У НАС НЕ МАЄ ПРАВА НА ПОРАЗКУ ...
 
Демянюк І.В. Виступ на урочистому засіданні громадськості та керівництва Рівненської   області з нагоди 24-ї річниці незалежності України (21 серпня 2015 року)
 
            Від часу ліквідації Гетьманщини та Запорозької Січі російським імперіалізмом українці ніколи не мирилися з втратою власної державності. Наші духовні велети Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка просвітлювали народ, закликали до боротьби. Кожен історичний період характерний різними умовами, в яких проходила ця боротьба, мирна чи збройна. У 1985 році, коли в Радянському Союзі було оголошено “перестройку”, система державних репресій ще існувала, компартія утримувала владу, у концтаборах були замучені поети Василь Стус та Валерій Марченко, проводилася русифікація, а за усім пильно стежив КГБ. Але процес, як то кажуть, пішов...
У наступні роки світова комуністична система стала розвалювалася, у країнах Східної Європи наростали виступи народних мас проти комуністичних режимів. В СРСР піднялися Латвія, Естонія, Литва. Стратегічне значення в цих умовах мало становище в Україні – найпотужнішій республіці комуністичної Європи, де верхівка КПУ усіма силами намагалася не допустити демократизації.
Першими організаціями, які підняли прапор боротьби в Україні, були Українська Гельсінська спілка, Товариство української мови та Народний Рух України. Саме їх актив сформулював триєдине завдання боротьби: 1) суверенітет, незалежність України, вихід зі складу імперії-СРСР, 2) демократія і права людини, усунення від влади компартії, ліквідація тоталітарної системи, 3) національне відродження українського народу, відродження мови, культури, національної символіки, релігії, традицій.
           Сили, однак, були нерівні. Нам протистояла наймогутніша у світі імперія, тоталітарна влада, 18-ти мільйонна компартія, міліція та внутрішні війська, КГБ, прокуратура, судова система. Здавалося, ніщо не зможе зламати таку силу, таку потугу, на яку зважав увесь світ.
           Але у нас було те, чого не мали представники комуністичної влади, – бойовий дух. Для нас головною заповіддю стали тоді слова Т.Шевченка:
           “Борітеся – поборете,
           Вам Бог помагає!
           За вас правда, за вас сила
           І воля святая”.
           І ця святая правда, сила і воля давали нам незламну віру у справедливість нашої боротьби, у нашу перемогу. Ми вірили, що люди підтримають нас, а не комуністично-репресивну, атеїстично-погромницьку владу. Ми знали, що не самотні у боротьбі, що з нами солідарна демократична громадськість світу. А ще ми таки сподівалися на Бога, сподівалися, що він не покине нас.
           Боротьба за державний статус української мови, за відміну статті 6 конституції про “керівну і спрямовуючу роль КПРС”, за свободу слова і друку, зборів і мітингів, за відновлення прав церкви і повернення храмів віруючим, за економічний суверенітет, за чисте довкілля, за реабілітацію жертв комуністичних репресій, за визнання голодомору злочином комуністичного режиму - все це були складові боротьби на шляху до перемоги. А трьома величними віхами цієї перемоги стали прийняття Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року та всеукраїнський референдум 1 грудня того ж року.
До речі, за незалежність України проголосували усі 10 народних депутатів УРСР від Рівненщини.                          
         Слід окремо згадати боротьбу за національну символіку українського народу: Синьо-жовтий прапор, Герб Тризуб та Гімн “Ще не вмерла Україна”, які забороняв комуністичний режим. 18 червня 1989 року ми вперше підняли національні прапори під час вшанування памяті козаків гетьмана Б.Хмельницького в музеї-заповіднику “Козацькі могили”, і тоді міліціонери намагалися їх виривати, забирати, а сьогодні ці прапори майорять по усій Україні землі, по усьому світу, з ними гордо воюють наші військові на Донбасі.    
