Україна кінця 2014-го: ЩО ДАЛІ ?..

           Висловлювання В.Путіна на саміті G-20 щодо України і дочасне відбуття з Австралії засвідчили, що конструктивного діалогу Президента Росії з лідерами ведучих країн світу щодо припинення російської агресії в Україні не буде. Але частина політиків, аналітиків в Україні сподіваються, що мирний процес буде продовжено, війни не буде (вона йде вже девять місяців!), вважають, що санкції ЄС і США стримають Путіна від агресії. Спробуємо проаналізувати можливий розвиток подій.

         Джерела політики російського реваншизму

         В.Путін належить до покоління кагебістів, на очах яких розвалилося все, що ціною надзвичайних жертв і зусиль створювали комуністи (більшовики) й кагебісти (чекісти) Росії, СРСР протягом 70-ти років. У неймовірно короткий для історії час - всього за чотири роки - розвалилися світова комуністична система і Радянський Союз, зазнала поразки найвпливовіша ідеологія ХХ століття – комунізм, зазнали краху стиль життя і сподівання на майбутнє десятків мільйонів людей, які повязували себе з цими країнами і явищами. Це покоління пережило страх, гіркоту розчарувань і приниження від цих процесів. Травма свідомості, отримана у кінці 80 – на початку 90-их років, не призвела, однак, до відмови від минулого, навпаки, аж до нервового зриву, аж до психологічного кипіння довела почуття потреби і прагнення реваншу за попередню катастрофу.    

       Починаючи з середини 90-их років, була проведена модернізація російської імперської концепції та ідеології, до чого долучилися історики-геополітики, православно-шовіністичні мислителі й залишково-комуністичні ідеологи-двурушники. Це відбулося не зразу, а поступово, і не в цілковито радянсько-комуністичному форматі, а модернізованому – російсько-радянсько-імперському. З радянсько-комуністичного формату було видалено концептуальні комуністичні засади про «право націй на самовизначення», «союз рівноправних народів», «пролетарський (соціалістичний) інтернаціоналізм». Натомість у новий варіант імперської концепції вживлено засади про «відродження Російської імперії», «світову велич Росії» та «Русский мир».

       В.Путін, як Президент Росії, запустив цю програму потреби і здійснення реваншу на державному рівні, став провідником цього курсу. Це дало неймовірне поєднання радянської і російської концепцій імперіалізму в єдиному форматі, що забезпечило сприйняття його найширшими політичними, соціальними, національними, релігійними групами російського суспільства, стало державною політикою й ідеологією Росії. Саме тому підтримка Путіна сягає у Росії 85-90 %. Ідеологія, як колись у СРСР, стала самодовліючим фактором, який спонукає В.Путіна і правлячу верхівку Росії до зовнішньої агресії.

       Новий формат російського імперіалізму є і «путеводной звездой», і «дорожной картой», і «альфой и омегой» державної політики й ідеології Росії, він лише недавно почав втілюватися в життя, знаходиться на піднесенні й тому буде продовжувати реалізуватися Путіним. Головною метою імперського курсу Росії на пострадянському просторі є ліквідація незалежної України.  

       Методологічна помилка В.Путіна

       У той же час певне заміщення ідеологічно-політичних засад поставило у двозначну позицію політику Росії щодо інших народів, країн колишнього СРСР. Зараховуючи українців, білорусів, молдаван та інших до «геополітичного простору Росії», до так званого «Русского мира», російські ідеологи заперечують окремішність цих народів, незалежність їхніх держав. Ставка робиться на російський етнічний елемент у середовищі цих народів, на так званих «русскоязычных», які мають відігравати головну роль у процесах «повернення до Росії».

         Ось тут і полягає головна методологічна помилка В.Путіна щодо України. Асоціативне сприйняття російськомовних українців як «русских», трактування більшості населення України як «малоросів», спроби вичленення «галичан», «бандерівців», «нацистів», тощо, не мають під собою жодних наукових і суспільних підстав.

         Сприйнявши як реальність концептуально помилкові й агресивні теорії «геополітики», «Русского мира» і спробувавши втілити їх у життя, Путін повторив методологічну помилку більшовицько-комуністичних керівників Росії, які сприйняли як реальність надуману теорію Маркса-Енгельса-Леніна про можливість здійснення світової комуністичної революції та перемоги комунізму. Цим він потрапив у пастку, з якої ще не знайшов вихід.

