвихідною була ситуація у парафії с. Диків Клеванського району де закрили церкву через відсутність священика, а нового не призначали у зв’язку із закриттям церкви. Закриття відбувалось навіть за умови законослухняності релігійних громад та своєчасної сплати всіх податків. Так була закрита церква у с. Нова-Рафалівка Володимирецького району. Громада церкви сплатила податок на 1960 р. ще у січні, але 18 березня 1960 р. Володимирецька районна рада ухвалила рішення про розірвання договору з релігійною громадою на користування приміщенням церкви та, не зважаючи на непридатність будівлі, ухвалила рішення про її передачу для розширення шкільних приміщень.

Безпосереднє обґрунтування закриття храмів переважно відбувалось заднім числом, і для населення було повною несподіванкою. 1 серпня 1962 р. виявився зачиненим Свято-Воскресенський собор у м. Рівне, а численні звертання парафіян до влади щодо роз’яснень, не давали результатів. Справжньою причиною закриття стало розгортання міського будівництва. Вже у лютому 1962 р. міський голова м. Рівне, а пізніше і головний архітектор вказали на необхідність закриття церкви та знесення ряду церковних споруд у зв’язку із багатоповерховим житловим будівництвом. Для надання законних підстав у цій справі, членів релігійної громади, шляхом залякування звільненням з роботи їх та членів їх сімей, конфіскацією майна, позбавленням пенсій та ін., змусили відмовитися від членства у громаді. До того ж, правлячим єпископом Волинсько-Рівненської єпархії служники собору були переведені до Успенської церкви міста. 19 грудня 1962 р. міськвиконком надіслав прохання на адресу облвиконкому про зняття релігійної громади Свято-Воскресенського собору з обліку. У проханні вказувалось, що з релігійної громади залишилось лише 9 осіб, релігійні треби не здійснювались з кінця липня 1962 р., частина служителів культу висловилась про перенесення майна до Успенської церкви. 6 лютого 1963 р. була отримана згода Ради у справах релігії на закриття церкви, 16 лютого 1963 р. рішення про зняття з реєстрації релігійної громади собору та переобладнання його під музей атеїзму, ухвалив облвиконком.

Найбільш резонансним в області було закриття Свято-Миколаївської церкви у с. Городок Рівненського району, що супроводжувалось виступами віруючих. 6 квітня 1960 р. голова сільської ради у разом з 5 особами з’явився до церкви, відібрав у церковного старости ключі. Супротив парафіян завадив представникам влади винести майно з церкви. Населення боронило свою парафію впродовж всього квітня. Наступні кілька місяців церква залишалась замкненою, про причини закриття парафіянам не повідомлялось. Впродовж всього 1960 р., не зважаючи на роз’яснювальні бесіди та залякування, парафіяни надсилали свої листи з проханням поновлення богослужіння, до вищих урядових осіб. Проте, рішення влади про закриття залишилось незмінним.

Головною мотивацією органів влади у закритті храмів було розширення мережі культосвітніх установ. Проте, навіть у разі їх достатньої кількості, релігійні громади не були гарантовані від втрати приміщення. У травні 1962 р. настоятельниця Корецького жіночого монастиря Людмила підняла клопотання про повернення монастирю одного з корпусів, відібраного на потребу школи. У зв’язку з його втратою 71 монахиню довелося розмістити у інших корпусах, які й так були переповнені через закриття Кременецького та Дерманського монастирів. Хоча, з ліквідацією Корецького району, а відповідно і районних установ, вільних приміщень було достатньо, керівництво Рівненського облвиконкому у проханні настоятельниці відмовило.

Головний показник успішності антирелігійної роботи – зменшення кількості релігійних громад вимагав від Уповноважених у справах культів складання списків по скороченню церков та парафій. Так, у січні 1960 р. у Рівненській області передбачалося скоротити 102 парафії з загальним валовим річним прибутком 499644. Відповідно до нього, у 1963 р. у Дубровицькому районі було закрито 12 церков. З них 4 віддали під клуб, 2 – під спортзали, 1 – під класи школи, 1 – під медпункт, решту ухвалили розібрати.

Загалом, якщо станом на 1 січня 1955 р. у Рівненській області зареєстрованими було 423 релігійні громади, то на 1 січня 1960 р. їх кількість становила 395, на 1 січня 1965 р. – 295. Причому, у 1965 р. не було жодного храму де релігійна служба здійснювалась щоденно, в одному храмі служба відбувалась 2-3 рази на тиждень, в решти – лише у неділю та на релігійні свята.

Олена Галамай, к.і.н., головний спеціаліст

Держархіву Рівненської області