УДК 94(477. 81,82) : 323.2 “1594/1596”                                                                                                                                                                                                                     

 

ПРОЩАННЯ З ЛЕГЕНДОЮ

            До питання про наукову ідентифікацію подій 1594 – 1596 років в Україні

У дослідженні здійснена спроба концептуального переосмислення подій з історії України, українського козацтва 1594 – 1596 років, їх оцінок та характеристик, що відомі в історичній науці, освіті та літературі під назвою «повстання С.Наливайка».

В исследовании делается попытка концептуального переосмысления событий из истории Украины, украинского казачества 1594 – 1596 годов, их оценок и характеристик, известных в исторической науке, образовании и литературе под названием «восстание С.Наливайка».

This particular research is an attempt of conceptual revaluation of the events from the history of Ukraine and from the history of Ukrainian Cossacks in 1594 – 1596, of opinions and characteristics existing in history, education and literature under the title «S.Nalyvayko Revolt».  

 

Попередні зауваження.

Події середини 90-их років XVI століття (1594 – 1596 рр.), що відомі в історичній науці, освіті та літературі під назвою «повстання С.Наливайка», до сьогодні залишаються одними з найзаплутаніших у історії України в цілому та українського козацтва зокрема. Масштабність подій, їхні політичні, військові, соціальні, релігійні вияви, їхнє переплетіння, територіальна широта, поєднання міжнародних і внутрішніх обставин, українських та польських чинників, чимала кількість персонажів, затуманеність спонукальних мотивів їхніх дій формують загальну складність аналізу та оцінки того, що звикли називати «повстанням Наливайка».

До цієї проблеми долучається ще й інша: надмірна ідеологізація цієї сторінки історії, особливо в радянсько-комуністичний період історичної науки. Більшість істориків трактували ті події як «селянсько-козацьке повстання», «народне повстання», «антифеодальне повстання», «боротьбу проти польських магнатів і шляхти», «феодалів-експлуататорів». Радянські академічні видання страждали концептуальною і методологічною однобокістю. Виходячи з теорії класової боротьби, що лежала в основі радянсько-комуністичної історичної науки, «Всемирная история» [6, с. 441] і «Большая Советская Энциклопедия» [4, с. 77; 5, с. 663] визначають події середини 90-их років XVI століття як «селянсько-козацьке повстання» під керівництвом С.Наливайка. А «Історія селянства Української РСР» характеризує події як «селянсько-козацьке повстання», що переросло у «антифеодальну війну на Україні і в Білорусії». [15, с. 129, 130] У двотомній «Истории Украинской ССР» зазначено: «… будучи спрямованими проти польських загарбників – магнатів і шляхти, - які при прямій підтримці польсько-шляхетської держави проводили на Україні політику колоніально-національного гніту, народні антифеодальні повстання носили характер соціально-національно-визвольної боротьби.». [18, c. 170] А у восьмитомній «Історії Української РСР» читаємо: «Селянсько-козацькі повстання кінця ХVІ ст. були відповіддю народних мас на посилення експлуатації і покріпачення селян, а також на експансію польських феодалів і католицької церкви. … Повстанці завдали відчутних ударів спільним силам польських, литовських, українських і білоруських феодалів…» [17, с. 228]

Не вийшли за межі стандартних ідеологічно-класових оцінок окремі радянські автори, зокрема І.Рознер, Д.Мишко, В.Голобуцький, К.Гуслистий.

Мало чим відрізняється від описів і оцінок «повстання Наливайка» радянських істориків те, що написали про ці події Н.Полонська-Василенко і М.Голубець. Навіть поміркований канадський історик О.Субтельний повторює загальноприйняті в радянській історичній науці описи: «Козаки знову повстали проти ненависної шляхти, й знову їм на підтримку прийшли селяни. … Наливайко пройшов через усю Галичину, Волинь та Білорусь, закликаючи до повстання селян і сіючи жах серед шляхти.». [32, с. 106]

Продовжують традицію оцінки подій середини 90-их років XVI століття як «повстання Наливайка», але з ухилом до національних факторів сучасні українські історики. Так, в «Довіднику з історії України» І.Підкови та Р.Шуста ті події означені як «національно-визвольне повстання С.Наливайка проти польських загарбників», сам Наливайко - «керівник козацького повстання 1594 – 1596 в Україні і Білорусі», «…закликав запорожців виступити проти польського панування в Україні». [12, с. 56] Те ж саме можна знайти в іншому довіднику авторів М.Котляра і С.Кульчицького. Подібні оцінки знаходимо в підручниках і посібниках з історії України для вищих навчальних закладів Д.Бойка, В.Короля, М.Пасічника, М.Лазаревича, В.Світличної, В.Білоцерківського, В.Остафійчука, О.Каденюка, П.Гончарука, колективу авторів під керівництвом Ю.Зайцева і Ю.Сливки, під редакцією Г.Темка і Л.Тупчієнка, В.Мирончука і Г.Ігошкіна, В.Заруби і Р.Васківського, в іншій літературі. У фундаментальному виданні «Українське козацтво. Мала енциклопедія» вказані події визначаються як «могутнє козацько-селянське повстання проти польсько-шляхетської влади», а сам С.Наливайко – як «керівник другого етапу (?!!) національно-визвольного повстання 1591 – 1596 р.» (Ю.Мицик). [33, c. 457, 394]

На такій же основі базуються характеристики й оцінки в шкільних підручниках історії. «Боротьба козацтва проти поневолювачів одразу набула яскравого національно-визвольного та соціального характеру й знайшла відгук і гарячу підтримку серед широких народних мас», - читаємо в одному з найновіших видань. [30, с. 46] Перегукується з цим інше нове видання: «Хоча поразка повстання (Наливайка) була великою трагедією для України, ідея визвольного руху жила в народі й незабаром відродилась». [35, с.49]

Як «вождя» козацько-селянського повстання представляють С.Наливайка у своїх історичних есе Б.Сушинський та Т.Чухліб. Тема «повстання Наливайка» «розкривається» в різній довідковій, науково-публіцистичній, історико-популярній літературі та публікаціях, яким «нєсть числа».

 

Постановка проблеми

Не претендуючи на повне висвітлення теми, спробуємо зосередити увагу на аналізі, характеристиці та оцінці ряду подій і явищ тогочасної історії, зокрема тих, що відбувались на території Поділля, Волині, Полісся, і які являють собою означену історико-політологічну проблему. Актуальність дослідження пояснюється потребою відійти від ідеологічних кліше, політичних штампів, а також від історичних міфів, легенд, що були сформовані в попередні періоди досліджень та формуються нині, й подати більш об’єктивну думку щодо подій середини 90-их років XVI століття, їх оцінки та характеристики.

Зосередимо увагу на кількох дискусійних проблемах.

Перше. До «повстання Наливайка» хронологічно відносять події 1594 – 1596 років, що мали зовсім різні вияви і характер, були як зовнішньо- так і внутрішньополітичними.

Друге. «Повстання Наливайка» асоціюється перш за все з постаттю самого Северина (Семерія) Наливайка як козацького ватажка, хоча ватажків було щонайменше троє.

Третє. У «повстанні Наливайка» найбільша увага приділяється соціальним та національним чинникам, хоча національні фактично відсутні, а соціальні мають бути переосмислені.

Четверте. До «повстання Наливайка» чомусь відносять події, що відбувались на основі релігійно-церковної боротьби навколо укладення унії, до яких С.Наливайко або був залучений сторонніми чинниками, або взагалі не мав стосунку.

П’яте. Події 1594 – 1596 років, як і події всієї історії козацтва, неможливо розглядати без урахування військового (мілітарного) чинника, який українські і радянські вчені, історики, літератори, як правило, зверхньо ігнорували.

Дана робота базується на оприлюднених, відомих і усталених в історичній науці фактах, а тому, на думку автора, не зобов’язує до безперервного цитування й посилань. У той же час трактування самих фактів потребує методологічного переосмислення, що концептуально намагається зробити автор.

 

І. На перехресті геополітики

Відзначимо як загальновідомий факт, що протягом 1594 – 1595 років українське козацтво брало участь у двох зовсім різних за своєю суттю рухах: 1) зовнішній, військово-політичний і 2) внутрішній, що мав переплетення політичних, військових, соціальних, релігійних причин і виявів.

Щодо першого, історія його достатньо досліджена і виглядає так. Українські козаки на запрошення Папи римського Климента VIII та німецько-австрійського імператора Рудольфа II Габсбурга брали участь на боці імператора у війні, яку вела коаліція центральноєвропейських держав «Священна ліга» проти Османської імперії (Туреччини). Польсько-Литовська держава спочатку (1594 рік) дотримувалась пасивного нейтралітету, а отже, українські козаки виступали в даному випадку як окремий військово-політичний чинник. Саме так оцінюють ті події сучасні українські історики С.Лепявко, В.Сергійчук, Н.Яковенко.

Варто відзначити, що вже на етапі підготовки до участі у війні сформувалось два козацьких угрупування різного складу та різного територіального поширення. 1) Козацтво під керівництвом Северина Наливайка. До складу цього загону входили козаки надвірного війська князя В.-К.Острозького, частина його служилих людей, «вільні» козаки, так званий покозачений елемент Волині і Поділля. Загін формувався взимку - навесні 1594 року на Поділлі у володіннях князя Острозького на гроші (12.000 золотих дукатів), що їх привіз посланець Папи римського Климентa VIII хорватський священик Олександр Комулович (Алессандро Комулео). [13, с. 190] Принагідно зауважимо, що Комулович спочатку проводив переговори з князем В.-К.Острозьким, а вже потім з козацькими отаманами. 2) Запорожці, реєстрові та містечкові козаки Наддніпрянщини під керівництвом козацького гетьмана Григорія Лободи. Гроші на організацію походу (8.000 золотих дукатів), а також прапори та інші військові відзнаки були вручені козацькій старшині посланцем імператора Еріхом Лясотою в Запорозькій Січі 23 - 24 червня 1594 року. [13, с. 190]

На початку червня 1594 року Наливайко здійснив похід проти турків і татар до фортеці Паркани, в кінці червня – на початку липня намагався перехопити татар на Покутті, в липні здійснив похід проти турків на Кілію і Тягин. У середині жовтня - листопаді об’єднані козацькі сили Лободи і Наливайка (до 12 тис. вояків) здійснили похід у Північну Молдову на Цецору, Сучаву та Ясси.

У лютому - навесні 1595 року Лобода спільно із молдовсько-волоськими союзниками діяв у Молдові. У березні біля Тягина до нього приєднався Наливайко, який погромив також Кілію і Білгород. У серпні - вересні Лобода знову діяв у Молдові. В червні - вересні того ж року Наливайко воював в Угорщині у складі військ ерцгерцога Максиміліана.

Отже, зробимо висновок. Козацьке зрушення й піднесення 1594 – 1595 років викликане зовнішньополітичними причинами. Воно не мало жодних соціальних, економічних чи національних причин внутрішнього характеру. Більше того, воно взагалі не мало дотичних до внутрішньої політики Речі Посполитої Польсько-Литовської чи соціально-класових, економічних суперечностей в Україні.

Виникає запитання: чи можна вважати ці події «повстанням» та характеризувати їх як «повстання» (кого проти кого)? Очевидно, що – ні! Це були типові військові кампанії того часу - походи, тобто дії, що велися в основному на одному театрі війни (заК.Клаузевіцом – авт.), які не можуть бути включені в поняття «повстання» за визначенням і повинні розглядатись як окреме явище в контексті боротьби українських козаків проти зовнішніх чинників у розділі військової історії.

 

ІІ. Титульне питання або непотрібна персоніфікація

В історичній літературі події 1594 – 1596 роківу значній мірі штучно пов’язані іменем Северина Наливайка. Багато подій української, козацької історії мають усталені персоніфіковані назви, як от: «заснування Запорозької Січі на острові Хортиця Дмитром (Байдою) Вишневецьким», «кримський похід Богдана Ружинського», «взяття Кафи Петром Конашевичем-Сагайдачним», «повстання під проводом Тараса Трясила», «визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького» та інші, оскільки в них відображено вирішальну роль осіб у цих подіях. Тобто формальний статус керівника (гетьмана, кошового отамана і т.д.) і фактичний вплив на події збігаються.

У випадку С.Наливайка – ні! Більше того, при уважному вивченні подій побачимо, що Наливайко командував тільки одним козацьким загоном.

У 1594 році кошовим отаманом запорожців був Б.Микошинський, реєстровців очолював Я.Оришовський, а козацьким гетьманом був Г.Лобода і саме він здійснював загальне командування об’єднаними козацькими військами під час походу до Молдови. У 1595 році він залишався гетьманом і командуючим козаків у нових походах до Молдови. Саме з ним мали стосунки польські гетьмани: коронний – Я.Замойський та польний – С.Жолкевський. В Україні загони Наливайка і Лободи таборувались і діяли окремо один від одного. Окремо діяли загони Наливайка й Шаули в Білорусі.

У другій половині березня 1596 року після обєднання козацьких військ Лободи і Шаули на козацькій раді гетьманом обрали Матвія Шаулу. Саме йому підпорядкувався С.Наливайко під Білою Церквою. Після битви під Гострим Каменем, де Шаулу було тяжко поранено, козаки знову обрали гетьманом Лободу. Він очолював військо до кінця травня, коли в таборі на Солониці під час взаємної сутички з наливайківцями його вбили. На зміну Лободі козаки обрали гетьманом полковника Стефана Кремпського, який очолював козаків до кінця боротьби.

Таким чином, бачимо, що С.Наливайко не був очільником всіх козаків, їх гетьманом, командуючим, «старшим» і не здійснював загального керівництва козацькими військами ні в зовнішніх, ні у внутрішніх подіях. Чому ж тоді події 1594 – 1596 років називають«повстанням Наливайка»?!!

Немає жодних підстав називати ці події іменем лише одного з козацьких ватажків – С.Наливайка, персоніфікувати ці події, гіперболізувати його роль і значення в цих подіях.  

 

ІІІ. Козацька епопея: що було насправді

«Повстання» чи внутрішньокласовий конфлікт?

Події 1594 - 1596 рр. в українській історичній літературі, як правило, пояснювались з погляду соціально-класової та/чи національно-визвольної боротьби, тобто «повстання». А саме: українські козаки, а також селяни, міщани, слуги нападали на польських магнатів, шляхту як представників експлуататорської верхівки, своїх класових та національних антагоністів.

Але виникає щонайменше два парадокси. По-перше, самі учасники «повстання» нічого про власне «повстання» як про протидержавну, противладну, чи протишляхетську, протимагнатську, чи протипольську боротьбу не говорили, більше того, вони цілком нормально спілкувались (листовно або через посередників) з королем, військовими керівниками держави – коронним та польним гетьманами, рядом місцевих державців. По-друге: «напади» мали дуже вибірковий характер. Впадає у вічі, що «нападам» піддавалась: а) в основному шляхта, але на певних територіях, б) володіння окремих магнатів (більшість магнатських володінь залишалась недоторканими), в) окремі міста, г) володіння окремих релігійних осіб. «Нападів» зазнавали не лише замки, палаци, фільварки і т.д. багатіїв, але й їхні слуги, села і самі селяни.

