УКРАЇНА У 2016 РОЦІ : МІНСЬКИЙ ПРОЦЕС І ВНУТРІШНІ СУПЕРЕЧНОСТІ

Кінець минулого і початок нинішнього року знаменувалися двома головними тенденціями: 1) значним дипломатичним пожвавленням навколо так званого «мінського процесу» та 2) спробами відправити у відставку уряд А.Яценюка. Мінські домовленості не були реалізовані до кінця 2015 року, а уряд Яценюка завів країну у глибоку кризу, що я й передбачив ще рік тому. Варто проаналізувати, які ж перспективи розвитку України у контексті цих двох тенденцій.

Представники України, ЄС, Росії, а також США заявили, що альтернативи мінським домовленостям немає і вони мають бути виконані. Чи ж насправді це так ?.. Адже справа у тому, що усі сторони мають на увазі різне трактування реалізації мінських домовленостей і розвитку ситуації в Україні.

ЄС: мир для Європи

Для ЄС, який представляють у мінському процесі Німеччина і Франція, мінські домовленості – це перш за все - встановлення миру на Донбасі, в Україні, недопущення розповзання війни в Європу. Мир – перша і найголовніша умова з боку ЄС. А далі, при дотриманні певних демократичних процедур, - тривалий процес врегулювання. Неодмінною умовою цього ЄС бачить не лише виведення російських військ з Донбасу і припинення військової допомоги сепаратистам з боку Росії, але й проведення виборів на Донбасі й повернення його у правове поле України. Політика ЄС послідовна і зрозуміла. ЄС не цікавить «мишача возня» українських, донецьких і російських олігархічних груп та корумпованих чиновників навколо економічних, фінансових питань так званої «блокади» територій, захоплених сепаратистами і росіянами, крикливих «баталій» у Верховній Раді України навколо юридичних проблем реалізації домовленостей. А.Меркель каже: мають бути мир і процес врегулювання - і ви повинні це зробити!

Але позиції ЄС на даний час набагато слабші ніж у минулому році. Сьогодні ЄС – «підбита качка», яка шкутильгає на обидві ноги через проблему міграції, що бє її збоку і роздирає з середини, та тероризм. Для ЄС сьогодні проблема України, Донбасу загрозлива, але не така гаряча як проблема міграційна, що дестабілізує її світоглядно, політично, соціально, юридично і фінансово. Загроза з боку Росії, що може продертися в Європу через Україну, для країн ЄС (особливо, західних) нині другорядна, менш болюча ніж полчища мігрантів, які продираються в Європу щодня. Ісламський тероризм, поступово стає власною, «домашньою» проблемою для Європи, до чого правлячі кола ЄС не готові, і звертати головну увагу на російський тероризм на Донбасі вони не будуть, бо він для них не актуальний.

Тому від ЄС слід очікувати меншої активності у питаннях України, але більшого тиску на Україну щодо внутрішньо-українського врегулювання.

 

США: часовий фактор

Для США затягування мінського процесу на тривалий час - саме те, що найкорисніше у даній ситуації. США вступили у передвиборчий рік, коли на першому місці внутрішні проблеми, і робити надто різкі кроки на міжнародній арені не хочуть ні демократи, ні республіканці. І перші, і другі декларують підтримку України у конфлікті з Росією, що вже саме по собі є позитивним фактором.

Події в Україні ніякої безпосередньої загрози для США та їхніх інтересів не несуть. Як я вже зазначав, США має за мету максимально послабити, знекровити Росію у фінансово-економічному плані, але не провокувати її на військове протистояння. Саме тому США дистанціюються від мінських переговорів, не надають Україні допомогу зброєю, але й не знімають санкції з Росії, продовжують політику щодо пониженням ціни на нафту, газ. Чим довше буде тривати тліючий конфлікт і мінський процес на Донбасі, тим більше в силу об’єктивних причин Росія буде послаблюватися, а США – вивищуватися, причому, на відстані. Тому США потроху активізують НАТО, зміцнюють військові сили у Європі, роблять це методично, але не кваплячись. Правляча верхівка США має величезний фінансовий, економічний, політичний і військовий потенціал, тому вона не любить непродуманих імпровізацій та авантюр у військовій сфері.