         Чим пояснюється так зване «перемиря» на Донбасі

         При всіх недоліках, що є в Україні, українська держава є реальністю, реальністю є український народ, нація і ця реальність становить певну силу, що вже засвідчила, довела її і в державно-політичному аспекті, і на полях боїв, і громадською активністю, і власною кровю. Ця реальність, ця сила зовсім не бажає належати до «Русского мира», розчинятися у Російській імперії, підпорядковуватися Путіну та його сатрапам. Надалі продовження гібридних політично-військових операцій типу «Крим-наш» і «ДНР-ЛНР» без запеклого опору з боку українського народу, без боїв, без війни, без тисяч жертв з обох боків уже не буде.

         Перехід до військової фази на Донбасі перекрив політичні можливості для російської агентури організовувати місцеві «революції» в Україні. Мінські домовленості пояснюються не тим, що В.Путін немає сил для військового наступу на Україну, як помилково вважають деякі українські політики, аналітики. У Росії достатньо потужна армія як для того, щоб у відкритих боях розгромити українські військові сили та розігнати міліцію й СБУ.

         «Перемиря» пояснюється тим, що Путін не визначився, не знайшов способу, у який можна подолати не військовий, а політичний, громадський спротив українського народу, піднесення національного духу, несприйняття переважною більшістю українців прямого приєднання до Росії на зразок Криму чи сурогатних варіантів типу «ДНР-ЛНР», «Новоросії». Путін розраховував, що «російська весна» буде поступальною, триватиме в Україні до кінця року і захоплюватиме область за областю, але українське літо її зупинило. Тобто, як політик, Путін розгубився, він не знає, що робити з українським народом, який, виявляється, таки існує, незважаючи на запевнення трубадурів «геополітики» та «Русского мира» про його «штучність».

         Але, як системний аналітик, Путін узяв паузу і посилено шукає нових шляхів, можливостей для наступу на Україну, нових платформ, точок підтримки в самій Україні. Думати, що він прагне миру з Україною – не лише помилка, це - втрата здорового глузду.

         Можливі військові варіанти

         Відсутність нині політичних можливостей для дестабілізації становища в Україні диктує лише один варіант розвитку подій – військовий. В.Путін стоїть перед вибором: 1) локальні наступальні дії з метою подальшого «відкушування» від України і приєднання прилеглих до «ДНР-ЛНР» територій, 2) наступ у кількох напрямках, «пробивання коридорів» і спроби взяття Маріуполя, Мелітополя, Херсона, Миколаєва, Одеси, Запоріжжя, Дніпропетровська, Харкова, тощо, з метою розчленування України і створення так званої «Новоросії», 3) повномасштабна війна з Україною, взяття Києва і спроба цілковитої ліквідації України як держави.

         Цілком очевидно, що з точки зору стратегії перший варіант уже здійснюється, але він тактичний і тимчасовий. Зважаючи на військові можливості Росії, така війна може тривати хоч три, хоч п’ять років. Вона може до нестями вимотувати, знекровлювати Україну, але й Росії вона нічого корисного не дає. Донбас перетворюється в Афганістан, який свого часу підірвав моральні устої СРСР і віру в могутність Радянської армії. Посилюються міжнародні санкції проти Росії, російська економіка і фінанси помітно погіршуються. Всеохоплюючої перемоги у такій війні Росія не здобуде, та й Путін немає часу і наміру довго підтримувати конфлікт в Україні без результату. Це, як він сам любить казати, «контрпродуктивно».

         В.Путіну, Росії потрібен «бліц-криг», швидка перемога. І не тільки для того, щоб покарати Україну, але й для того, щоб залякати, нажахати ЄС. Це можливо зробити лише у межах другого варіанту. Тому «ДНР-ЛНР», а за ними й російська армія, підуть у наступ. Немає значення під яким приводом це відбудеться і якого тижня чи місяця, привід несуттєвий, суттєвим буде значне розширення зони бойових дій, зміна тактики ведення війни.

         Очевидно, протягом тижня-двох-трьох по українських силах АТО буде завдано кілька потужних, концентрованих ударів з метою розсікти оборону і вийти на оперативний простір. Вихід на оперативний простір означатиме нанесення проникаючих ударів у кількох напрямках з метою захоплення окремих важливих міст, територій. Зважаючи на те, що українські міста за півроку війни так ніхто й не укріпив, третьої хвилі мобілізації не проведено, там немає сильних військових частин, а легкоозброєні добровольчі батальйони тривалого опору ударно-штурмовим зєднанням противника вчинити не можуть (досвід – «Іловайський котел»), можливе захоплення окремих важливих міст, територій не тільки на Донбасі, але й поза його межами.