У зв’язку з цим тему «антишляхетських», «антипольських» виступів козаків варто проаналізувати з точки зору політичної соціології та психології й військової історії.

 

1. Особистий фактор

Всі історики згадують про особистий конфлікт родини Наливайків з шляхтичем М.Калиновським. Конфлікт відбувався навколо земельного володіння: в Гусятині батько Наливайка мав землю, на яку претендував магнат. У результаті конфлікту Калиновський так побив батька Наливайка, що той помер. Сини Демян і Северин виїхали до Острога, де повязали свою долю з князем В.-К.Острозьким.

Конфліктів подібного ґатунку в Польщі й Україні в XVI – першій половині XVII століття було дуже багато. Можна сказати, що такі конфлікти були типовим явищем у державі Речі Посполитій Польсько-Литовській. Конфлікти формували атмосферу безперервної боротьби, чвар у середовищі різних груп феодального класу, інших станів, причому, чим більшим був розрив у багатстві чи титулатурі між учасниками конфлікту, тим жорстокішими могли бути його наслідки і тим меншою була надія на конструктивне розв’язання конфлікту, зокрема через суд. Справи про розгляд майнових, земельних, особистих конфліктів або тонули в тривалій судовій тяганині, або судові рішення на користь слабших просто не виконувались. Це було виявом «права сили», що майже завжди в епоху Середньовіччя, в часи феодалізму підкріплювалася «правом меча». Часто постраждалі, як це було з Наливайками, навіть не подавали до суду, розуміючи марність спроб домогтися справедливості, натомість тамували в собі ненависть до кривдників, чекаючи вдалого часу.

У деяких випадках траплялося, що обставини усміхалися скривдженим. Саме так було з С.Наливайком. Сформувавши навесні 1594 року козацький загін, Северин горів бажанням виявити себе самостійним і успішним отаманом. У кінці червня він здійснив спробу перехопити татар на Покутті, але ті, попаливши й пограбувавши села й містечка, через Карпати пішли в Угорщину. Переслідувати татар, які переважали козаків кількісно, – справа безнадійна, але й козацький загін, здійснивши кількасоткілометровий марш, не міг повернутися до місця свого розташування без трофеїв. І ось тут молодий отаман згадав про свого родинного ворога Калиновського – маятник розпочав хід у зворотньому напрямі!..

Згодом сам С.Наливайко у листі до короля Сигізмунда III Вази зазначав: «…я за сю кривду, від якої вже більшої мабуть і не може бути нікому на світі, не будучи свідомим правних способів і не маючи коштів і накладів, потрібних для процесу (судового – авт.), як чоловік бідний (chudi pacholek), признаюсь до того – поcтaновив був над ним помститися способом худопахольським». [ 8 ] Наливайко розгромив і пограбував володіння батькового вбивці, родинного кривдника, на що мав згідно з логікою тогочасного мислення і традицій повне моральне право.

Отже, зробимо висновок. Розгром С.Наливайком володінь Калиновського не був ні спонтанною емоційною реакцією на насилля кривдника (пройшло вже кілька років), ні свідомо підготовленою організованою акцією (в тому районі Наливайко опинився внаслідок спроби перехоплення татар). Це був акт помсти, зведення особистих рахунків, що втілився через збіг обставин, які виникли в ході війни проти татар і турків (тобто зовнішньополітичного фактора) та участі в ній Наливайка.

Наливайко також «реквізував» у місцевих шляхтичів для потреб свого загону гроші, продукти харчування, зброю й військові припаси. Причому нікого зі шляхтичів убито не було! Відзначимо, що реквізиції були типовою військовою практикою протягом XVI – XVII століть: видатки на утримання війська та на оборону певних територій часто лягали на населення, яке там проживало. Війна, як тоді вважали, годувала війну, - «Bellum se ipsum aleat»! Ні найменшого стосунку до соціально-класових відносин і класової боротьби чи так званого «соціального розбійництва» (Робін Гуд, карпатські опришки, тощо), так само як і до боротьби національно-визвольної, реквізиції не мали. Це був вияв військового (мілітарного) буття, військової практики. К.Клаузевіц зазначає, що сама сила обставин (необхідність утримувати військо) нав’язує полководцю систему реквізицій; вони виявляються необхідними при наступальних маршах для всіх частин, які діють проти ворога і надто далеко відходять від власних запасів, власних баз. Такий засіб застосовують також загони, які діють на власний розсуд. [ 19 ] А саме таким був загін С.Наливайка.

Таким чином, події на Покутті зовсім не були якимось антишляхетським чи антипольським повстанням, вони прямо випливали з військового чинника у поєднанні з чинником особистим.        

 

2. Nota bene!

Не вдаючись у дискусію щодо походження українського козацтва, яка потребує окремого та спеціального розгляду, відзначимо наступне. Як відомо, реєстрові козаки належали в основному до шляхетських, боярських родів, тобто до класу феодалів; до різних прошарків феодального класу, зокрема старого боярства, земян, дрібної шляхти належала більшість містечкових козаків та тих, хто служив у приватних магнатських військах та охороні; значна кількість козаків шляхетського походження були запорожцями; вищі козацькі ватажки, гетьмани, отамани, «старші», яких знає історія XVI століття, були знатного феодального, зокрема князівського чи панського, шляхетського походження. [16, с. 69] У будь-якому випадку козаки були людьми особисто вільними, які згідно зі світоглядом, притаманним людям середньовічного, феодального суспільства, зараховували себе до тих, хто воює («bellatores»), на відміну від тих, хто працює («laboratores»), чи тих, хто молиться («oratores»). Це яскраво засвідчив Г.Грабянка: «Ці люди (козаки – авт.) ще здавна були людьми військового стану і більше відчували нахил до вправ з мечем, а не до трудової повинності...». [25, с. 883]

Польські королі Сигізмунд II Август, Стефан Баторій та Сигізмунд III Ваза встановили козакам, які були взяті на королівську службу і зараховані до реєстру, наступне: 1) присягу й символіку, 2) відповідне утримання, 3) звільнення від податків, 4) окрему адміністрацію, командування, суд, 5) право на землеволодіння. Це був дуже високий військовий і суспільний статус. Він фактично поєднував статус стану королівських рицарів (п. 1, 3, 4, 5) і статус окремої військової кавалерійської частини королівської армії (п. 1, 2, 3, 4). За своїм статусом реєстрові козаки вважались нижчими лише за гордість усієї Речі Посполитої Польсько-Литовської – «крилатих» гусарів-латників - доведену до військового ідеалу тяжкої рицарської кінноти старого феодального типу. Вона формувалася в основному з етнічних поляків. Реєстрові козаки відповідали статусу п’ятигорських полків – кавалерії нового типу, яку утворювала християнізована військово-феодальна верхівка черкесів. Формувалися козацькі частини з «pacholkow cwiczonych y do boju godnych» («пахолків вправних/тренованих і до бою здатних») [2, c. 29], тобто зі служилого збройного люду, осіб феодального походження.

У листі до імператора Рудольфа II Габсбурга від 3 липня 1594 року козаки характеризують себе як «людей рицарських», «рицарство вільного війська запорозького». [36, c. 91-92] Так само «людьми рицарськими» іменував своїх козаків Наливайко.

Про формування козацтва на основі старого боярства та шляхти говорять у своїх працях сучасні українські історики С.Лепявко, Н.Яковенко. У розпорядженні історичної науки немає тогочасних документів, які засвідчували б присутність значної кількості селян-землеробів з королівщин, збіглих чи відпущених на волю селян-кріпаків у складі козацтва. Вислови радянських істориків на зразок «до козаків масово приєднувались селяни» є загальними фразами, що з точки зору комуністичної ідеології та теорії класової боротьби могли відображати загальну тенденцію розвитку подій, а не конкретну фіксацію самих подій.  

Є всі підстави вважати, що в загонах Г.Лободи, М.Шаули, С.Наливайка, С.Кремпського були зосереджені не якісь «розбійницькі елементи» чи селяни-втікачі, а критична маса українського козацтва феодального походження. Та й самі ватажки були боярського, шляхетського, тобто феодального походження. [38, с. 267] Згадки сучасників про те, що в козацьких загонах, особливо у Наливайка, було багато «гультяйського» елементу, можуть з позицій тогочасного світогляду свідчити про одне – про безземельність якоїсь частини козацтва, що значною мірою типово для збіднілого рицарства, шляхти, дворян, служилих людей, але це зовсім не ставить під сумнів їхнє феодальне походження.

Гетьман Литовский Христофор Радзивілл у листі від 27 грудня 1595 року до свого брата воєводи Трокського Миколая Радзивілла високо оцінює військову підготовку, озброєння та організованість загону С.Наливайка, на відміну від литовського війська пана Миколая Буйвида, якого він сам послав проти козаків, і говорить про помилкову думку, поширену в Литві (Білорусі), щодо того, що, буцімто, загін Наливайка складається «з нікчемних простих хлопів».  [ 20 ]

Військові історики дослідили, що формування професійних та найманих військ, загонів на основі збіднілого дворянства – явище типове для Європи XVI – першої половини XVII століть. Ф.Мерінг зазначав: «Велика кількість синів збіднілого дворянства вишукувала собі прохарчування в якості простих солдат, що вважалось цілком сумісним з їхнім званням. … цей факт добре доведений». [ 27 ] Згадаймо «вогневу піхоту»: іспанських аркебузерів, французьких мушкетерів або німецьких кавалеристів-рейтарів. Козаки, особливо – реєстрові, за своїм суспільним та військовим статусом були значно вищі за простих піхотинців-ландскнехтів.

Цікавий момент: до васальної присяги німецько-австрійському імператору Рудольфу II Габсбургу восени 1594 року приводив молдовського правителя Аарона не хто інший як український козацький сотник Демкович! [7, с. 181] Чи можна було тоді уявити, що найважливіше у стосунках між феодальними правителями Європи – васальна присяга – могла здійснюватися через посередництво людей незнатних, безрідних, не рицарського стану, якихось «повстанців»?!! Це було б величезною ганьбою перш за все для імператора як найповажнішого християнського правителя Європи…

Щоб підтвердити відповідне сприйняття козацтва королівською владою Речі Посполитої Польсько-Литовської нагадаємо звернення короля Яна II Казимира у момент «найвищої істини» для нього – після елекційного сейму. В універсалі до козаків 27 листопада 1648 року військо запорозьке фігурує як «наше», тобто королівське, поряд з військом «Речі Посполитої», тобто військом всієї держави. Король запевняє, що «з відвіку підтвердження вольностей, свобод і привілеїв війську нашому запорозькому буде належати». [39, c. 392] Хіба «вольності, свободи і привілеї» в часи феодалізму могли належати простолюдинам, людям незнатним?!! Король у листі до гетьмана Богдана Хмельницького і козаків 1 грудня пише: «… давніх рицарських вольностей ваших повернення вчинити обіцяю». [39, c. 393] Тобто в час, вирішальний для себе особисто й найкритичніший для всієї держави, король підтверджує військово-феодальний рицарський статус козацтва.

На нашу думку, козацькі угрупування ХVI – першої половини ХVII століть, принаймні їхній основний склад, потрібно розглядати не як представників експлуатованих класів чи станів, «гнаних і голодних» низів, а як одну з груп багаточисельного і широко розгалуженого феодального класу тогочасного українського (руського) суспільства, зокрема, як «нове рицарство» - професійних воїнів, що виникло і сформувалося в Україні на основі боротьби проти татарсько-турецької загрози.

Така постановка питання змінює проблему оцінки конфлікту, що тривав в Україні протягом 1594 – 1596 рр., з міжкласового чи міжстанового на внутрішньокласовий (в межах самого феодального класу) міжгруповий (між різними групами феодального класу).

 

3. Відсутність конфлікту національного

Причому зовсім не йдеться про поділ феодалів за етнічною ознакою – українські (руські) проти польських. На основі фундаментального дослідження Н.Яковенко можна стверджувати, що на Київщині, Брацлавщині, Поділлі, Волині у другій половині XVI століття поляків було дуже мало, вони не обіймали панівного становища ні в політиці, зокрема на державних посадах, ні в економіці, зокрема, у землеволодінні, ні в соціальному становищі. Переважна більшість князів, панів, шляхтичів була українського (руського) походження і православної віри (литовські династії в Україні вже давно зрусифікувались). [ 38 ] Тобто ніяк не можна було «вести боротьбу» проти того, чого ще не існувало (польського національно-етнічного гноблення) та тих, хто це гноблення ще не міг здійснювати (польських феодалів, які масово зявилися лише у 20 – 40-ві роки XVII століття).

Це підмітив ще Д.Дорошенко, який скромно зауважив: «Українська історична традиція перенесла на ці перші конфлікти риси, характеристичні для пізніших часів, коли боротьба українських козаків з Польщею прийняла дійсно характер боротьби національної». [13, с. 188]

Слід визнати, подобається це комусь чи ні, що боротьба відбувалася всередині українського суспільства між людьми етнічного українського (руського) походження. Тобто конфлікти українських козаків з українською шляхтою, українськими магнатами ніяк не можна зараховувати до «національно-визвольної боротьби» і характеризувати як «повстання проти польських магнатів і шляхти», «польських загарбників», «польської влади» і т.д., як це робили і роблять більшість істориків. Польські феодали на той час ще не встигли «обсадити» українські землі, українські (руські) феодали ще не встигли окатоличитись і полонізуватись, а влада в Україні ще не стала за своєю суттю польською.

Стверджувати, що козаки у першій половині – середині 90-их років XVI століття вели «національно-визвольну боротьбу» проти «польських феодалів», «польських загарбників», «польської влади» щонайменше науково не коректно, не точно, а більшою ж мірою – це політичні спекуляції та вияви ідеологічної боротьби.

 

4. У чому суть конфлікту

Справа у зовсім іншому: прослідковуємо груповий поділ по лінії основного заняття та стилю життя між козаками, тобто воїнами-професіоналами і шляхтичами-землевласниками. Козаки бачили сенс життя у боротьбі проти ворогів християнства (татар і турків), обороні рідної землі, служінні державі («короні» й королю) чи державцям-магнатам, щороку ризикували своїм життям і здоровям. [16, с. 161-162] У 1594 році вони набули поважного статусу частини війська «Божою милістю августійшого і непереможного християнського імператора, всемилосердного государя, … верховного глави всіх християнських королів і князів» [36, с. 90] Рудольфа II Габсбурга, провели кілька переможних військових кампаній і, очевидно, сподівались на прихильне до себе ставлення як до захисників. Оскільки зберігалась загроза татарсько-турецького нападу, ні С.Наливайко, ні Г.Лобода своїх загонів не розпустили. Вони отаборились у Брацлаві та Барі й для утримання війська обклали місцеве населення, зокрема шляхту, «стаціями» - податком на утримання війська.

