НЕЗАЛЕЖНА ПРЕСА НА РІВНЕНЩИНІ : ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЬ

Є справи, які в перший період часу становлять таємницю. Як правило, це визначається наявністю відкритих супротивників, які можуть вчинити небезпечні дії. Але минає час, і змінюються обставини. Розсекречуються документи таємної поліції, дипломатії, розвідки і контррозвідки, військових, багатьох політичних партій тощо. Це загальноприйнята світова практика.

Серед деяких “закритих” питань діяльності раннього Народного Руху на Рівненщині був випуск газети РКО “Рада”. За 11 років з часу виходу першого її номера ніхто й словом не обмо­вився про те, як це робилося. Але ми живемо вже в зовсім інших умовах, у незалежній Ук­раїні, і чим далі спливає час, тим більший інтерес виникає до того, як же виборювалась ця незале­жність. І не лише в Києві, але й на місцях. Про це й поговоримо.

 

ЗАГАЛЬНІ ЗАУВАЖЕННЯ ПРО СВОБОДУ СЛОВА

Свобода слова, можливість віль­но висловлювати свої думки завжди були найціннішим надбанням людст­ва. Адже справді, завдяки слову звершувалися великі справи, реалі­зовувалися корисні ідеї, підносилася духовність і культура. Слово завжди перебувало в центрі громадсько-по­літичної діяльності, закликало на бо­ротьбу за краще життя. Саме тому розумне і ділове, патріотичне і полу­м'яне слово мало великий вплив і цінувалося надзвичайно високо. Але й висловлювати це слово, обгово­рювати проблеми далеко не завжди було безпечно. За вільне слово час­то переслідували, кидали до в'язниць, піддавали тортурам, навіть страчували. Різноманітні правителі завжди пильно слідкували за тим, як у їхніх державах функціонує слово, намагалися обмежити його роль вихвалянням та підтримкою влади.

       Цілком очевидно, що в СРСР свободи слова не було. Ті, хто дозволяв собі вільно висловлювати думки, що суперечили більшовицько-комуністичній ідеології, потрапляли в поле зору КГБ, а далі - в концтабори, в'язниці, зони ... Лише з 1985 року, з часів “перебудови”, започаткованої Михайлом Горбачовим, було до­зволено дозовану “гласність”, а відтак і “плю­ралізм думок”. Правда, “гласність” ця не по­ширювалася далі критики недоліків Й.Сталіна, М.Хрущова, та Л.Брєжнєва, а до “плюралізму” обо­в'язково приплюсовувався обмежувальний чинник “соціалістичний”. І все ж, це було пев­не досягнення, як ковток чистого повітря в задушливій атмосфері. Це звільнило величе­зну кількість енергії, що нуртувала в глибинах суспільства, дало їй можливість вийти на поверхню суспільних процесів, що в свою чергу призвело до різкого наростання революційних явищ.

           НЕОБХІДНІСТЬ ВИПУСКУ ГАЗЕТИ

          

           З часу створення Товариства шануваль­ників української мови і культури імені Т.Шевченка (1988 р.), а згодом - Народного Руху України (1989 р.) на Рівненщині в усій гостроті поста­ло питання поширення нових думок, нових ідей, які несли ці організіції. Велику роль у цьо­му відігравали “курси політпросвіти”, якими керував Олекса Новак, але відсутність постій­ного приміщення, зміна місць проведення ле­кцій обмежували можливість збору великої кількості слухачів. Певний вплив мали лис­тівки, які пе­редавалися із рук в руки й зачитувалися буквально до дір, але, віддруковані на друкарських машинках, їхні тиражі були мізе­рними (100-200 штук). Основним засобом роз­повсюдження демократичних ідей була усна агітація на виробництві, на вулицях, площах, у транспорті, але люди потребували грунтовнішої інформацї.

Ровенський обком КПРС-КПУ такі можли­вості мав. Підконтрольне йому обласне радіо накривало аудито­рію до 1 мільйона слухачів, комуністична газета “Червоний пра­пор” мала тираж 103 тисячі примірників, комсомольська “Змі­на” - 61 тисячу, кожний район і навіть велике підприємство мали свої власні газети, що теж відображали комуністичні позиції. Народ­ний Рух повинен був щось протиставити цій грандиозній агітаційно-пропагандистській ма­шині Компартії. Після установчої конференції РРО НРУ, яка відбулася 22 липня 1989 року, керівництво Руху дійшло категоричного ви­сновку: потрібна власна газета. Газета не в повному і точному значенні цього слова - на той час легальних некомуністичних газет іще не було, - а газета – “бойовий листок”, газета-альтернатива. Це створило би прецедент у інформаційній боротьбі, що точилася в області.