           Часто люди запитують: чому у посткомуністичних країнах, наприклад у Польщі, Чехії, Угорщині, республіках Балтії відбулися успішні реформи й вони приєдналися до Європейського Союзу, а Україна тупцює 20 років. Головна причина така: у цих країнах комуністи були усунені від влади ще в кінці 80-их - на початку 90-их років. В Україні проголошення незалежності було компромісом між національно-демократичними силами, які виступали за незалежність та демократію, і суверен-комуністами, які відмовилися від партії, але залишалися при владі. А національно-демократичні лідери, такі як Л.Лукяненко і В.Чорновіл, І.Драч і Д.Павичко були ідеалістами й не мали досвіду економічної діяльності. Спільно з першим Президентом Л.Кравчуком національно-демократичні сили провели політичні реформи, вибудували нову державно-політичну систему країни, але випустили з-під контролю економічні і фінансові процеси, зокрема приватизацію. Натомість, у часи президентства Л.Кучми була сформована кланово-олігархічна система, загальнодержавна власність перейшла у володіння кількох груп олігархів. У жодному складі Верховної Ради України (а саме вона формує законодавче поле) національні, демократичні сили, на жаль, не мали більшості. Ще однією причиною були занадто тісні економічні і фінансові зв’язки України з Росією. Тому Україна зависла між демократичною Європою і посткомуністичною Росією.
           Такий стан призвів до накопичення суперечностей у суспільстві й викликав широкі протестні настрої, які під час президентських виборів 2004 року переросли у Помаранчеву революцію. “Нас – багато, нас не подолати!” - скандували мільйони українців і перемогли, країна отримала надію на реформи і європейське майбутнє. Прикро, але здобутки цієї мирної революції не були реалізовані.
         Правління донецьких “регіоналів” ще більше загострило суперечності: Україна нуртувала невдоволенням, молодь, середній і дрібний бізнес, політична опозиція, культурна і психологічна домінанта українців були спрямовані на Європу, а не на Росію. У цих умовах В.Янукович відверто зневажив інтереси країни і народу, відмовившись підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом у Вільнюсі.
         Побиття молоді, яка вимагала європейського вибору для України, у ніч 30 листопада 2013 року було не лише спробою влади щодо наведення порядку на центральному майдані столиці, це був удар у майбутнє усієї нації і країни. Саме це відчули українці, які вже наступного дня - 1 грудня піднялися на революцію Гідності. Молодіжний європейський майдан перетворився у Майдан всенародний, революційний, який висунув гасло “Банду – геть!”, переріс у широкий народний рух проти влади, яка пішла всупереч прагненням більшості народу.
           Трагічні події 18-20 лютого 2014 року у Києві виявили велич духу борців, стійкість народу і боягузливу сутність влади. Розстріляні борці стали Небесною сотнею, а колишні керівники держави утікли з країни. Перемога 22-23 лютого була перемогою не тільки політичної опозиції та її лідерів, а головним чином - перемогою нестримної енергії народу, його кращих синів і дочок, які стійко трималися на Майдані, перемогою неймовірного піднесення духу нації, яка повстала.
           Перемога Майдану знаменувала собою зміну геополітичного становища – відхід України з пострадянського простору і приєднання до демократичного світу, крах сподівань В.Путіна на відновлення російської імперії у межах СРСР. Саме тому це викликало оскаженілу реакцію кремлівської верхівки і агресію Росії, що мала на меті шляхом так званих “гібридних революцій” захопити владу в південно-східних областях України, проголосити створення “Новоросії”, привести до влади в Києві маріонетковий уряд і до кінця 2014 року розчленувати Україну.
           Однак героїчний опір українців, з одного боку, і санкції США та ЄС проти Росії, з іншого, змінили диспозицію. “Русская весна” завязла на Донбасі й перетворилася в російсько-українську війну, а сама Росія опинилася у міжнародній ізоляції. Ми вдячні за солідарністьі підтримку демократичнійгромадськості світу, Сполученим Штатам Америки, Канаді, країнам Європейського Союзу, у першу чергу Польщі і Литві, Німеччині, Франції, Британії.