Жовтневий 1594 року збройний конфлікт біля Брацлава переважною більшістю істориків стандартно розглядався як «антишляхетське повстання козаків і міщан». Чи є тут історична логіка і об’єктивна оцінка тогочасної ситуації? Спробуємо дати відповідь.

Конфлікт у Брацлаві між шляхтою, брацлавським старостою паном Юрієм Струсем і міщанами тривав кілька років. Користуючись перебуванням козаків, міщани фактично вигнали шляхтичів з міста. Шляхтичі були обурені самоуправством міщан, а також накладанням на них «стацій» С.Наливайком. На законних підставах вони їхали до Брацлава на судові рочки, власні збори. Але міщанами на чолі з війтом Романом Тиковичем за допомогою козаків Наливайка, напали на шляхтичів, погромили їх і відігнали від міста. [2, с. 66-68] Тобто у Брацлаві не Наливайко піднімав повстання проти шляхтичів, а шляхтичі спробували відстояти свої права, інтереси, від, як вони вважали, самовладдя міщан і козаків. Наливайко ж був залучений до цього конфлікту міщанами як зацікавлена сторона і збройна сила. У сутичці загинуло лише кілька шляхтичів, які вчиняли запеклий збройний опір; на цьому «повстання» з обох сторін закінчилось.

Насправді, описане тут явище досліджено військовими істориками як знову ж таки типове для XVI – XVII століть. Ф.Мерінг пише, що у районах бойових дій, маневрувань та розташувань військ «фактична влада знаходилась набагато більше в руках військового начальника, ніж в руках державних органів». [ 27 ]

Продовжимо розгляд цих подій. Після повернення з чергового молдовського походу, 24 листопада на загальній раді у Барі козаки ухвалили вимагати у шляхти повного утримання козацького війська на «стаціях». «Стації» - досить мяка форма утримання війська за рахунок місцевого населення, що за класифікацією К.Клаузевіца, відповідає типу «правильних реквізицій» і встановлюється військовим командуванням за участю місцевої цивільної влади. [ 19 ] Тобто Наливайко і Лобода нікого не грабували, а намагались встановити найбільш сприятливий режим утримання війська на зимовому квартируванні. Шляхта, однак, запанікувала і кинулась скаржитись королеві та іншим вищим польським посадовцям. Її скарги розглядали, обговорювали, але залишили без будь-яких наслідків. Чому?

Як не дивно, але тому, що позиція козаків була найбільш вигідна саме королівській владі!

Причини: 1) королівська влада без жодних власних зусиль отримувала військо, яке зобов’язувалось і могло захищати південні кордони від татар і турків, 2) королівська влада не витрачала жодного гроша на організацію і утримання цього війська, 3) королівська влада в очах імператора Рудольфа II Габсбурга і Папи римського Климента VIII могла підтвердити причетність до християнського фронту антитурецької боротьби, 4) королівська влада у будь-який час могла заявити ханській і султанській владі, що вона не воює проти них, а недружні дії здійснюють «люди свовольні», «козаки українні». Феноменальна комбінація, що її витворили С.Наливайко і Г.Лобода при активному лобіюванні князя В.-К.Острозького! Одним пострілом вбивалися навіть не два зайці, а чотири. Правда, страждала шляхта, але хтось таки мав стати в даній ситуації «цапом-відбувайлом» на певний час. Ним, за мовчазної згоди королівської влади, стала шляхта.

Стверджуємо, що ставлення козаків до шляхтичів-землевласників було тоді не класове і не національне, а професійне та моральне. Це явище, що споконвіків існувало в середовищі різних груп правлячих класів і військових: типова зневага, презирство і, врешті, ненависть вояків-«фронтовиків», які ризикували своїм життям задля захисту країни і населення, до землевласників-«тиловиків», які пиячили і розважалися з жінками у своїх маєтках та ще й не гребували насиллям і грабунком простих людей. Згадаймо класику жанру: «спогади «бідного пікардійського рицаря» Роберта де Кларі, який брав участь у четвертому хрестовому поході, донесли до нас гірке відлуння злості, яка накопичувалася в серцях «простих воїнів» проти «високих людей», «багатих людей», «баронів». [3, с. 346] Відзначимо хоча б мотивацію С.Наливайка щодо помсти за напад пана М.Калиновського на його батька. Саме тому і Наливайко, і Лобода, і Шаула вважали за можливе, морально виправдане і справедливе обкладати військовими поборами шляхтичів-землевласників, а при виявленні ними невдоволення – ще й карати.

З іншого боку ненависть і зневага шляхтичів-землевласників до козаків не менш типоваце почуття власників, які мають землю, нерухомість, багатство, і які не хочуть ні з ким ділитися своїм майном, на яке чомусь зазіхають «брутальні» і «жадібні» вояки, на їхню думку - «грабіжники» і «розбійники». Згадаймо подібне, хоча й з іншої епохи - стосунки полководця Ганнібала і карфагенської верхівки: «вони не просили його воювати, у вирішальний момент відмовились прислати підкріплення і ненавиділи його з усією пристрастю, на яку здатен обиватель, відчуваючи, що потрібно щось зробити не для себе, а для загальної справи». [10, с. 299] Загальновизнаною є думка про те, що «шляхта Речі Посполитої втратила свій військовий характер і стала верствою сільськогосподарських підприємців». [22, с. 147] Отримавши в середині XVI століття всі права правлячої верхівки, в тому числі звільнення від військової служби і сплати податків, українська (руська) як і польська шляхта вступила в часовий період, який сучасники характеризували як «золоті вольності» і «бенкет життя» (П.Скарга, М.Литвин, І.Вишенський). Знову згадаймо класику жанру, що стосується пізнього феодалізму: «Аристократія перестала визначатися через здійснення певної функції – а саме функції вірної військової служби. Не була вона вже й класом висвячених. Натомість вона залишалася і назавжди залишиться класом, що виокремлювався за стилем свого життя». [3, с. 340]

А на функцію «вірної військової служби» якраз претендувало козацтво – нове угрупування феодального класу, яке виокремилось саме за військовим принципом! М.Попович тонко зазначає, що і шляхта, і козаки називали та вважали себе рицарями, але ні польська, ні руська (українська) шляхетські організації, стани не знали ініціації, рицарських обітниць, оскільки шляхетство було спадковим, а козацтво – власним вибором своєї долі. [29, c. 31] Тобто шляхтич від народження міг бути шляхтичем до смерті (пасивно), але козаком ставав тільки той шляхтич, який свідомо обирав собі життя воїна-професіонала в Україні, борця проти «ворогів християнства»-мусульман (активно).

Стилі життя воїнів-козаків і шляхтичів-землевласників різнилися принципово. Стилем життя української шляхти, особливо панів, не кажучи вже про князів, все більше ставали розкіш і розваги, а стилем життя козаків була війна. Усвідомлення цієї різниці, тобто психологічна різниця розривала в свою чергу усвідомлення глибинної єдності феодального класу українського (перш за все!) і в цілому феодального класу польсько-українсько-литовського суспільства. Феодальний клас ділився сам у собі! Саме в цьому логіка конфлікту, а не в «революційному пафосі боротьби» експлуатованих проти експлуататорів. Типовий конфлікт інтересів, що посилювався морально-психологічними факторами конфлікту ідентифікації!

Як влучно зазначив І.Крипякевич: «при всійспецифіці козацтво залишилося однією з групфеодальногосуспільства іне могло вийти поза його рамки». [23, c. 33] Додамо, що і поводило себе козацтво як одне з угрупувань феодального класу відповідно.

 

5. На фоні епохи

Згадаймо справедливе зауваження Ф.Енгельса про те, що феодальні стани і групи «становили надзвичайно хаотичну масу з дуже різноманітними потребами, які в усіх напрямках взаємно перехрещувались. Кожний стан стояв поперек дороги другому і був у невпинній, то прихованій, то відкритій боротьбі з усіма іншими». [26 , с. 340-341]

Це було особливо характерно для Речі Посполитої Польсько-Литовської як держави зі слабкою королівською владою, засиллям українських (руських) князів, магнатів, неспокійною шляхтою та її частини – України, де королівська влада після Люблінської унії ще у повній мірі не утвердилась (згадаймо заклики С.Оріховського). Для польсько-українсько-литовського суспільства була характерною тривала і безперервна внутрішня боротьба серед правлячого феодального класу, починаючи від політичних прав та місця в суспільстві різних груп феодалів і закінчуючи сімейно-майновими конфліктами, між князями, панами-магнатами і шляхтою, між різними магнатами, у середовищі панів і шляхти. Специфічною рисою було те, що «зарозумілість і пихатість, такі властиві родовитим шляхтичам (і ширше – всім феодалам Речі Посполитої – авт.), затуманювали їхній розум бурхливою войовничістю, агресивністю». [31, с. 299] Феодальний клас Речі Посполитої Польсько-Литовської та її частини - України формував і очолював суспільство, де було надто багато гонору і волюнтаризму, аленадто мало політичної культури й суспільної дисципліни. «Прифронтовий» стан України, мілітаризація життя, що були викликані безперервною татарською загрозою, ще більше посилювали цю тенденцію силових методів, брутальності, доводили її до абсолюту і абсурду.

Такий стиль суспільних відносин навіть отримав «філософське обгрунтування» у польській приказці «Polska nierzadem stoi» («Польща безвладдям стоїть/тримається») !

Тому не дивно, а закономірно, що до внутрішньої боротьби в кінці XVI століття активно долучилось українське козацтво – новий військовий стан, нова суспільна група. Йдучи за Л.Гумільовим, можна стверджувати, що за більш ніж століття козацтво пройшло свій «явний інкубаційний період» у безперервній збройній боротьбі (зовнішній) і знало лише один значимий суспільний аргумент – аргумент меча (шаблі). Народжене у військових надрах феодального класу, як окрема консорція, козацтво переживало підйом і дійшло до рівня нового субетносу, коли стало розширювати свій вплив не лише на зовні - за межі суспільства (проти татар і турків), але й - у середину суспільства. У контакті з ще однією впливовою і найчисельнішою групою феодального класу - шляхтою, яка плекала надії на лідерство за польським зразком, це дало суспільно-політичний перегрів, сплеск внутрішніх конфліктів і викид пасіонарної (за Л.Гумільовим) енергії козацтва в суспільство. Ще раніше, протягом 1592 – 1593 рр., подібний перегрів, сплеск і викид енергії козацтва відбувся у конфлікті з князівською верхівкою феодального класу (так зване «повстання К.Косинського»).

Отже, і з цього погляду варто визнати, що ніякого «антифеодального повстання» чи «повстання проти магнатів і шляхти» не було, а був конфлікт навколо інтересів різних груп феодального класу та їхнього місця у межах цього класу і всього суспільства.

 

6. Про соціальні корені і зміст.

Частина українських і радянських істориків цілком слушно зазначає соціальні причини, корені, зміст козацьких виступів. Однак трактування соціального питання у них надто звужене й зводиться, як правило, до матеріально-шлункових потреб (одяг, продукти харчування, тощо). От звідки, начебто, «напади», «погроми», «розбої», «грабунки», що їх вчиняли козаки. Таке примітивно-матеріалістичне розуміння соціального питання прямо переводить вияви «стаційних» та «реквізиційних» поборів козаків у банальне грабіжництво і розбійництво (П.Куліш, М.Костомаров, М.Аркас та інші, й особливо – польські автори).

На нашу думку, потрібно суттєво розширити розуміння соціального чинника у зв’язку з наступним. Рівень «бідності» чи «злигоднів» козаків був дуже умовним і то - порівняно з магнатами і панами-шляхтою. Насправді козаки мали бойових коней, а також в’ючних і тяглових, зброю та військове спорядження, відповідний одяг, що саме по собі було чималим багатством, а також - певні коштовності й гроші, частина козаків – земельні володіння й господарство. Як справжні рицарі багато козаків мали власних військових слуг – джур, а також слуг робочих. Козаки мали певні багатства, інше питання, що багатства більшості з них були не виробничого чи торгового характеру, тобто не належали до розкошів. Отже, козаки 90-их років XVI століття не являли собою так любо оспіваний у радянській літературі тип козацької «голоти», яка потребувала окрайця хліба, щоб не вмерти з голоду, і свитини, щоб не замерзнути від холоду, а в бій ішла з кілками.

Відзначимо як аксіому, що бідні люди не могли тоді бути козаками з однієї причини – вони просто не мали можливості придбати зброю, військове спорядження і коней, що було невід’ємнимною ознакою становища і статусу козацтва. Для порівняння зазначимо, що одного вояка «піхоти вибранецької» за указом Стефана Баторія 1578 року повинні були утримувати 20 ланів (селянських господарств) з королівщин [ 14 ], а козак екіпірувався за власний кошт. То яким же «бідним» був козак, якщо він був багатшим за піхотинця, якого утримували два десятки господарств!!! Зазначимо для порівняння, що навіть елітний підрозділ гвардії французьких королів ХVII століття – кінні мушкетери, де служили виключно знатні дворяни, отримував мушкети за рахунок королівської казни.

Угрупування С.Наливайка являло собою грізну військову силу, що нараховувала до 2 тисяч професійних вояків, до 30 гармат, 100 гаківниць, 5 возів сміговиць, тисячі мушкетів («ручниць») і пістолів, чисельний обоз, що перевозив різні припаси. [ 24 ] Це потужна військова сила і величезна цінність! Аналогічні можливості мали загони Лободи й Шаули, реєстровці і запорожці. Для порівняння нагадаємо, що у 1621 році під Хотином у одній з найбільших битв XVIІ століття об’єднана 60-ти тисячна польсько-козацько-литовська армія мала 51 гармату, а в 1683 році під Віднем 27-ми тисячна польсько-козацька армія славетного короля Яна III Собеського мала 28 гармат. [ 14 ]

Уточнимо, що суть «стаційних» вимог козацьких угрупувань полягала в наступному. 1) Правовий аспект. Встановлення (явочним порядком, по факту) приналежності до державного війська, тобто набуття офіційного статусу війська Речі Посполитої. У статусі війська «християнського імператора» Рудольфа ІІ козаки вже перебували у період ведення бойових дій. 2) Матеріальний аспект. Умови розквартирування й утримання війська за рахунок місцевого населення, зокрема шляхти, яка в Речі Посполитій Польсько-Литовській вже не відбувала обов’язкової військової повинності, але мусила забезпечувати військо. Ще раз підкреслимо, що утримання війська, особливо професійного та найманого, за рахунок місцевого населення було типовою практикою XVI – XVII століть. 3) Психологічний аспект. Певний стиль життя, не завжди спокійний і сприйнятний з погляду сучасного громадянського суспільства, стиль, який у Європі XII – XVI століть називали «рицарським», у Західній Європі XVII століття називали «мушкетерським», а у XVIII і XIX століттях – у всій Європі називали «гвардійським» та «гусарським». Значна сумбурність, ірраціональність цього стилю, його певні збиткові риси для суспільства компенсувались невисокою ціною життя тих, хто його сповідував і вмирав за це суспільство на полях битв.