Про легальний випуск такої газети не могло бути мови. Але на той час уже був досвід випуску підпільних самовидавських матеріалів на множильній техніці. Прибалтійські Народні Фронти пройшли цей етап у 1988 році. Тож було вирішено викорис­тати їхній досвід сповна. Про випуск газети у Вільнюсі домовився з членом Ради “Саюдісу”, головою Громади укра­їнців Литви Василем Капканом тодішній за­ступник голови РРО НРУ Василь Червоній, іде­ологічне керівництво газетою було доручено іншому заступнику голови РРО НРУ Олексі Но­ваку, підготовку газети та її транспортуван­ня – Івану Демянюку, вирішення окремих фінансових пи­тань та розповсюдження газети - Миколі Вельгусу. Газету вирішили назвати “Рада”. Ця назва символізувала демократизм Руху та історичні традиції українського народу. Гарну заставку з історичним гербом Рівного зробив художник Микола Красько. Більшість матеріалів для га­зети добирав І.Демянюк із Сергієм Кричильським. Всі матеріали обговорювались із О.Нова­ком, який вносив певні корективи, загострю­вав ідейно-політичну спрямованість. Тек­сти друкувалися на друкарській машинці Ок­саною Заліпською, Світланою Розганяєвою ... Ніякої комп'ютерної техніки тоді не було, макетування робилося вручну - те­ксти клеїли на листи ватману. Виготовле­ний макет відвозили у Вільнюс до В.Капкана, який за кілька днів виготовляв тираж у якійсь установі. Декілька кур'єрів доставляли газету в Україну.

         ПРО ЩО ПИСАЛА "РАДА"

Загалом вийшло 4 номери газети “Рада”, кожен тиражем 5 тисяч примірників. Це була перша демократична, незалежна від КПРС-КПУ газета новітнього періо­ду на Рівненщині. На 4 стандартних листах паперу містилася інформація про розвиток і діяльність Руху, боротьбу проти КПРС-КПУ, найважливіші політичні події в Україні та СРСР.

           У першому номері (серпень 1989 р.) були, зокрема, вміщені інформаційні повідомлення про установчу конференцію РРО НРУ та її ре­золюції, стаття Віктора Шкуратюка "Для чого потрібен Народний Рух України за перебудо­ву", добірка фактів про антинаціональну полі­тику в СРСР, пропозиції щодо майбутніх вибо­рів, матеріал про стосунки рівненської міліції та народного депутата СРСР Вілена Мартиросяна, стаття І.Демянюка "З приводу тривалих оплесків" - проти застосування армії в розгоні мирної демонстрації в Тбілісі, де були людські жертви.

У другому номері (вересень 1989 р.) був надрукований виступ Василя Червонія на установчий конференції РКО НРУ, звернення групи народних депутатів СРСР, які підтриму­вали Рух, про політичне становище в Україні, стаття В.Шкуратюка “Жити нам разом” натему міжнаціональних відносин. Освітяни-рухівці підготували матеріал “За українське шкільництво”. І.Демянюком для другого номера “Ради” була підготовлена велика добірка “До питан­ня про 17 вересня” - про переговори і таємні домовленості між гітлерівською Німеччиною і сталінським СРСР напередодні Другої сві­тової війни. Цікавим було повідомлення про збір коштів на пам'ятник Тарасу Шевченку в Рівному, який уже тоді відбувався повним ходом.

У третьому номері (жовтень 1989 р.) було вміщено декілька цікавих статей: “Безсилля, страх і лють” Бориса Степанишина, “Вандалізм” рухівця Миколи Руцького з міста Нетішина – про недбале ставлення комуністичної влади до памяток української історії та культури, “Це набагато серйозніше” Сергія Степанишина – про перспективи Руху. Гострим був матеріал “Як це зрозуміти” - про стиль роботи компартійної преси у Володимирецькому районі.

У четвертому номері “Ради”, що вийшов у кінці грудня того ж року, містилася добірка матеріалів про несанкціоновані мітинги та демонстрації 15 жовтня та репресії влади проти їхніх організаторів, про тюремне голодування Миколи Поровського, Івана Демянюка та Василя Червонія, звернення голо­ви Руху Івана Драча до першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка з приводу реп­ресій проти рухівців. Цікавим і гострим був лист Василя Янчука до Генерального секре­таря ЦК КПРС М.Горбачова, у якому він повідомляв, що на знак протесту проти побиття людей міліцією 30 жовтня в Рівному виходить із партії і висилає свій партквиток у Москву. В цьому ж номері вміщено вірші-протести Віктора Степанюка та Володимира Омельчука. В четвер­тому номері рухівської газети були також опу­бліковані деякі матеріали про розстріли енкаведистами людей у дубенській в'язниці в червні 1941 року, що до того часу було “тем­ною” сторінкою історії.