           Попри всі недоліки, що є в Україні, українська держава є реальністю, реальністю є український народ, нація. Ця реальність становить силу, яка вже засвідчила її в державно-політичному аспекті, громадською активністю, на полях боїв власною кровю. Ця реальність, ця сила зовсім не бажає належати до “Русского мира”, розчинятися у російській імперії, підкорятися В.Путіну. Упродовж всього ХХ століття українці вели мужню боротьбу за державність і незалежність, продовжують її вести й нині.
           Сьогодні ми відзначаємо День Незалежності у складний час – вже півтора року йде війна і ніхто не знає, коли вона закінчиться. Не знаємо цього і ми. Але ми знаємо, що наші предки, українські козаки, два століття вели боротьбу проти наїзників-ординців, з року в рік відбивали їхні напади. Ми знаємо, що наші діди і батьки п’ять років воювали проти гітлерівського нацизму і перемогли. Бог дарує перемогу не лише сміливим, але й терпеливим. Переконаний, українці витримають усі випробування і переможуть. Сподіваюся, Бог не покине тих, хто у нього вірить. Нагадаю, у свято Преображення Господнього у 1991 році Бог відкинув сили зла в самому серці імперії - Москві - і дарував перемогу не озброєним атеїстам-комуністам, які хотіли встановити ГКЧП, а мирному, беззбройному християнському люду. І про це особливо слід пам’ятати сучасним кремлівським верховодам, які розв’язали братовбивчу війну, вчинили богопротивну і антилюдську дію, за яку їх чекає не лише міжнародний трибунал, але й суд Божий.
           Нині ми бачимо наше новітнє козацтво - це наші добровольчі батальйони, це добровольці, які пішли у Національну гвардію і Збройні сили. Саме на їх плечі ліг тягар перших місяців війни, саме вони першими виявили незламний характер і волю до перемоги. Честь Вам і шана! Найвищої подяки заслуговують волонтери, які забезпечили військових одягом, їжею, спорядженням, медикаментами, ремонтували техніку, вивозили поранених. Заслуговують на повагу українські військові, які стали справжніми захисниками країни і народу, довели, що насправді існує така професія – захищати Вітчизну. Доземний уклін лікарям, медперсоналу, які рятують наших поранених.
         Війна спростувала розпалювані нашими недругами проблеми, зокрема мовні і регіональні, бо на фронті пліч-о-пліч воюють україномовні і російськомовні українці, громадяни різного етнічного походження, різного віку і соціального становища, жителі Поділля і Придніпров’я, Волині і Причорномор’я, Галичини і Чернігівщини. Сьогодні єдність нації окроплена кровю її кращих синів і дочок.
         Ми бачимо зусилля Президента України Петра Порошенка у миротворчому процесі на міжнародній арені та у зміцненні обороноздатності нашої держави. Ми підтримуємо його сподівання на мир, але не ціною розчленування України і поступок В.Путіну, а шляхом мобілізації зусиль усієї країни, влади і народу, шляхом подолання корупції і проведення реформ.
         З небес на нас дивляться мільйони борців за Україну попередніх поколінь, тому нинішня влада, усі українці не мають права знеславити їхню память. Пропоную вшанувати память рівнян, які йшли у перших рядах борців за Україну і відійшли в інший світ, усіх, хто боровся у попередні періоди, хто загинув на Майдані та на Донбасі, хвилиною мовчання.
         Найкращою пам’яттю про них стане перемога України, сильної демократичної, європейської, процвітаючої держави.
         У нас немає права на поразку, у нас є тільки право на перемогу!  
         Слава Україні! - Героям слава!
      
Іван Демянюк, історик, політолог, один з засновників Народного Руху України та Української Гельсінської спілки на Рівненщині, в.о. директора Державного архіву Рівненської області