Ось соціальний чинник у комплексному розумінні! І, дійсно, саме він, а не банальне «грабіжництво», був тоді присутній у діях козаків.

А тепер соціальну тематику розглянемо під іншим кутом зору: чому козаки мали «стаційні» і «реквізиційні» конфлікти саме зі шляхтою? У діях С.Наливайка, Г.Лободи, М.Шаули бачимо певну систему. Вони обкладали «стаціями» та «реквізиціями», як правило, шляхтичів-землевласників, а також багатих міщан (купців, торгівців, міських шляхтичів), а селян і простих міщан начебто не зачіпали. Українськими й радянськими істориками це представляється як вияв «класової» та/чи «національної» солідарності козаків з селянами та міщанами у «спільній боротьбі» проти польських феодалів-експлуататорів.

Насправді до класової чи національно-визвольної боротьби це ніякого стосунку не мало, а прямо випливало з потреб забезпечення професійного війська. А саме: більшість селян і простих міщан не мали багато грошей чи коштовностей, зброї і військових припасів, великих запасів продуктів харчування і якісного одягу, селянські коні («клячі») до військових потреб просто не підходили. Зовсім інша справа шляхтичі-землевласники чи багаті міщани: вони мали те, що потрібно для війська, починаючи від грошей і закінчуючи персональною зброєю. Тобто відповідь проста і цілком прагматична: утримувати військо повинні були ті, хто мав для цього відповідні ресурси. Зауважимо, що практика вибіркових реквізицій, конфіскацій, контрибуцій, стацій, тощо, на відміну від тотального грабежу мирного населення, використовувалась багатьма відомими полководцями різних часів і держав. Саме таку тактику застосовував командуючий військами Католицької ліги генераліссимус Альбрехт Валленштейн, обкладаючи величезними поборами німецьких князів, магнатів (без розбору католики вони чи протестанти – авт.) і щадячи селян, міщан [ 27 ], та в дещо м’якшій формі шведський король Густав II Адольф, які воювали один проти одного. Ці діячі були найвидатнішими полководцями часів Тридцятилітньої війни (1618 – 1648 рр.) та всієї першої половини XVII століття й належать до одного з С.Наливайком часового періоду військової історії.

Тобто, якщо використовувати методологію, застосовану радянськими істориками до «стаційних» і «реквізиційних» конфліктів козаків і шляхти, то Валленштейна, який сам був найбільшим землевласником-феодалом у Чехії та служив німецько-австрійському імператору, потрібно на підставі його «конфіскаційної політики» проголосити найбільшим революціонером і борцем проти феодалізму за свободу і незалежність німецького та чеського народів одночасно. Цілковите безглуздя! Але воно якраз підкреслює хибність методології українських і радянських істориків-інтелігентів XIX і XX століть!

Повертаючись до подій 1594 – 1596 років, зауважимо, що з іншого боку козаки зовсім не залишали у спокої селян і простих міщан. Через місцеву владу вони залучали їх до ремонту укріплень та військового спорядження, обслуговування війська, розчистки доріг від снігу, мощення доріг, забезпечення переправ через ріки під час пересувань і зміни дислокації. І ніякої «класової солідарності» не було: у військовій практиці кожен мав виконувати ті обов’язки, на які був здатний.                   

7. Продовження «стаційної» історії, але з іншими умовами   

Незважаючи на завершення військової кампанії восени 1595 року, основні угрупування козацьких військ не були розпущені. Виходячи з тогочасних умов, військо мало бути розпущено щонайменше з трьох причин: 1) відмова Польської держави від ведення війни проти турків і татар (політична), 2) настання осінньо-зимового періоду, коли ведення бойових дій, як правило, припинялось (військова), 3) традиційний відхід козаків у мирний час на зимівники, хутори, містечкові домівки і т.д. (побутова). Виникає питання: які вагомі причини були у С.Наливайка, Г.Лободи, М.Шаули не розпускати козацькі війська?

Більше того, козацькі угрупування знову перейшли до активних внутрішніх дій. Приводом до них був той же збір на утримання козацького війська - «стації». Навіть виходячи з умов того часу, коли «право закону» часто підмінялось «правом меча (шаблі)», це була дія позаправова й самовільна. І якщо восени 1594 – взимку 1595 рр. через зовнішньополітичну невизначеність польської влади та можливу загрозу татарсько-турецького нападу на Україну можна було обґрунтовувати необхідність утримувати козацьке військо на «стаціях» потребами оборони, то восени 1595 – взимку 1596 рр. такої причини вже не було. Але, можливо, була якась інша, невидима нам причина?

Зауважимо однотипність відповідей, звернень Г.Лободи та С.Наливайка, які зовні не підтримували один одного, але заявляли одну й ту ж причину власних дій – «стації», «хліб козацький». Вражає неспіввимірність дій та їхньої мотивації, складається враження про якусь гру в лукавство козацьких ватажків, створюється відчуття присутності якихось невідомих чи невидимих нам факторів, що могли б формувати чи підсилювати такі позиції Наливайка, Лободи, Шаули.

Особливо ж не піддаються логіці сучасного мислення білоруські походи Наливайка і Шаули. Протягом листопада 1595 – середини січня 1596 рр. С.Наливайко діяв за межами Польського королівства, до складу якого входила Україна, в Білорусі, яка входила до складу Литовського князівства. Він здійснив похід з південно-західної частини Білорусі до центрально-східної, пройшовши до Могильова більше 600 кілометрів. Із Київщини в північному напрямку до того ж Могильова рухався інший козацький отаман М.Шаула, який дійшов до містечка Пропойськ.

Що означав цей похід залишається загадкою й досі. Вимоги козаками «стацій» і «реквізицій» з білоруських територій виглядають цинічно й безпідставно, оскільки ні татари, ні турки цим територіям через їхню віддаленість не загрожували. Внутрішньої опозиції у Білорусі щодо Великого Князівства Литовського не було. Поляки та католики на той час Білорусь ще не встигли «обсадити»: вона була руською та православною. Перехід литовсько-білоруської феодальної верхівки до католицизму, а відповідно і процес ополячування, активно почався лише з 1598 року, коли більше п’ятдесяти представників еліти заявили про перехіддо католицької церкви. У будь-якому випадку про якесь «повстання» та «спільну боротьбу українського та білоруського народів» проти «феодалів-експлуататорів», «поляків», «католиків» як писали радянські автори, мови бути не може.        

Що це було: прагнення колективного самоутвердження в суспільстві, поштовх усвідомлення власної суспільної величі, інерція масового психозу християнсько-мусульманської війни, мілітаристичний чад професійного вояцтва, що вибухнули на фоні загальної кволості влади й наростання політично-правового хаосу в тогочасній Україні та Речі-Посполитій в цілому? Безумовно, все це разом породжувало «вибухову суміш». Але ясно одне: козаків та їхніх ватажків штовхав із середини ще й ірраціональний (психологічний, біологічний) фактор. Йдучи за Л.Гумільовим, білоруський похід можна пояснити лише тим же викидом пасіонарної енергії козаків, внутрішньою суспільно-політичною експансією козацтва.

Цей фактор надзвичайно точно підмітила королівська влада Речі Посполитої, іменуючи козаків як «людей свовольних». А воля, як відомо, належить до психологічних якостей людини, відповідно «своєвольність» - вияв психології, що засвідчував наявність власної потужної внутрішньої енергії і перевагу її над усталеними (!!!) життєвими чинниками.

У Пєра Шевальє, який вважав себе чи не найвидатнішим істориком козацтва у XVII столітті, є дзеркальне за своєю точністю відображення подій 1596 року. Француз констатував, що заборона польським королем для козаків проводити походи проти турків і татар (укладення миру і припинення військових дій у Молдові в жовтні 1595 р. – авт.) призвели до того, що «натомість козаки кинулися тоді на Русь та Литву (Білорусь – авт.), де вони заподіяли нечуваних спустошень під проводом свого отамана Наливайка». [34, с. 26]

Отже, козацтво на той час вже стало таким військом, яке просто не могло не воювати! І ніякі прагматичні, раціональні міркування, мотивації вже не могли заспокоїти, пересилити внутрішню енергію боротьби, енергію конфлікту, якою буяло козацтво. Тому, очевидно, що говорити про якесь антифеодальне та/чи антипольське «повстання Наливайка» просто не випадає.

 

ІV. Волинська сторінка: релігійно-церковний чинник

Як вже зазначалося, до «повстання Наливайка» чомусь зараховують події, пов’язані з  релігійно-церковною боротьбою навколо укладення унії між Православною та Римо-католицькою церквами, що відбувались саме в цей час. До деяких з цих подій С.Наливайко з його козаками або був залучений сторонніми чинниками, або взагалі не мав стосунку. Щоб це виявити, проаналізуємо події жовтня 1595 р. та січня - лютого 1596 р. на Волині, Поліссі.

 

1. Волинь - Луцьк

У жовтні 1595 р. С.Наливайко, повертаючись з угорського походу через Галичину, пішов не на схід до Бара чи Брацлава, а несподівано завернув на північ - на Волинь і підійшов до Луцька. Це місто і взагалі центральна і західна Волинь та волинське Полісся до зони козацької активності не входили. У Луцьку тоді проходив ярмарок і мали відбутись судові засідання. З міста до козацького отамана вийшла делегація найповажніших шляхтичів і міщан на чолі з католицьким (!!!) єпископом з проханням не займати місто і не грабувати ярмарок, а на потреби козацького загону була вручена чимала сума грошей. Така позиція міської верхівки засвідчила, що загін С.Наливайка сприймався нею як легальна військова частина, яка здійснює переміщення після закінчення війни. Тим не менше наливайківці погромили деякі передмістя, слуг єпископа К.Терлецького, обклали даниною караїмських і єврейських купців, шляхтичів та католицькі храми. Збитки були такими, що згодом король змушений був надати лист про тимчасове звільнення жителів Луцька від «чопового збору» (прибутковий алкогольний податок). [2, с.69-71] Через три дні Наливайко залишив Луцьк і рушив на північ у Велике Князівство Литовське (Білорусь).

Виникає запитання: а чому саме Луцьк? Спробуємо дати відповідь.

Перше. Після Люблінської унії 1569 р. Луцьк став адміністративним центром Волинського воєводства, тут відбувались волинські соймики, зїзди шляхти, перебував судовий трибунал. Луцьким старостою, а разом з тим і підкоморієм Володимирським, каштеляном Брацлавським був пан Олександр Семашко, український магнат, який у 1586 р. перейшов до католицької церкви і став притісняти православних, поширювати католицизм на Волині. Його діяльність була чималою проблемою для православних церков, монастирів, священиків, віруючих у багатьох містечках і селах.

Друге. Луцьк був центром Волинської єпархії православної церкви. Єпископом Луцьким і Острозьким був Кирило Терлецький, який спочатку відстоював права православної церкви і зазнавав нападів та переслідувань від О.Семашка. Однак, 22 червня 1592 р. Терлецький уклав мирову угоду з Семашком і почав схилятись до можливості церковної унії між православною і католицькою церквами. В червні 1595 р. він погодився на церковну унію під керівництвом Папи римського, а в кінці вересня разом з володимирським єпископом Іпатієм Потієм відбув до Риму для офіційного вирішення питання про унію.

Таким чином, Луцьк набував значення центру, з якого починала поширюватись католицька експансія на Волинь і всю Україну. Тут сконцентрувалась місцева цивільна і релігійно-церковна влада, яка явно відходила від «Русі (України) православної», тут починали укорінюватись католицькі та польські впливи.

 

2. Хто натхненник?

Це була небезпечна тенденція, що окреслювала стратегічну загрозу православному українському (руському) суспільству. Чи знав про неї С.Наливайко, який воював проти турків, татар і молдаван, чи розумів він це? Хто зна… Наливайко не був філософом-монахом чи державним діячем, який розбирався в тонкощах релігійно-церковних маневрів і перебував у центрі всіх подій. Він був професійним воїном – козаком, командиром високого рівня, але досить молодим. Однак цю загрозу бачив воєвода Київський, маршалок Волинський, староста Володимирський, найбагатший магнат і наймогутніший державець України старий князь Василь–Костянтин Острозький, який добре знав, що відбувалось у релігійно-церковному житті України й Речі Посполитої Польсько-Литовської.

Як відомо, в часи Середньовіччя, феодалізму релігія визначала світогляд, формувала свідомість людей. Носієм і представником релігії була церква. Саме за релігійно-церковними ознаками відбувалась ідентифікація людей, у тому числі політична й національно-етнічна. Зазіхання на релігію, на церкву вважалось найбільшою загрозою для тодішньої людини і суспільства. Гарантом прав православної церкви у Речі Посполитій Польсько-Литовській був король, а головним її опікуном - старий князь В.-К.Острозький. Тому плани королівської влади, окремих церковників та дії деяких магнатів не могли не турбувати князя. Більше того, самим своїм статусом він був зобов’язаний реагувати, вживати заходів щодо захисту православної церкви.    

Дискусії в середовищі православного духовенства й переговори з королівською владою, що активно велись протягом 1590 - 1594 рр., у першій половині 1595 р. вступили в завершальну фазу. 12 червня православна верхівка України і Білорусі (Потій, Терлецький, Балабан, Збируйський, Копистянський, Пельчицький, Гоголь) підписали лист до Папи римського Климента VIII з пропозицією релігійно-церковної унії. Це викликало бурхливу реакцію князя Острозького. В другій половині червня князь написав, надрукував у острозькій друкарні (24 червня) і розіслав послання «Обвіщеня» до всіх православних християн України й Білорусі, в якому охарактеризував православних єпископів, які погодились на укладення унії, як «вовків в овечій шкурі» і злодіїв та закликав православних твердо стояти в обороні віри. Лист князя Острозького мав великий розголос і вплив, він оголошував і формував фронт політичної, релігійно-церковної та агітаційно-пропагандистської боротьби в українському суспільстві і в державі Речі Посполитій Польсько-Литовській у цілому.