Окрім того, в кожному номері “Ради” вмі­щувались матеріали про діяльність Руху на Рівненщині, створення нових рухівських ор­ганізацій у районах, про заходи, що їх прово­дили прихильники національно-демократич­них сил, резолюції зборів, мітингів тощо. В умовах засилля агітаційно-пропагандистсь­кої машини Компартії такі відомості допомагали людям набагато краще розуміти, що ж роби­ться в країні, розвінчувати комуністичну бре­хню. Таким чином, незважаючи на свою об­меженість, перша невеличка газета Народно­го Руху Рівненщини “Рада” відігравала велику роль в ідеологічно-пропагандистській бо­ротьбі.

         ЗАХОДИ БЕЗПЕКИ І СПОСІБ ТРАНСПОРТУВАННЯ

           Цікавим був спосіб транспортування газе­ти, що здійснювався з усіма необхідними конспіративними пересторогами. На той час КГБ полював за кур'єрами опозиційних ор­ганізацій, які перевозили газети, плакати, зна­чки, прапори і т.д., виготовлені, як правило, в Прибалтиці. Кур'єрів перехоплювали, конфісковували матеріали, часто били, штрафува­ли, інколи арештовували на 5-15 діб за різни­ми надуманими звинуваченнями типу “пору­шення громадського порядку”, “поширення антирадянських матеріалів”, “використання незареєстрованої символіки”. Отже, потрібно було пильнувати, щоб не потрапити в КГБ. Була й інша небезпека, що йшла від міліції. Прибалтика, і зокрема Вільнюс, тоді сильно по­терпали від масових наїздів так званих “спекулянтів-торбешників” з України та Росії, які вивозили звідти величезну кількість високоякісних товарів широкого вжитку, тому віль­нюська міліція безперервно “трусила” на вок­залах пасажирів українських і російських по­їздів, часто конфісковувала товари. Потра­пити в міліцейську облаву і перевірку доку­ментів та сумок було так само небезпечно, як і до КГБ: матеріали негайно вилучалися, а кур'єри могли бути оштрафовані, або ще гірше - передані кагебістам.

Тому, виїжджаючи до Прибалтики, курєри до найменших дрібниць продумували маршрути, “легенди”, одяг, речі, в яких вивозили звідти газети. Одягалися завжди скромно, по радянськи, в прості куртки, плащі; брали з собою по дві господарські сумки або не надто великі чемодани. Ні в якому разі не одягали якийсь модний чи кричущий одяг, не брали великих сумок із яскравими написами, що здалека ки­далися у вічі і привертали увагу сторонніх. Кур’єрам було категорично заборонено під час поїз­док носити блакитно-жовті значки з Тризуба­ми, з якими тоді гордо ходили в Рівному, та тримати при собі або читати якісь українські, особливо “самвидавські”, газети та книж­ки. Для “вбивання часу” брали московські “Известия”, “Комсомольскую правду” і т.д. Наші курєри виглядали як “сірі” радянські громадяни, справжні “сов­ки”, на яких погляд міліціонера чи кагебіста не затримувався.

Жодного разу за час випуску і транспорту­вання спочатку рухівської газети “Рада”, а зго­дом - газети Української Гельсінської спілки “Шлях до волі”, рівненські кур'єри не потрапи­ли в поле зору правоохоронних органів, КГБ чи міліції, жодного разу не потрапили у “вибір­кову перевірку документів” на вокзалах і в поїздах, хоча бувало, що поряд під лемент жі­нок і бурмотіння чоловіків міліціонери “труси­ли” сумки і щось забирали. Найчастіше їздили у Вільнюс Іван Демянюк, Сергій Кричильський, Василь Рудюк, Сергій Марискевич, Юрій Велігурський, Олек­сандр Кулик, Роман Омельчук.

По дорозі назад у Рівному й у Костополі курєрів уже чекали автомобілі, в які вивантажували газети, але де саме мали сходити, не знав ніхто, бо вони вирішували це самостійно, вихо­дячи з обставин. Найчастіше курєрів зустрічав на своєму автомобілі Федір Пилипей.