         Третій варіант є малореальним, оскільки Росія немає достатньо сил для того, щоб швидко захопити й утримати всю Україну, весь народ (40 млн. - це не Придністровя чи Південна Осетія). Крім того, така війна загрожує перерости у глобальну світову війну, причому, з застосуванням зброї масового знищення. В.Путін може скільки хоч залякувати європейських пацифістів, лібералів, деградантів війною і ядерною зброєю, але, як прагматик, на таке не наважиться, бо розуміє, що це призведе до світової катастрофи.

         Пошуки політичної опори

         Головне питання для В.Путіна на даний час не у військовому аспекті, до якого він більш-менш готовий, а у політичному, бо хтось повинен стати провідником його політики в Україні, декларувати повернення її до російського «простору». Попереднє керівництво держави втекло, партія регіонів, компартія цілком дискредитовані. Відкрита агентура Путіна локалізована у Криму та в «ДНР-ЛНР». Тому нині в Україні проводиться ретельний «переоблік» усієї антиукраїнської, антинаціональної агентури, усіх антидержавних, проросійських сил, їхніх можливостей, варіантів дій. Путіну поки що немає на кого політично й організаційно зіпертися в Україні, але це не значить, що таку опору він не зможе знайти.

         Внаслідок непослідовної політики українського керівництва протягом попередніх 9 місяців, відсутності реформ, наростання негативних тенденцій у фінансово-економічному, соціальному становищі в країні розвиваються дві паралельні тенденції. Перша: через погіршення життя переважної більшості людей зріє соціальний бунт (прагнення «третього Майдану») вже проти нової влади, а також проти олігархату й державного апарату, які прикриває ця влада. Друга: внаслідок подолання страху, що виник у майданний період, у деяких олігархічних, пострегіональних та владних (суди, прокуратура, міліція, фінансові, податкові, митні органи, місцеві ради, тощо) структурах зріє прагнення до «наведення порядку» ціною відмови від курсу Майдану та від конфронтації з Путіним, Росією.

         Президент П.Порошенко, премєр А.Яценюк, їхнє оточення зависли між цими тенденціями, оскільки вони політично – висуванці Майдану, але за походженням є в основному «кучмістами». З точки зору логіки української справи вони повинні врешті-решт здійснити реформи, відєднати Україну від Росії і вивести її на шлях демократичного, європейського розвитку, але з точки зору внутрішніх мотивацій, переконань зробити цього не можуть, бо тисячами зв’язків і дій попереднього життя пов’язані з «кучмізмом» - українським варіантом кланово-олігархічної системи. У цьому - роздвоєність, природна слабкість української влади.

         Тимчасом у глибинах українського суспільства відбувається реакція каталізації настроїв людей. І перша, і друга тенденції не тільки несуть загрозу чинній владі, але й загрожують поступальному розвитку країни. Ці тенденції якісно пришвидшаться і наберуть сили, якщо російська агентура знайде своє місце і в першому, і в другому напрямках, спрямує їх в антиукраїнське русло, а керівництво України, влада будуть діяти непрофесійно, на шкоду більшості населення країни, чим дискредитуватимуть реформи і європейський курс. Провокування антидержавних дій, починаючи від стихійних «соціальних бунтів», і, закінчуючи створенням нової проросійської партії та фракції ВРУ, які стануть виразником антимайданних настроїв, тихе чи явне блокування реформ корумпованими судами, прокуратурою, міліцією, місцевими радами, тощо, за півроку може суттєво змінити політичні настрої в країні, перетворити її в киплячий котел. Саме на це нині сподівання Путіна.

         Необхідні висновки

         В.Путіним ведеться посилений пошук чинників, на які він у найближчий час може зіпертися в Україні. Наявність їх визначить можливість розпочати другий етап військової агресії в Україні. Немає значення, що спрацює першим: військовий наступ «ДНР-ЛНР», внутрішня політична контрреволюція, чи стихійний бунт. Це буде комбінована масштабна операція і в цьому полягає найбільша загроза для незалежної української держави, народу. Як не дивно, але створюється враження, що державно-політичне керівництво України недооцінює таку загрозу, натомість взялося до своїх улюблених занять: «коаліціади», поділу портфелів, переділу фінансових потоків і сфер впливу, спекуляцій з гривнею, голослівних заяв, тощо, а питання безпеки України та нейтралізації Путіна перекладає на ЄС і США.

         Слід зрозуміти, що В.Путін розпочав «російську весну» і агресію проти України не для того, щоб безславно їх припинити, а щонайменше для того, щоб скинути «київську хунту». Довіра народу, надана на виборах певним політикам і партіям, передбачає у першу чергу їхню відповідальність за стан справ у країні, тому питання безпеки і оборони держави, мобілізації економіки і зусиль народу на захист незалежності мають бути головними у діяльності сучасної української влади.

         Іван Демянюк, історик, політолог

         Листопад 2014 року