Більше того, князь В.-К.Острозький звернувся з відозвою до зїзду протестантів Речі Посполитої, який зібрався в Торуні, щодо спільного виступу проти Папства і католицизму. Причому зробив це у виразах з релігійного погляду принизливих, неприпустимих щодо католицизму та Папства, державної церкви, говорив про 15 – 20 тисяч озброєних людей православних, які можуть зібратись проти католиків. [21, с. 144]  

Як засвідчив на своєму останньому допиті С.Наливайко, князь Острозький прислав до нього в Угорщину (літо 1595 р.) свого посланця Миколая Малащинського з повідомленням про те, що король хоче вчинити насилля в православній церкві та з пропозицією допомогти князю, на що сам Наливайко відповів, що як давній слуга Його Мосці князя від послуг йому не відмовляється. [ 24 ]  

Саме старого князя Острозького вважали головним противником і найбільшою перешкодою на шляху церковної унії не лише королівська влада, але й Папська курія і єзуїти, які мали на той час найкращу в світі розвідку. Один з ідеологів контрреформації Джованні Батеро у творі «Всесвітні відомості», вперше надрукованому в тому ж 1595 р., оцінював князя Острозького як «наймогутнішого герцога», а його сили обчислював у 4 тисячі васалів. [28, с. 139] У центрі подій також був і все знав наближений священик князя - рідний брат Северина Наливайка – Демян. Відповідь, хто спрямував С.Наливайка на Луцьк, напрошується сама собою.

Варто згадати й про таке. Походу С.Наливайка на Луцьк передував промовистий інцидент. 27 вересня, коли єпископ К.Терлецький вже відбув з міста, на його служилого Григорія Степановича напав козацький загін Ростопчі, який забрав церковні документи (?!) єпископа, що той залишив своєму служилому. [2, с. 71-72] Які козаки могли оперувати в ті дні в районі Луцька? Лише двох угрупувань: авангард чи розвідка С.Наливайка, який ще перебував у Галичині, повертаючись з Угорщини, та козаки надвірного війська князя В.-К.Острозького, що на 50% те саме. Для чого козакам церковні документи? Ні для чого! Документи потрібні були зовсім не козакам, а князю Острозькому.

Щоб розвіяти будь-які сумніви з цього приводу і замкнути логічне коло, відзначимо, що в липні 1598 р. Стефан Ростопча вже в якості командира загону стрільців (мушкетерів) князя В.-К.Острозького знову бере участь у релігійно-церковних конфліктах. Разом із князівським урядником паном Григорієм Ужевським він очолює операцію з проникнення в Луцьк, захоплення клірика луцької соборної капітули Демяна та церковного слуги Клима Сили і вивезення їх спочатку до Острога, а потім до Степаня для допитів. [1, c. 223 - 224] Від них намагались отримати свідчення проти того ж таки єпископа Терлецького, якого звинувачували у вбивстві православного священика.  

Зазначимо, що у Густинському літописі, що був віддалений від описуваних подій приблизно на 30 років (у межах життя і памяті одного покоління), розлого описана навколоунійна боротьба та є дуже чіткий підсумок: «Тоді ж і князь Острозький і вся руська шляхта не хотіли сеї унії з папою. І повстали всі на Потія і Кирила (Терлецького – авт.). І піднялась з того колотнеча велика в Русі (Україні – авт.).» [11, с. 125] Про Наливайка – ні слова!

Уточнимо, що метою походу С.Наливайка на Луцьк могла бути демонстрація сили захисників православ’я, на роль яких, очевидно, погодились Наливайко й козаки, і вчинення психологічного тиску (залякування) на прихильників католицької орієнтації.    

 

3. Волинь-Полісся

Звернемо увагу на ряд подій, які чомусь теж автоматично зараховують до «повстання Наливайка».

В січні – лютому 1596 р. відбувся спалах «повстання» на території сучасної Рівненщині та у вже згадуваному Луцьку.

Зоною інтенсивних дій стала територія басейну середніх течій рік Случ – Горинь – Стир, зокрема володіння того ж таки українського магната О.Семашка. На початку січня «повсталі» оточили Семашка у його родовому Губківському замку. Він сам повідомляв у листі від 10 січня 1596 р. про те, що не міг виїхати до Луцька на виконання обов’язків голови суду, оскільки був на той час обложений «військом Лободи». [2, с. 73-74] Зазнали нападу і були розорені містечка Губків, Тучин, села Бистричі, Друхів, Коростятин, Милотин, Моквин, Озірці, Селище, Серхів, Холопи, Щекичин, Утінки можливо й інші. Зафіксовано також напади на села Великий Житин, Білів. Вражає погромницько-грабіжницький характер цих нападів і в той же час звертає на себе увагу факт, що нападники, вчиняючи насилля щодо підданих Семашка, нікого з них не вбивали.

Можна виявити, що на Волині, Поліссі діяли принаймні чотири загони. Цікаво прослідкувати дії, дислокацію і склад цих загонів.

Перший загін базувався у замку (!!!) містечка Межиріч, що було власністю українського православного магната князя Якима Корецького, і знаходилось на той час в управлінні князя Острозького на правах закладу (залогу). Містечко Межиріч та навколишні села як ленник князя (державця) тримав пан Ян Скотницький. Як засвідчив возний Семашка Остап Ратомський, загін, яким командував «сотник війська Лободи» межиріцький міщанин шляхтич Охрім Гуменницький, нараховував до 200 людей міщан межиріцьких і підданих навколишніх сіл Дивня і Щекичина, які називали себе «сотнею війська Лободи». Тут вони утримували коней і худобу, що награбували в маєтках Семашка. Причому, урядник (комендант) межиріцького замку Петро Соколовський та орендар Єся заявили возному, що вони не можуть вчинити правосуддя над цими людьми за відсутності державця і власника Межиріч. При спробі возного перерахувати і клеймувати коней, забраних у володіннях Семашка, його тяжко побили і вигнали з замку. [2, с. 101-105]

Зауважимо, що возний Семашка мав найбільше претензій саме до цього загону. Це й не дивно: межиріцький замок межував з володіннями О.Семашка, знаходився за 25 км від його головного містечка і замку Губкова і кращої військової бази, звідки можна було здійснювати напади на володіння Семашка, знайти було неможливо.  

Другий загін очолювали шляхтичі Остафій Слуцький, який називав себе «сотником війська козаків гетьмана Лободи», та«отаман сотні Слуцького» Андрій Ганський. Він складався зі шляхтичів та «народу простого», нараховував до 50-ти чоловік, діяв протягом січня 1596 р. між Луцьком і Гощею, здійснював напади в місті Луцьку та різних селах, зокрема Великому Житині, Більовв, Коростятині та інші. Напади здійснювалися на панів і шляхтичів, близьких до О.Семашка та князя Юрія Чорторийського, луцьких євреїв та караїмів з метою отримання «стацій», а також на будинок луцького пушкаря з метою захоплення зброї. Базою загону був Омеляник - маєток князя (!!!) Януша Вороницького, який, до речі, теж брав участь у деяких нападах.

28 січня під час невдалого нападу на Коростятин у бою зі служилими людьми Семашка й селянами Слуцький був убитий, Ганський та семеро «повстанців» - схоплені, інші відступили. [2, с. 106-122] Відзначимо, що з восьми схоплених «повстанців» пятеро були шляхтичами і троє – простого роду. Згодом за вироком Луцького міського суду від 30 березня 1596 р. під керівництвом О.Семашка схоплені в Коростятині були страчені «на горло» як розбійники і грабіжники.        

Третім був острозький загін, який складався з сотні козаків та служилих людей князя В.-К.Острозького. Вражає склад керівництва цього загону: його очолювали православний священик (!!!), настоятель замкової Богоявленської церкви Демян Наливайко, сотник надвірних військ князя В.-К.Острозького князь (!!!) Петро Вороницький-Война та пан Олександр Гулевич.

В першій половині лютого загін Д.Наливайка здійснив 300-кілометровий рейд до Білорусі, де разом з загоном С.Наливайка вчинив погром володінь брата єпископа Кирила Терлецького – Яроша. [2, с. 77-83] Повертаючись назад, 17 лютого загін здійснив напад на володіння О.Семашка - містечко Тучин і навколишні фільварки. [2, с. 95-96] 19 лютого знову був здійснений напад на Тучин і село Коростятин. Очевидно, цей напад був каральним, бо в Коростятині й Тучині було вчинено погроми, грабежі та насилля. У Тучині князівські «повстанці» зґвалтували 15 жінок і дівчат, в тому числі й наречену. У Коростятині за наказом Вороницького та Гулевича одинадцятьом селянам відрізали вуха (!!!) – мабуть за те, що вони вчинили опір «повстанцям». [2, с. 86-92, 93-94, 97-98] До речі, у деяких радянських істориків цей епізод набув цілком протилежного значення. В.Голобуцький написав: «Розлючена польська (!!!) шляхта жорстоко мстила мешканцям українських сіл і містечок» і навів приклад Коростятина. [7, с. 185] Подібне трактування цього випадку можемо прочитати також у І.Рознера.

Слід зазначити, що острозький староста пан Ждан Боровицький вигнав з Острога представників Семашка – вже згадуваного возного Ратомського і тучинського служника Валентия Плевку, коли ті прибули скаржитись на Д.Наливайка та інших. [2, с. 99-100]  

Четвертим був загін самого Северина Наливайка, який у кінці січня з Білорусі прибув на Рівненщину і дислокувався в містечку Висоцьк, згодом - у містечку Степань (володінняВ.-К.Острозького). Тут справами розміщення козаків і «повстанців» та участю в поділі їхньої здобичі займався степанський староста пан Богдан Омелянович. 14 лютого разом з загонами Д.Наливайка та пінського пана Петра Кміти (загін складався з пінських земян) С.Наливайко вчинив напад на володіння і маєтності рідного брата Кирила Терлецького – Яроша - Дубоє, Отовчичі (Білорусь). Тут окрім традиційного розгрому, побиття слуг Терлецького і грабежу коней, худоби, грошей, коштовностей, зброї, були захоплені і знищені цінні документи на права, привілеї, маєтності, боргові та інші фінансові документи Терлецьких. [2, с. 77-83] Додамо, що П.Кміта належав до великої і широко розгалуженої родини київської гербової шляхти Кміт, Кмітичів, яка мала столітні зв’язки з родиною князів Острозьких. Також було здійснено наїзд на містечко Пінськ (Білорусь) і вчинено напад на будинок міщанина Г.Крупи, де захоплено єпископські документи, одяг і церковні речі Кирила Терлецького. [2, с. 133-134]

Супроводжував Наливайків по володіннях Терлецьких князь (!!!) Флоріан Гедройт, служилий самого ж єпископа. З його ж ініціативи було розгромлено помістя і єпископський двір у Будорожі.[1, c. 124 - 128] Крім того, іншою сотнею наливайківців було розгромлено володіння єпископа Городець, що біля Кобрина.

Протягом 15 – 19 лютого загони Наливайків швидко відступили з Полісся в південно-східну Волинь до Острога, а у 20-тих числа лютого основна частина загону С.Наливайка перемістилась до Лабуні (володіння князя Острозького).

Окремо відзначимо, що найвищий волинський посадовець воєвода князь Олександр Острозький (син В.-К.Острозького) якихось заходів щодо наведення порядку на території воєводства не вживав. А дещо пізніше вже згадуваний Боровицький наказав кинути в тюрму і голодом морити представників К.Терлецького – Грота і Олізаровського, які прибули зі скаргою на дії Наливайків та Гедройта в Острог, після чого відправив їх у Кременець на суд (за що ?!! – авт.). [2, с. 137-140]     

Аналізуючи склад і дії луцького та межирицького загонів, їх маскування під «козаків Лободи», пригадується зауваження В.Антоновича, зроблене ним ще при вивченні і опублікуванні «Архива Юго-Западной Росссии…» про те, що на Волині окремі особи і цілі групи шляхтичів-слуг збиралися в загони, називаючи себе козаками (незважаючи на те, що з козаками вони зв’язків не мали, діяли у місцевості, де козаччина не була розвинута) і вчиняли грабунки та безладдя. «Подібного роду свавільних людей намірився використати князь Костянтин Острозький для того, щоб розорити і нажахати прибічників унії», і весь гнів упав на О.Семашка та К.Терлецького, пише Антонович. [2, c. LIV, LVII] Щодо загону Д.Наливайка - П.Вороницького, то це була частина надвірного війська безпосередньо самого князя В.-К.Острозького.

Отже, встановимо внутрішній зв'язок подій. Через десять днів після католицького Різдва Христового якраз напередодні Різдва православного межиріцький загін нападає на Губків, блокує в замку луцького старосту О.Семашка, громить і грабує його володіння у середній течії річок Случ і Горинь. Скориставшись відсутністю старости й послабленням влади в Луцьку, загін Слуцького та Ганського влаштовує справжній безлад і грабежі у воєводському місті та деяких селах. Тим часом загін С.Наливайка рухається з Речиці (Білорусь) на Волинське Полісся. Загін Д.Наливайка теж вирушає з Острога на північ. Об’єднавшись у Степані, загони здійснюють кінний марш на Пінщину, де громлять володіння Терлецьких. Ні литовські війська М.Буйвида, які вже давно відстали від С.Наливайка і припинили його переслідування, ні О.Семашко, який волає про допомогу до короля і очікує нового нападу козаків і «повстанців» на Луцьк, зробити Наливайкам нічого не можуть. Повертаючись з Полісся до Острога, Д.Наливайко та П.Вороницький доруйновують володіння Семашка.      

 

4. Волинські висновки

Проаналізувавши вищенаведені факти, можна дійти цікавих висновків.

1. Спалах «повстання» на Рівненщині відбувся через два тижні після укладення церковної унії в Римі – в час православного Різдва Христового та інших свят зимового релігійного циклу.

2. Принаймні два з трьох місцевих загонів діяли під захистом наймогутнішого українського православного магната і державця В.-К.Острозького, мали власні бази, були сформовані з підданих та служилих людей цього магната і державця.

3. Частина місцевої української влади сприяла цим загонам і прикривала їх.

4. Загони вчинили справжній розгром володінь іншого українського магната і представника влади О.Семашка, який був активним провідником католицизму на землях Волині.

5. Керували трьома волинськими та пінським «повстанськими» загонами українські (руські) шляхтичі, які певним чином були пов’язані з князем В.-К.Острозьким чи його близькими людьми.

6. Загін С.Наливайка теж розміщувався у володіннях князя В.-К.Острозького і був задіяний до розгрому володінь ініціатора церковної унії архієпископа К.Терлецького та його брата.

7. Загони були добре підготовлені у військовому розумінні. За короткий час у складних умовах зими вони охопили своїми діями чималу територію, добре рухались, маневрували. Створюється враження координації дій цих загонів з боку певного чинника.

8. Очевидно, що координатором цих дій був старий князь В.-К.Острозький та його надвірний священик Демян Наливайко.

9. Нападів на поляків, бойових дій проти польського війська на Волині, Поліссі не зафіксовано. На Волині, Поліссі на той час взагалі не було польського війська.

10. Козацького загону самого гетьмана Г.Лободи, іменем якого прикривались «повстанці», на Поліссі, Волині не було. Лобода в цей час зясовував сімейні стосунки, зокрема з власною тещею пані Оборською.