У Рівному І.Демянюк розподіляв газети серед керів­ників осередків, а М.Вельгус - серед штатних розповсюджувачів газет. Цими роз­повсюджувачами були жінки: Ніна Криштальська, Віра Герасимчук, Валентина Онищенко, Таїсія Кушнір, Марія Тарасевич та інші. Час­тина тиражу поширювалася безкоштовно, частина - за добровільні пожертвування, які складали 30-50 копійок. Зібраних грошей як­раз вистачало, щоб підготувати, видати і при­везти наступний номер.

Якщо з вершини сьогоднішнього дня хтось думає, що ніякої загрози не було і подібні захо­ди були зайвими, то це засвідчує лише те, як насправді змінилося становище за ці роки. Наведу кілька прикладів жорстокої боротьби, що точилася тоді навколо самвидавських газет.

Так, 7 листопада 1989 року в Херсоні троє озброєних осіб у цивільному одязі напали на активістів місцевої УГС С.Гуру та М.Редкуна, відвезли їх до міліції, де конфіскували 500 при­мірників газети і посадили в камери. Згодом С.Гуру, який протестував, побили, вкинули у автомобіль, відвезли у якусь лісопосадку за 40-50 км. від Херсона, де в сутінках імітували розстріл - один стріляв у С.Гуру з пістолета холостим патроном, а інший ззаду в цей мо­мент вдарив його палицею по голові. Непритомного Степана там і залишили, але, на щастя, вночі він дійшов до пам'яті і виповз на автостраду ... 5 листопада в купе поїзда “Рига-Сімфе­тополь” трьома особами в цивільному було здійснено напад на активіста чернігівського Руху Б.Сарану, який перевозив газети. Б.Сара­ну було побито, газети забрано. 22 грудня в Харкові напали на Є.Соловйова, забрали в нього кількасот га­зет. 27 грудня у Львові з підвалу будинку, де жив А.Шкіль, міліціонерами було конфісковано 5 тисяч газет. На­віть ще 25 квітня 1990 року, вже після вибо­рів в УРСР, у Запоріжжі міліцією було схоплено О.Клеця, який розповсюджував газети, і засуджено на 5 діб адмінарешту. Потрапляли в подібні історії рухівські та угаесівські кур'єри і розповсюджу­вачі преси з Тернополя, Луцька, Чернівців та інших міст України. Кілька разів були конфіс­ковані випуски газети російського “Демокра­тического Союза”, який особливо ядуче критику­вав М.Горбачова і прямо закликав до пова­лення влади КПРС.

НАВКОЛО ГАЗЕТИ

Випуск рухівської газети “Рада” викликав піднесення у всіх прихи­льників демократичних сил і переполох в обкомі КПРС-КПУ. Цікавий випадок стався під час Установчого з'їзду Народного Руху України за перебудову, що проходив 7-9 вересня у Києві. Під час перерви рівняни оточили тодішнього секретаря ЦК КПУ, нашого земляка Ле­оніда Кравчука і один із делегатів подарував йому газету “Рада”. Кравчук виявив цікавість і запитав: “А де ж її виготовляють?” “Та в нас, у Рівному... в Басовому Куті,” - наобум відповів рухівець. Після цього КГБ і міліція в Рівному цілий тиждень перевіряли всі організації, які мали ксерокси та іншу множильну техніку.

Мене викликали в обласне управління МВС для дачі пояснень з приводу появи самвидавської газети. Розмова з двома міліціонера­ми була довгою, нудною і відбувалася у відомому узбецькому стилі “мая твая нє панімаєт”. Вони допитувалися, на яких підставах я випустив ніде не зареєстровану газету, на які гроші і де вона надру­кована, тиснули тим, що можуть мене притягнути до відповідаль­ності. Я відповідав, що право на свободу слова і друку гарантовано Конституціями СРСР і УРСР, спирався на Загальну декларацію прав людини ООН, казав, що мені нічого не відомо про те, де друкується газета, запевняв, що все надруковане в газеті є правдою і я готовий за це відповідати. Розійшлися на тому, що я обіцяв не друкувати прямих закликів до насильницького збройного повалення влади та розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Заповнили якийсь прото­кол. Вийшовши з приміщення міліції й подумки проаналізувавши розмову, я зрозу­мів, що ці люди так хотіли займатися політичними справами, які їм накидав обком КПРС-КПУ, як я - відлітати на Марс. Адже банкрутст­во і занепад більшовицько-комуністичної ідеології і політики було на той час уже зрозумілими для багатьох людей, де б вони не працюва­ли.