11. Дії «повстанців» засвідчили типову для феодалізму практику погромів і грабежів як методу військових дій. Як зазначає К.Клаузевіц, політична мета війн, військових конфліктів, що їх вели правителі та феодали, переважно зводилась до того, щоб покарати, а не знищити суперника: грабували майно, угоняли худобу, спалювали замки й поверталися додому. [ 19 ] Саме це бачимо на Волині й Поліссі на відміну від «стаційних» і «реквізиційних» конфліктів козаків зі шляхтою.

12. Дії «повстанців» засвідчили типову для часів феодалізму практику застосування так званої «продовженої відповідальності», коли за дії одних (феодалів, перш за все О.Семашка) були покарані й постраждали інші - його піддані (селяни, служилі люди, прислуга).

Виникає питання: чи можна в даному випадку характеризувати загони, які тут діяли, як «повстанців», які діяли з соціально-класових та/чи національно-визвольних причин, чи можна їхні дії кваліфікувати як «повстання» (кого проти кого)? Чи підпадають під таку ж характеристику дії загону самого С.Наливайка? Чи можна події на Волині, Поліссі взагалі зараховувати до «повстання Наливайка»? Очевидно, що – ні!

Тобто ми виявили, що паралельно з зовнішньо-політичними військовими походами та внутрішньо-соціальними конфліктами козацтва (помста С.Наливайка Калиновському, «реквізиційні», «стаційні» конфлікти) розгортались конфлікти, що мали зовсім інші причини й характер, а тому до козацтва прямого відношення не мали.  

У подіях на Волині, Поліссі ми вбачаємо причини та фронт боротьби релігійно-церковні. Це був перший вияв внутрішньої боротьби на релігійно-церковному грунті, яку сучасники в подальшому характеризували як боротьбу «Русі з Руссю». Причиною були дії окремих українських магнатів, які перейшли в католицизм і почали пригнічувати православних, поширювати католицизм на Волині (Самашко) та священиків, які ініціювали укладення церковної унії з метою підпорядкування православної церкви Папі римському (Терлецький).

Головним їхнім противником виступив князь В.-К.Острозький. Він використав загальну активність козацьких угрупувань як прикриття для рішучого наступу проти адептів католицизму. Очевидно,  що саме старий князь, а не молодий козацький ватажок Наливайко чи тим більше козацький гетьман Лобода, через свого священика Демяна Наливайка спрямував дії «повстанців» у відповідному напрямку.

Волинський, поліський період – це окрема сторінка, що не мала ніяких соціально-економічних чи національно-етнічних причин, викликана натомість причинами релігійно-церковного характеру. Вона знаменувала собою не «повстання» козаків і селян проти магнатів, шляхти і поляків, як соціальних та/чи національних експлуататорів, а внутрішню боротьбу в самому українському суспільстві, яке під впливом політики Папи римського Климента VIII та польського короля Сигізмунда III вже почало ділитись, розколюватись за релігійно-церковними ознаками.

Козацька активність і присутність С.Наливайка на Волині, Поліссі була швидше маскуванням і зовнішнім антуражем, які використав старий досвідчений політик, можновладець В.-К.Острозький у боротьбі проти суперників за збереження «Русі (України) православної». А в цілому ці події були свого роду «пробою сил» на місцевому, регіональному рівні, яка закінчилась погромом володінь адептів католицизму.

Щоб знову ж таки розвіяти будь-які сумніви і замкнути це логічне коло, нагадаємо події 1598 р. Із ініціативи князя В.-К.Острозького було складено і 4 березня зареєстровано сеймовий позов по скарзі всіх православних князів, панів та обивателів королівства Польського з вимогою позбавити єпископського сану Кирила Терлецького та Іпатія Потія. Однак, 13 квітня король Сигізмунд III, від’їжджаючи до Швеції у зв’язку з династичними справами, видав універсал, яким установив призупинити до наступного сейму (на рік – авт.) всі судові тяжби, справи, судові вироки, що виникли внаслідок Берестейської церковної унії. Наївний правитель! Через три місяці, коли король вже застряг у Швеції, 12 липня урядники і військові сили князя В.-К.Острозького зайняли єпископські володіння К.Терлецького в Будорожі, Бущі, Борщовичах, Малому Мізочі, Точивську та самому Острозі, конфіскували все майно й багатства, а єпископських підданих підпорядкували владі князя. [1, c. 225 - 227] Тобто бачимо рішучу спробу князя Острозького доконати Терлецького. То про яке «повстання Наливайка» йде мова?!

Однак, повернемось до січня – лютого 1596 р. Спроба князя В.-К.Острозького під виглядом «козаків Лободи та Наливайка» розгромити провідників католицизму на Волині й Поліссі викликала дуже швидку і жорстку реакцію королівської влади – застосування армії та оголошення посполитого рушення проти «людей свовольних».

 

V. До єдиного знаменника

 

1. Зміна становища – унію укладено

Слід зазначити, що польська королівська влада тривалий час не виявляла активності щодо рішучого втручання в українські події. Пасивна позиція тривала більше двох років: з липня 1594 р., коли С.Наливайко погромив свого родинного ворога М.Калиновського, до лютого 1596 р. Активні дії розпочалися лише тоді, коли чітко визначилась антикатолицька спрямованість дій «повстанців».

У кінці 1595 р. відбулась подія, що принципово змінила становище в православній церкві в Україні та Білорусі. 23 грудня, напередодні Різдва Христового, у Римі єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький від імені православного церковного керівництва у присутності Папи римського Климентa VIII та католицького єпископату урочисто проголосили унію з Римо-католицькою церквою і прийняли присягу Папі. Тепер королівська влада вже не могла «дрімати», оскільки дії «повстанців» на Волині, Поліссі становили пряму загрозу носіям релігійно-церковної політики держави, а відтак і самій політиці королівської влади та Папи римського в Україні. До повернення єпископів із Риму і проведення церковної реформи, потрібно було звільнити Україну від «горючого» козацького елементу, нейтралізувати князя В.-К.Острозького, продемонструвати силу королівської влади, польської держави. Врешті, розповзання збройних конфліктів, погромів, носіями яких були козаки та «повстанці» князя Острозького, не лише по землях України, але й Білорусі створювало загрозупоширення політико-правового і мілітарного хаосу в усій Речі Посполитій Польсько-Литовській, несло загрозу всьому панівному феодальному класу і державі в цілому.

27 січня 1596 р. Сигізмунд III наказав коронному гетьману Я.Замойському та польному гетьману С.Жолкевському придушити виступ козаків та видав універсалдо волинської шляхти з повідомленням про відправку проти козаків королівського війська і закликом приєднуватись до нього проти спільних ворогів. Польська королівська влада вперше з часів Люблінської унії застосовувала збройні сили держави для вирішення внутрішнього конфлікту в Україні. Справа була ризикованою, оскільки королівська влада не контролювала повною мірою становище в Україні, а наймогутніший магнат і можновладець України В.-К.Острозький і багато інших православних магнатів та шляхтичів були проти церковної унії (згадаймо погрози князя про 15 – 20 тисяч противників унії).

Подібну оцінку дій польської влади знаходимо у М.Грушевського: «Польський уряд спокійно дивився, поки козаки воювали з Острозьким та іншими неприємними йому православними панами (мається на увазі повстання К.Косинського – авт.), але не витерпів, коли козаки почали діставати осіб, які проводили в цей час під заступництвом уряду церковну унію, та громити волинські і білоруські міста.». [9, с. 208] Про релігійно-церковні антикатолицькі та антиунійні причини виступу С.Наливайка та зв'язок козацького отамана з князем В.-К.Острозьким згадують російські та українські історики М.Батюшков, М.Теодорович, Е.де-Вітте, М.Костомаров, Д.Яворницький, І.Огієнко (митрополит Іларіон). Про це пишуть і давніші українські історики О.Сафонович, Г.Грабянка та невідомий автор «Історії Русів».

Нагадаємо, що три роки перед тим, у січні 1593 р., король і сейм оголосили посполите рушення проти козацького гетьмана К.Косинського, але військо тоді формували і очолювали князі Острозькі. Саме вони, а не «польська армія» та «польські феодали», придумані істориками XIX – XX століть, завдали поразки Косинському під П’яткою і уклали з ним угоду про підпорядкування козаків. Тепер у силу релігійно-церковного чинника на Острозьких і багатьох інших українських магнатів і шляхтичів сподіватись було неможливо. Більше того, саме вони як наймогутніші представники правлячого феодального класу, а не Наливайко чи Лобода, становили найбільшу потенційну загрозу для самої держави і королівської влади у випадку їхнього активного масового виступу.

Ось чому у внутрішніх подіях в Україні була задіяна діюча польська армія, частина якої під командуванням С.Жолкевського терміново виводилася з Північної Молдови і прискореним маршем спрямовувалась до Кременця як відправної точки подальшого розгортання дій. Ця армія не лише мала розібратися з козаками С.Наливайка, але й служила фактором силового тиску на самого князя В.-К.Острозького та українських православних магнатів, шляхтичів, які підтримували князя, фактором стримування їх від подальшого розгортання внутрішніх конфліктів і погромів, що вже розгорілися на Волині та Поліссі.

 

2. Про те, що залишилось поза кадром

Аналізуючи зв'язок С.Наливайка та В.-К. Острозького, варто хоч би побіжно згадати про таке, що до цих стосунків здавалося б ніякого відношення не мало. 25 грудня 1595 р. із білоруського містечка Річиця Наливайко написав лист польському королю Сигізмунду III, в якому просив дозволити створити південніше Брацлава на території між Бугом і Дністром козацьке володіння на чолі з гетьманом і підпорядкувати йому Запорозьку Січ. Але чому саме на цій території, а не на території Наддніпрянщини, як це пропонував, до речі, більш реалістично й більш обґрунтовано київський католицький єпископ Й.Верещинський (проект православного козацького князівства з центром у Києві)?

Відповідь підкаже погляд на карту і військова стратегія. Адже територія, пропонована Наливайком, прикривала від набігів татар … так (!!!) родові володіння князя В.-К.Острозького та ще деяких православних українських князів: Заславських, Збаразьких, Корецьких. Тобто 25 грудня, коли Наливайко ще не знав про укладення унії в Римі, козацький ватажок пропонував власну службу королю з користю для князівської еліти України та персонально В.-К.Острозького, і про жодне «повстання» не думав. Він міг уявляти себе козацьким гетьманом у підпорядкуванні короля, але навіть в думках не міг себе уявити князем на київському князівському престолі. Адже князями не стають – князями народжуються! Будь-які люди феодального суспільства, а особливо воїни-професіонали, рицарі, служилі люди, чиє життя базувалось на відносинах васалітету, знали це змалечку.

На волинському Поліссі С.Наливайко зявляється у кінці січня - через місяць після відправки листа королю, тобто через три тижні (!!!) після того, як місцеві загони вже почали громити володіння О.Семашка.

Прослідкуємо напрямок руху Наливайка. З білоруської Речиці він рухається не прямо на південь, тобто не на Київщину чи Житомирщину, де оперували козацькі загони Г.Лободи (а це з погляду версії «повстання» та «обєднання повстанських сил» було б дійсно доцільно), а різко повертає на захід і прямує до Петрикович (16 січня) і далі - до Турова (володіння В.-К.Острозького, місто, де він народився) та Давид-Города, що біля кордонів з Волинським Поліссям, в район, де козацтво зовсім не поширене. Зауважимо, що Пінськ він не зачіпає. Знову змінивши напрямок руху на південь, Наливайко прямує до Висоцька, а згодом ще на 100 км південніше – до головного опорного пункту князя В.-К.Острозького на Волинському Поліссі – містечка Степань. Тут у першій половині лютого він зустрічається зі своїм рідним братом Демяном. Звідси два загони здійснюють кінний марш на північ у Білорусь – до Пінська, де 14 лютого спільно з загоном пана П.Кміти та за наведенням єпископського служилого - князя Ф.Гедройта громлять володіння брата К.Терлецького – Яроша - та самого єпископа.

Отже, будучи за два переходи від Пінська, 20 - 22 січня С.Наливайко його не зачепив, а повернувся до нього в середині лютого, «намотавши» в складних зимових умовах більше 300 км. К.Клаузевіц зауважує значне послаблення військ, особливо кінноти, яка зазнає його внаслідок маршів у 100 і більше миль через те, що кількість коней, які набили спини під сідлами і зашкутильгали збільшується у зростаючій прогресії. [ 19 ] То для чого Наливайкові потрібні були більш ніж 200 зайвих миль? Де військова логіка?!! Її тут немає і бути не може! Але вона є в тому, що саме Демян знову завернув Северина у Білорусь і спрямував його на Пінськ, тобто причини у цих подій релігійно-церковні.

Додамо ще й таке. В лютому місяці в центральній (сучасна Рівненщина) та південно-східній (сучасна північна Хмельниччина) Волині військо С.Наливайка раптово «худне». Очевидно, що частину своїх сотень, особливо – піхоту, він розпустив на постій у володіннях князя Острозького та інших магнатів, сподіваючись на щедрі «стації» і більш тривалий відпочинок. Про прискорений марш польських військ С.Жолкевського в другій половині лютого Наливайко, перебуваючи в Острозі та Лабуні, не знав, як не знав цього і князь Острозький. Королівський універсал був переданий луцькому старості О.Семашку і оприлюднений в Луцьку лише 24 лютого у вузькому колі наближених. Тобто королівська влада і польське військове командування виявились нічим не гіршими маскувальниками ніж князь Острозький. Несподіваний напад 28 лютого авангарду Жолкевського на дві сотні наливайківців у Маційовичах – тому підтвердження. Епізод з випитою козаками бочкою горілки доказує, що, захоплені зненацька, козаки перебували на відпочинку, а не під час бойових дій, коли пияцтво було під надсуворою забороною.

Попереджений лише в останню мить перебіжчиками з польського війська, офіцерами-ротмістрами панами (знову ці пани-«повстанці»!!!) Плоским і Чолганським [ 8 ], Наливайко не встиг зібрати всі свої сотні і на початку березня змушений був відступати, а за темпами руху фактично чимдуж втікати від Жолкевського за напрямком Чернава – Острополь – Пиків – Прилука і далі – за річку Сині Води у безлюдний уманський лісостеп.