Випуск газети “Рада” був припинений у грудні 1989 року. Тоді Рух готувався до “Ланцюга єднання” та наступних виборів, і в керів­ництві обласної організації побутувала думка, що надто радикальна агітація може зашкодити Рухові, відлякати багатьох комуністів, які тоді симпатизували НРУ. “Рада” на той час стала вже відверто анти­комуністичною. Крім того, тодішній заступник голови РРО НРУ Борис Степанишин гостро скритикував газету за “філологічну безграмот­ність”, а людей, які займалися її випуском, за таємничість підготов­ки матеріалів та небажання співпрацювати із широким колом профе­сійних авторів. Це було дійсно так, формально критика Б.Степанишина була справедливою. Але, як резонно зауважив інший за­ступник голови РРО НРУ О.Новак, ми не могли відкрито прово­дити засідання редколегії, влаштовувати вільне обговорення матеріалів, наймати професійних журналістів, коректорів і т.д., не ризикуючи потрапити під увагу КГБ, чим взагалі зірвати випуск газети. Власне, ми й не претендували на випуск повномасштабної газети. Це був тогочасний політичний “бойовий листок” і свою роль він виконав.

Після “Ради” вийшло шість номерів газети рівненської філії УГС/УРП “Шлях до волі” в такий же спосіб. Вона продовжила справу, започатковану “Радою”. Після перемоги демократичних сил у Рівному була заснова­на вже справжня повномасштабна газета міської ради “Рівне” і ви­пуск нелегальних самвидавчих газет став непотрібним.

Такими були перші кроки в боротьбі за вільне слово і свободу друку на Рівненщині.

ВИПАДОК ІЗ ПРАКТИКИ КУРЄРІВ

Пригадується один цікавий-випадок із нашої практики. Поїхали у Вільнюс троє: І.Демянюк, С.Кричильський та Р.Омельчук. Ще на вокзалі звернули увагу на активність міліціонерів та якихось людей у цивільному. Вдосвіта прибули до Василя Капкана. З порогу він нас попередив, що в місті лютує КГБ, конфісковано 20 тисяч примірників газет російського “Демсоюзу”. Додав: “Якщо вискочите звідси з вантажем, то будете щасливі”. Ми негайно завантажили чотири сумки та два чемодани газетами, якимись листівками та кни­жками про ОУН і УПА, що були загорнуті у цукерковий папір, і чимшвидше пішли від нього. Щоб не тинятись по місту і не потрапити в облаву, чекаючи вечірнього поїзда, зразу ж відправились на вокзал. Вирішили виїхати із Вільнюса будь-куди найпершим поїздом, а вже звідти добиратись до Рівного. За 15 хвилин відходив поїзд на Гродно, і ми майже на ходу взяли квитки і сіли в нього. Лише в купе, від'їхавши доволі далеко від Вільнюса, зауважили по сонцю, що потяг рухається у бік західного кордону СРСР, але виходити вже було пізно. У Гродно (прикордонна зона ще жорсткіша за Брест) на вокзалі поїзд зустрічало до сотні прикордонників та по 2-3 типи в цивільному на кожен вагон, які здій­снювали вибіркову перевірку документів і вантажів. Вокзал і вся привокзальна площа також були під контролем прикордонників і міліціонерів. Ми зрозуміли, що потрапили “з вогню та у полум'я”. Зціпивши зуби та напустивши на себе байдужого вигляду, ми вийшли з поїзда разом з іншими пасажирами. На відміну від багатьох з них, на нас уваги ніхто не звернув і в перевірку ми не потрапили. З вокзалу вийшли у цілком незнайоме місто, де бродили чотири години кожен з вантажем 20-25 кг. Згодом знову прийшли на вокзал і сіли в дизель, що відправлявся за 5 хвилин. У якомусь глухому, розташованому серед лісів білору­ському селищі Вовковиськ (символічна назва!) довго реготали з вели­чезного вилинялого панно “Наш путь - в коммунизм!”, що висіло біля залізничного вокзальчика. До ночі добрались на вузлову станцію Барановичі, де заночували у якоїсь випадкової бабусі, заплативши їй 15 рублів. Зранку сіли у львівський поїзд і приїхали додому. Коли прийшли до Олекси Новака, той невимовно зрадів, бо думав, що нас уже схопили й посадили. Як би там не було, а газета була доставлена в область.

Іван Демянюк

Надруковано: Рухівська преса на Рівненщині: як усе починалось // Нова Волинь. – 2000. – №№ 21 (21), 22 (22). - 17, 24 серпня – с. 7, с. 7.