Але яким же було здивування і обурення деяких сучасників, коли значну частину наливайківців вони несподівано побачили у польському місті Любліні без Северина Наливайка, але … так (!!!) у складі охорони князя Острозького, який у березні 1596 р. прибув туди на засідання судового трибуналу (найвищий апеляційний суд у Польській Короні – авт.)! Насправді це зовсім не дивно: нагадаємо, що частина наливайківців, як і він сам, була служилими людьми князя Острозького. Відставши від Наливайка, вони повернулись до князя. Як кажуть: наша пісня славна, нова, заспіваймо її знову…

 

3. Техніка ліквідації конфлікту

Лише застосувавши відомий із римських часів принцип «поділяй і владарюй», королівська влада могла спертись на якусь частину українського суспільства і взяти під контроль становище на цій величезній території. А це можна було зробити тільки тоді, коли на перший план виставити не релігійний чи національно-етнічний чинник, а соціально-класовий, а в даному випадку - груповий: солідарність шляхти проти козаків, які не давали їй спокою вже протягом п’яти років (ще від часівК.Косинського). Тому королівська влада на зовні начебто «не помітила» релігійно-церковну спрямованість дій «повстанців» на Волині, Поліссі, а звернула всю увагу саме на їх погромницький, грабіжницький характер: «… міста, містечка, муніції, доми шляхетські беруть, плюндрують, палять і незлічимі кривди чинять… ». [2, с. 85] Король створив комісію, до складу якої включив українських князів і панів, які в різний час мали конфлікти з козаками, зокрема Я.Острозького, Я.Заславського, К.Ружинського, О.Струся та інших. Цій комісії було доручено розібратися з «людьми свовольними». Проголосивши проти останніх «посполите рушення», король своїм рішенням розривав єдиний здавалося б фронт православних українських (руських) феодалів (князі, шляхта, козаки), що його формував князь В.-К.Острозький, і переформатовував суспільно-політичну диспозицію з тези «всі православні - проти відступників» на контртезу «всі, хто хоче спокою і порядку, - проти розбійників».

«Громовідводом» (головним розбійником) було «призначено» особисто С.Наливайка і його козаків, як чинник найбільш видимий, причому близький до князя Острозького. Саме тому Жолкевський, залишивши піхотинців, артилерію і обози, прискореним маршем кінноти у кінці лютого 1596 р. намагався захопити С.Наливайка у володіннях Острозького, а з початку березня наполегливо й невідступно переслідував його і прикладав максимум зусиль до розгрому. В той же час у середині березня польний гетьман ще писав лист козацькому гетьману Г.Лободі, в якому радив відійти на Запоріжжя і не вступати ні в які зв’язки з Наливайком.

З іншого боку знатність, авторитет, могутність, багатство, влада князя В.-К.Острозького, врешті, класова солідарність магнатів-феодалів не давали змоги апріорі (С.Наливайко таки вислизнув з володінь князя!) оголосити Його Мосць «ворогом держави», зарахувати його до «людей свовольних», хоча звинувачення на адресу старого князя як натхненника (лист Острозького) і організатора (через Демяна Наливайка) цих подій лунали звідусіль, а найбільше від О.Семашка та братів Терлецьких.

Релігійно-церковний характер подій було завуальовано королівською владою соціально-класовим, груповим. Спрацював чинник консолідації вищих і ширших груп феодального класу під владою короля, який виступив захисником майнових людей, шляхти від козаків-«розбійників». Виставивши козаків Наливайка-Лободи-Шаули як розбійницький елемент – «людей свовольних», королівська влада змогла політично перехопити ініціативу, потягнути за собою більшість української шляхти і магнатів.

Навіть старий і досвідчений князь В.-К.Острозький, захоплений зненацька військовою експедицією С.Жолкевського, не наважився сказати слово на захист козаків, яких сам намагався використовувати у релігійно-церковному протистоянні. Більше того, в листах до інших магнатів він змушений був відмежуватися від козаків і С.Наливайка. Як істинний князь і сенатор, Острозький поїхав до Любліна на судовий трибунал, а звідти - на засідання весняного сейму до Варшави, де розпочав тривалі дискусії і протести проти церковної унії. Така поведінка князя швидко переорієнтувала його васалів – «повстанські» загони на Волині, Поліссі, які в січні – лютому громили володіння О.Семашка, Терлецьких та їхніх прихильників, до кінця березня «розтанули» як роса на сонці… 8 травня 1596 р. князь В.-К.Острозький записав до варшавської міської книги актів свій протест із приводу дій єпископів та церковної унії. Це означало, що він повертався у правове поле Речі Посполитої і «волинська сторінка» погромів і збройної боротьби ним на той час була закрита.  

 

4. «Помилка» козаків

Натомість протистояння польських військ і козаків тільки розгорялось. Обєднання козацьких загонів Лободи, Шаули і Наливайка під Білою Церквою у другійполовині березня – на початку квітня не призвело до посилення позицій козацтва. Кількісне збільшення військ не завжди дає якісне посилення суспільно-політичних позицій. Козацькі ватажки Шаула, Лобода, Наливайко, Кремпський, Сасько не розібрались у хитросплетіннях тогочасної політичної ситуації, що принципово змінилася взимку 1596 р., виявили мілітарну (військову) психологічну інерційність і розгорнули бойові дії проти К.Ружинського та С.Жолкевського. Вони не врахували, що тут мають справу вже не з міжгруповими суперечностями зі шляхтою, в конфлікті з якою козаки дійсно могли спиратись на допомогу міщан та селян, не з нечисленними ще тоді ініціаторами унії, в конфлікті з якими могли спиратись на наймогутнішого магната і державця України князя Острозького та найширші верстви православного населення, а з усією силою державної королівської влади, з вищим авторитетом держави.

Тут особливо слід відзначити, що головна відповідальність за ескалацію конфлікту й доведення його до фази максимального збройного протистояння лежить не на Наливайкові, який перебував у Корсуні, і не на Лободі, а на Шаулі - як новообраному гетьманові. Саме він рушив під Білу Церкву спочатку полк Саська, а згодом головні сили козацтва проти православного українського (руського) князя, в минулому одного з козацьких ватажків Кирика Ружинського. Для чого?! Адже ні Ружинський, ні Жолкевський самого Шаулу, Лободу та їхніх козаків до того часу не зачіпали. Який чинник рухав знатним козаком-шляхтичем Шаулою, погнавши його спочатку у Білорусь до Пропойська, згодом завернувши до Києва і звідти у неймовірній енергії і потузі кинувши до Білої Церкви?!

Прорахунок козацьких ватажків неможливо пояснити інакше як через ірраціональним чинником - тією ж надмірною пасіонарністю козаків. Л.Гумільов на загал справедливо зауважує: «Імпульс пасіонарності буває настільки сильним, що носії цієї ознаки – пасіонарності (в даному випадку – козаки – авт.) – не можуть змусити себе розрахувати наслідки своїх вчинків». [10, с. 275]

Можливість традиційної в ті часи «почесної капітуляції», яку пропонував Жолкевський: розпуск козацьких загонів, здача гармат, прапорів імператора Рудольфа II та ерцгерцога Максиміліана (на подібну капітуляцію погодилися козаки Косинського перед князями Острозькими після битви під П’яткою – їх навіть не роззброювали) - теж було втрачено. Навіть послідовні багатолітні союзники козаків – брацлавські міщани, як і міщани інших міст, не наважилися їх підтримати. Брацлавці видали Жолкевському свого війта Романа Тиковича, аби лиш польний гетьман не громив місто. Про селян і говорити нічого: вони не являли собою якоїсь організованої спільноти, яка могла б свідомо формувати свою позицію.

Козаки опинилися в суспільно-політичній ізоляції й раптово із «захисників» Вітчизни стали «бунтівниками». Цей політичний прорахунок призвів до внутрішніх чвар серед козаків на фоні запеклих бойових дій протягом квітня – травня і червневої катастрофи під Солоницею.

Королівська влада досягла мети та взяла на деякий час під контроль становище в Україні. Це розчистило шлях до проведення унійного церковного собору. 29 травня, коли вже було зрозуміло, що козаки перебувають у солоницькому «мішку» і звідти не вирвуться, а князь В.-К.Острозький завяз у формально-юридичних дискусіях, король Сигізмунд III видав універсал про проведення церковного собору в Бресті.

 

5. Хто учасники конфліктів?

Серед учасників конфліктів 1594 – 1596 рр. з боку «козаків» і «повстанців» ми бачимо майже всі категорії українського населення: вища феодальна титулатура (князі), феодали середнього рівня - пани, шляхтичі, земяни, бояри, православні священики, козаки надвірних військ українських магнатів, служилі люди, козаки реєстрові, запорозькі, містечкові, «вільні» козаки і «покозачені» елементи, міщани, селяни, слуги. Якщо сприймемо як факт покровительство вищих українських магнатів і державців (В.-К.Острозький, О.Острозький, Я.Корецький), то отримаємо майже повний склад всіх класів, станів і груп населення тогочасної України (за винятком євреїв). Зайве, мабуть,нагадувати, що всі вони православні. Серед «повстанців» колоритно виглядає фігура Ф.Гедройта – етнічного литовця, який походив зі старовинної збіднілої князівської литовської династії. Більше того,як не дивно, алесеред козаків Наливайка та «повстанців» знаходимо й деяких поляків-католиків.

З іншого боку серед «феодалів-експлуататорів» і «поляків» бачимо майже ті ж самі категорії українського суспільства: вища феодальна титулатура (зокрема, нещодавній козацький побратим і їхній наказний гетьман – князь К.Ружинський), пани, шляхта, бояри, священики, служилі люди, купці, міщани, селяни, слуги, за винятком більшості козаків. Звичайно ж і тут, за невеликим виключенням, усі православні. Серед них тяжко відшукати власне поляків. Поляки як активний чинник зявляються в українських подіях лише 28 лютого 1596 р. як військо польного гетьмана С.Жолкевського. Але навіть «польське військо» Жолкевського, з яким він за наказом короля Сигізмунда III діяв у заключний період березня – червня проти Наливайка-Лободи-Шаули-Кремпського, значною мірою складалося з військових формувань українських православних феодалів, у тому числі козацьких загонів князів Кирика Ружинського та Михайла Вишневецького.

Як пояснити цей парадокс? Чому цього не хотіли бачити радянські історики і не хочуть бачити більшість сучасних українських? Мабуть тому, що у своїх оцінках багато істориків стояли на ідеологічно-класових чи національно-заідеологізованих позиціях.  

У будь-якому випадку методологія теорії класової боротьби до аналізованих нами подій не підходить, так само як не підходить методологія теорії міжетнічної, національно-визвольної боротьби.

 

6. «Зигзаг історії»

Після схоплення С.Наливайка і розгрому козаків, він перебував під вартою у поляків 10 місяців. По дорозі до Варшави Наливайко навіть був представлений (щоправда, в кайданах) старій королеві Анні Ягеллонці - факт просто нечуваний. Що цим хотіла показати перед своєю смертю (!!!) та ще й у присутності іноземців (!!!) і власного почту стара королева, остання представниця династії Ягеллонів, в часи правління яких постало українське козацтво, з яким мав бойові стосунки її чоловік і співправитель – король Стефан? Нагадаємо, що Анна мала рідкісний у Польщі статус правительної королеви. Саме через шлюб з нею як з королевою С.Баторій набув статусу короля, як колись через шлюб з Ядвігою Люксембурзькою польським королем став литовський князь Ягелло. Та й Сигізмунд III Ваза був обраний на престол не стільки як шведський принц, а як її племінник. Тобто Анна Ягеллонка була королевою-співправителькою і Стефана, і Сигізмунда до своєї смерті. Очевидно, це був якийсь символічний жест - визнання рицарського стану С.Наливайка і козацтва, хоча й бунтівного, їхніх заслуг перед Короною з боку династії, що вже сходила у вічність... Будучи в кайданах, Наливайко підвівся і вклонився старій королеві. І це теж був символічний жест - визнання Наливайком і козацтвом королівської влади і тодішньої держави. Тому й на підставі цього факту можемо стверджувати, що ніяким «повстанцем» С.Наливайко не був.

Він був представником свого суспільного стану (дрібні феодали) і своєї суспільної групи («нове рицарство» - професійні воїни-козаки), який потрапив у гущу міжнародних і внутрішніх подій середини 90-их років XVI століття, і виявив себе яскравою особистістю.

Слідство у справі Наливайка і козаків велось на найвищому рівні. Справа затягнулась до сейму, що проходив 10 лютого - 25 березня 1597 р. у Варшаві. На ньому шляхта почала ремствувати і вимагати від короля страти С.Наливайка. І король Сигізмунд III … так, він пішов назустріч побажанням широких феодальних кіл, які прагнули спокою, порядку, припинення внутрішньої боротьби і чвар, утвердження впевненого і спокійного власного панування в Україні.  

Саме шляхті і найперше - українській (руській) шляхті - адресувалась показова страта С.Наливайка, М.Шаули та інших у Варшаві. Королівська влада демонструвала, що саме вона і тільки вона, а не старий князь В.-К.Острозький зі своїм церковним протистоянням, захищає справжні, класові, майнові інтереси феодалів. Це було цілком переконливо, логічно і правильно з точки зору влади.

Але саме тут влада найбільше прорахувалася. Наливайко був страчений публічно методом обезголовлювання з подальшим четвертуванням. Так у часи Середньовіччя страчували найбільших феодалів-бунтівників, які виступали проти королів чи хотіли захопити владу, в діяльності яких був політичний чи національно-визвольний підтекст (грабіжників і злодіїв з простолюдинів карали інакше: їх катували, а згодом як правило вішали). Саме так 23 серпня 1305 р. було страчено Уільяма Уоллеса - лідера боротьби за незалежність Шотландії від англійського короля Едуарда I Довгоногого. Страта козацького отамана Наливайка мала великий суспільно-політичний і морально-психологічний резонанс, вона мимохідь сформувала думку про велич Наливайка, надала цій справі політичного змісту та найвищого суспільного рівня, піднесла самого Наливайка до статусу свідомого борця, виокремила козацтво з цілого феодального класу. У свідомості людей Северин Наливайко і козаки почали сприйматись як жертовні борці за віру і кращу долю. Так спрацював загальний закон переходу кількості в якість в історії українського козацтва, коли військово-діяльнісна кількість перейшла у політично-усвідомлювальну якість.

Це стало непередбаченим владою, а відтак і неконтрольованим наслідком, спрямованим у майбутнє, тобто «зигзагом історії». Цим було покладено початок політичній альтернативі українського козацтва в історії Речі Посполитої Польсько-Литовської.

Факт страти Наливайка як помітну подію фіксують ледь віддалені на 5 - 10 років Львівський і Острозький літописи. Київський літопис, віддалений на 20 років, вже містить факт містифікації – згадку про те, що, за наказом польського короля, Наливайка возили по Варшаві на «мідній кобилі». «Хроніка» Ф.Сафоновича, віддалена на 80 років, розвиває містифікацію – говорить про спалення Наливайка у мідній «розпаленій кобилі». Літопис Г.Грабянки, віддалений на 100 років, ще більше розвиває містифікацію, розширюючи опис та змінюючи «кобилу» на «бика». А «Історія Русів», що віддалена на два століття, доводить опис подій вже до фантастичного рівня.

 

VІ. Епілог.

 

Єзуїти. Проекція в майбутнє.

Королівська влада та її радники з числа єзуїтів прорахували, що старий князь В.-К.Острозький, ізольований від козаків, а через певний час від власних дітей та внуків (над цим наполегливо працювали єзуїти – і таки добились свого!), від широких кіл шляхетства, від більшості єпископату, та церковна політика, яку він проводив, не матимуть майбутнього. Після розгрому козаків, за мирного розвитку подій він поступово втратить політичний вплив. Застосування ж репресій проти нього та українських православних феодалів, які його підтримували, може призвести до значно масштабнішого конфлікту і потрясти основи Речі Посполитої. Саме тому королівська влада залишила в спокої В.-К.Острозького, не зачепила Д.Наливайка, князів Вороницьких, шляхтичів, служилих, міщан князя, які брали участь у погромі й грабежах володінь Семашка і Терлецького.

Натомість, розгромлене у червні 1596 р. козацтво на певний час (три роки) постало у вигляді «цапа-відбувайла». Це дало змогу більш-менш спокійно провести Берестейський церковний собор і узаконити церковну унію. Старий князь В.-К.Острозький та його син Олександр, попри різкі політичні протести та військові маневри під час собору, не наважились на збройний виступ проти королівської влади. Вони цього і зробити не могли, бо, попри свій патріотизм і відданість православній церкві, самі були найбільшими стовпами феодалізму в Україні і Речі Посполитій Польсько-Литовській.

Постанову весняного 1597 року сейму про заборону і ліквідацію козацтва насправді ніхто не збирався (чи не наважувався) виконувати. Більше того, у найсуворішому своєму указі від 1 вересня король Сигізмунд III іменував «повстанців» як «нещодавно розгромленого війська козацького людей свовольних», що традиційно підкреслювало військовий статус козаків. А вже через три роки козацтво знову було офіційно відновлено і, незважаючи на невдоволення шляхти, ще більшою мірою буде залучено на військову службу королівською владою.

Петро Конашевич-Сагайдачний зробив висновки з подій 90-их років і повів козацтво іншим шляхом: припинення внутрішньої боротьби, натомість активізації боротьби проти татар і турків, продовження партнерства з королівською владою, нарощування військової могутності й зростання військового та політичного впливу козацтва. Через два десятиліття козацтво перетвориться у суспільну силу, яка стане визначати становище в Україні.

Тим часом після смерті В.-К.Острозького (1608 р.) православний центр в Острозі через деякий час занепаде, більшість князів, панів-магнатів і шляхти за три десятиліття окатоличиться і ополячиться. Стара феодально-князівська еліта «Русі (України) православної» відійде в минуле. Єзуїти і королівська влада переможуть в унійно-церковному протистоянні та перехопленні старої феодальної української (руської) еліти. Але вони не зможуть установити повний контроль над суспільними процесами в Україні, зокрема над поширенням і посиленням козацтва, перетворенням його в авангард української православної людності.

Зажерлива соціально-економічна, високомірна станово-групова, фанатична католицька релігійно-церковна та антиукраїнська (антируська) національна політика польських і полонізованих, окатоличених українських (руських) магнатів і шляхти безперервно виштовхуватимуть українське козацтво за межі правлячого феодального класу Речі Посполитої Польсько-Литовської, до краю загострюватимуть становище в Україні, провокуватимуть ненависть найширших мас народу.

Українське козацтво, якому не знайдеться належного місця серед вже окатоличеного правлячого класу України і Речі Посполитої Польсько-Литовської в цілому, очолить український народ у найзапеклішій в XVII столітті визвольній війні і революції. Пророчі слова князя В.-К.Острозького про те, що «справа йде до остаточної загибелі всієї Корони польської (держави – авт.)» [21, с. 183], сказані ним королю під час засідань сейму в 1597 р., почнуть збуватися через 51 рік.  

А в народній памяті залишаться спогади про Северина Наливайка та його козаків як про видиму, яскраву, а тому героїчну боротьбу проти «польських феодалів-загарбників», що і сформувало історичний міф, легенду про славного героя-козака та про «повстання Наливайка».      

 

Підсумки

Аналіз, оцінки, характеристики подій, що були тут розглянуті, спонукають до переосмислення теми і наступних висновків.

Дана тема повинна розглядатись не через призму політичних ідеологій, доктрин (народництво, соціалізм, комунізм, націоналізм), пропагандистських кліше XIX - XX століть, не на основі витворених народом історичних міфів, легенд, а на основі об’єктивного аналізу тогочасних подій, виходячи з логіки тогочасних умов, тогочасного світогляду, світосприймання, тобто на основі принципу історизму, обєктивності.

Термін «повстання Наливайка» є штучним, надуманим. Він зявився внаслідок поєднання цілого ряду ланцюгів подій, що мали зовсім різний внутрішній зміст і спрямованість: 1) зовнішньополітичні військові кампанії козаків (походи) проти татар і турків, 2) розгром володінь родинного ворога С.Наливайка – М.Калиновського, 3) «стаційні» і «реквізиційні» конфлікти козаків зі шляхтою, 4) конфлікт брацлавських міщан зі шляхтою і залучення до нього С.Наливайка, 5) боротьба навколо укладення церковної унії, розгром володінь О.Семашка і братів Терлецьких васалітетом В.-К.Острозького при залученні до цього С.Наливайка, 6) похід козацьких загонів у Білорусь, 7) похід С.Жолкевського проти козаків.

Термін «повстання Наливайка» має бути усунутий із наукової та освітньої термінології, наукового спілкування й навчання, в тому числі з курсу історії України у вищих навчальних закладах і школах як такий, що не відповідає історичним реаліям і має ідеологічні та політичні перевантаження.

Те саме стосується оцінки подій як «селянсько-козацького повстання», «народного повстання», «повстання проти польських феодалів-загарбників», «магнатів і шляхти» та визначення причин «повстання», зокрема таких як «посилення соціально-економічної експлуатації», «посилення національного гноблення», «релігійного гноблення», тощо.

Окремо слід відзначити необхідність усунення цілком надуманої та ідеологічної за своїм змістом тези про «спільну боротьбу» українського і білоруського народів проти «польських феодалів», «польського панування».

Військові походи козаків протягом 1594 та 1595 років повинні розглядатись окремою сторінкою в контексті міжнародної політики та військово-політичної участі в ній українського козацтва.

«Стаційні» і «реквізиційні» конфлікти осені 1594 – зими 1596 років варто розглядати як конфлікти в середовищі феодального класу українського суспільства між різними його групами (воїнами-козаками та шляхтичами-землевласниками), тобто як перш за все внутрішній конфлікт в українському суспільстві і ширше - в середовищі правлячого класу держави Речі Посполитої Польсько-Литовської.

Події на Волині, Поліссі необхідно виділяти в окрему сторінку, яку варто розглядати в контексті релігійно-церковних процесів (боротьба довкола укладення унії), що тоді відбувались. Особливу роль при розгляді цих подій треба відводити князю В.-К.Острозькому як безпосередньому натхненнику та організатору (через священика Д.Наливайка) цих подій.

Події на Волині, Поліссі варто розглядати як внутрішню боротьбу в українському (руському) суспільстві на основі релігійно-церковного поділу, що тоді започатковувався.

І «стаційні», і релігійно-церковні конфлікти відбувалися між представниками українських станів і груп населення, а тому вони не можуть розглядатись як вияви національно-визвольної боротьби проти поляків, польської влади.

Походи С.Наливайка та М.Шаули до Білорусі потребують більш глибокого вивчення, оскільки не встановлено логіку мислення і дій їхніх учасників, не знайдено мотивації цих дій, окрім теорії Л.Гумільова, яка дає лише загальну схему розуміння.

Військову кампанію польного гетьмана С.Жолкевського проти козаків варто розглядати в зв’язку з релігійно-церковними подіями та подіями на Волині, Поліссі, а також у зв’язку з загальною тенденцією наростання політично-правового і мілітаристичного хаосу в Україні протягом другої половини 1580-их – 1596 рр., активізаторами якого були козаки, а також васали В.-К.Острозького, та спроби її рішучого подолання королівською владою.

Військова кампанія С.Жолкевського не несла в собі національно-пригноблювального характеру щодо статусу українських земель та українського (руського) населення, вона була спрямована на: 1) підтримку однієї частини українського феодального класу проти іншої та 2) наведення елементарного порядку в Україні, утвердження впливу королівської влади в східних регіонах держави Речі Посполитої.

У розгляді подій першої половини – середини 90-их років XVI століття слід особливо виділяти спробу козацтва утвердити і поширити свій вплив як окремої військової групи правлячого феодального класу в українському суспільстві, що тоді перебувало у межовому періоді.

Ця спроба активізувала в подальшому розмежування на рівні самоусвідомлення, самоідентифікації трьох головних груп правлячого феодального класу України: князів, шляхти, козаків. Вона виявила, що кожна група має власні специфічні погляди, інтереси, стиль життя, які дедалі більше розходяться і стають вже не фактором обєднання правлячого феодального класу, а фактором його розєднання.

Козацькі ватажки, зокрема С.Наливайко, Г.Лобода, М.Шаула, С.Кремпський очолювали певні угрупування козаків і в міру свого розуміння формували мету і завдання своєї діяльності. Їхні особи не потребують ні героїзації, ні осуду, а лише об’єктивного визнання їхньої ролі.

Насильницькі дії всіх учасників конфліктів пояснюються не «розбійницькими нахилами» з боку козаків чи «бажанням жорстоко придушити повстання» з боку польських військ і шляхти, а загальною брутальністю, мілітаризмом політичної культури тогочасної епохи. Такі дії не виходили за межі тогочасної європейської, а тим більше східноєвропейської військово-політичної практики.

Участь інших суспільних класів і станів (селяни, міщани) у внутрішніх подіях в Україні слід розглядати як другорядну, ситуативну, залежну від інтересів цих груп населення та конкретної обстановки.

Внутрішні події 1594 – 1596 рр. не можуть бути предметом «героїзації історії» України і педалювання почуття «національної гордості» українців, натомість вони мають стати об’єктом більш ґрунтовного вивчення та формування висновків у контексті більш глобальної проблеми розвитку українського суспільства у межовому періоді XVI – першої половини XVII століття, засвоєння його історичного досвіду та уроків.

Такий підхід не лише позбавить історичну науку і освіту надмірної політизації та ідеологізації, замилування в неіснуючий світ народних легенд і міфів, але й може стати достатньою основою для історико-політологічного аналізу минулого та прогнозування майбутнього, що так необхідне в сучасних умовах незалежної держави - України.

 

Джерела та література

 

1. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних архивов… Часть первая. Акты о церковно-религиозных отношениях в Юго-Западной Руси (1322 – 1648 гг.). Том VI. – Киев, 1883.

2. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов… Часть третья. Акты о козаках (1500 – 1648 г.). Том I. – Киев, 1863.

3. Блок М. Феодальне суспільство. - Київ, 2001.

4. Большая Советская Энциклопедия. Том 29. / Глав. ред. Введенский Б. – Москва, 1954.

5. Большая Советская Энциклопедия. Том 17. / Глав. ред. Прохоров А. – Москва, 1974.

6. Всемирная история. Том ІV. / Под. ред. Смирина М., Златкина И., Самойло А., Сказкина С., Шункова В. – Москва, 1958.

7. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – Київ, 1994.

8. Грушевський М. Історія України-Руси. // htth ://Lіtopys.org.ua/hrushrus/ inr.htm

9. Грушевський М. Ілюстрована історія України з додатками та доповненнями. / Уклад. Брояк Й., Верстюк В. – Донецьк, 2008.

10. Гумилев Л. Этногенез и биосфера Земли. – Москва, 2007.

11. Густинський літопис // Збірник козацьких літописів. Густинський. Самійла Величка. Грабянки. – Київ, 2006.

12. Довідник з історії України. Видання в трьох томах. / За ред. Підкови І. та Шуста Р. – Київ, 1995.

13. Дорошенко Д. Нарис історії України. Том 1. (До половини ХVІІ століття). - Мюнхен, 1966.

14. Заметки о военном деле Евразии на рубеже Средневековья и Нового времени // Грань эпох. Точка зрения. // http://tochka.gerodot.ru/military/glava2 _3.htm

15. Історія селянства Української РСР. Том 1. Від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції. / Ред. колегія Дядиченко В. (відп. ред.), Брайчевський М., Лещенко М., Стецюк К. – Київ, 1967.

16. Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. Том 1. / Ред. колегія: Смолій В., Матях В., Чухліб Т. та ін. – Київ, 2006.

17. Історія Української РСР. У восьми томах десяти книгах. Том 1. Книга 2. Розвиток феодалізму. Наростання антифеодальної і визвольної боротьби. / Ред. колегія Голобуцький В., Заремба С., Ісаєвич Я., Михалина П. – Київ, 1979.

18. История Украинской ССР. В двух томах. Том 1. / Под ред. Дубины К., Гуржия И., Дядиченка В. – Киев, 1969.

19. Клаузевиц К. О войне. // http://militera.lib.ru/science/clausevits/ index.html

20. Копреева Т. К истории движения Наливайко // Исторический архив, № 2. – 1956. // http: //www/vostilt.info/Texts/Dokumenty/Ukraine/XVI/1580-1600/ Brife_Radzivill_1595/texst.htm

21. Костомаров Н. Южная Русь в конце ХVІ века. // Исторические произведения. Автобиография. – Киев, 1989.

22. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду. – Прешов, 1996.

23. Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990.

24. Лепявко С. Северин Наливайко // Володарі гетьманської булави // htth: //pravyteli/uaweb.org./lib/nalywajko_2.html

25. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки // Збірник козацьких літописів. Густинський. Самійла Величка. Грабянки. – Київ, 2006.

26. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Том 7.

27. Меринг Ф. История войн и военного искусства. // htth://www.gumer. info/bibliotek_Buks/ History/Mering/index.php

28. Наливайко Д. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських літературних памятках) – Київ, 1992.

29. Попович М. Новий кшталт патріотизму // Нова Польща. Спеціальний український номер. – Варшава, 2005.

30. Струкевич О., Романюк І., Пірус Т. Історія України. Підручник для 8 класу загальноосвітніх навчальних закладів. – Київ, 2008.

31. Скиба В., Горбатенко В., Туренко В. Вступ до політології. Екскурс в історію правничо-політичної думки. – Київ, 1996.

32. Субтельний О. Україна. Історія. – Київ, 1992.

33. Українське козацтво. Мала енциклопедія. – Київ, 2006.

34. Шевалье П. Історія війни козаків проти Польщі. – Київ, 1993.

35. Швидько Г. Історія України. Підручник для 8 класу загальноосвітніх навчальних закладів. – Київ, 2008.

36. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. У трьох томах. Том 2. – Київ, 1990.

37. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – Київ, 2006.

38. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХVІ до середини ХVІІ століття. Волинь і Центральна Україна. – Київ, 2008.

39. Szajnocha K. Dwa lata dziejow naszych. 1646-1648. – Lwow, 1865.  

Надруковано: Словянський світ і Україна. Збірник наукових праць на пошану ректора Рівненського державного гуманітарного університету, професора Руслана Постоловського. – Рівне, 2011, с. 18-57.