Серйозної активізації США на зовнішньополітичній арені можна очікувати через рік, після обрання нового президента. Тому політика США щодо України, в разі, якщо Росія не розпочне масштабну війну в Україні, принципово не зміниться, США будуть надавати Україні політичну, фінансову і військову допомогу, але до певного рівня.

Росія: перезавантаження стратегії

Для Росії питання реалізації мінських домовленостей – третьорядне. В.Путін розглядає їх як прикру необхідність тимчасово змінити власну тактику дій і тактику дій своїх маріонеток «ДНР-ЛНР» під тиском США та ЄС. Попри надто оптимістичні заяви деяких українських політиків, громадських діячів, аналітиків про те, що Путін буцімто відмовився від поширення «Русского мира», «Новоросії», розчленування і поглинання України, російський Президент про це жодним чином ніде і нікому не заявив і не обіцяв. Він просто припинив говорити про «Русский мир» і розширення імперії, тимчасово відклав їх реалізацію до кращих часів. Стверджую, що стратегія В.Путіна, спрямована на ліквідацію незалежної української держави, була і є незмінною. Росія утримує більше 10 тис. військовослужбовців у лавах армійських корпусів «ДНР-ЛНР», а навколо кордонів України і в Криму – до 150 тис. військ і флоту, будує нові військові бази в Криму, на території Росії, Білорусі, відпрацьовує плани ведення бойових дій в Україні.

Російська імперія має багатовіковий історичний досвід тривалих військових конфліктів та витримку, вміння вичікувати, а Україна – ні !.. Сподіватися, що Путін відмовився від російського імперіалізму – не тільки видавати бажане за дійсне, це - цілковите безглуздя. Навпаки, під час дискусії з вченим Ковальчуком, Путін засудив політику більшовицько-комуністичного вождя і засновника СРСР В.Ульянова (Леніна), заявивши, що саме його політика призвела до того, що під Російську імперію була підкладена «атомна бомба, яка рвонула» і згодом рознесла СРСР (ленінська теза про «право націй на самовизначення аж до відокремлення» та «союз рівноправних республік»).

У мінському процесі для В.Путіна, Росії головними є два завдання: 1) схилити під будь-яким приводом до технічного компромісу ЄС, який представляють Німеччина і Франція, щоб вони вплинули на Україну з метою визнання «ДНР-ЛНР» і зміни Конституції України, 2) змусити Україну визнати «ДНР-ЛНР», змінити Конституцію держави, провести квазі-вибори на Донбасі, а відтак запхати «ДНР-ЛНР» назад в Україну як елементи розкладу державної системи. Від цього, на думку Путіна, почнеться незворотна «гангрена» усієї України. Така модель реалізації мінських домовленостей створить нову політичну ситуацію в Україні, обов’язково призведе до сплеску політичної боротьби в українському політикумі, різкого загострення протиріч, масового невдоволення патріотичних сил, розчарування широких мас населення, поширення внутрішньої дестабілізації. Як наслідок – усунення від влади не лише уряду, але й розпуск Верховної Ради, відставка Президента П.Порошенка, поширення управлінського хаосу в державі. Це й надасть привід і можливість Путіну для рішучого наступу Росії щодо України на рівні міждержавних відносин, через «ДНР-ЛНР» та через політичну, фінансову, кримінальну агентуру Росії в самій Україні.    

Тому від Росії, у кращому випадку, слід обов’язково чекати продовження тліючого конфлікту на Донбасі через «ДНР-ЛНР» і потужного дипломатичного тиску, а, в гіршому випадку, можна чекати великого наступу і масштабної війни – все залежить від обставин та рішення В.Путіна, але ніяк не можна чекати чесної політики і справжнього миру. По великому рахунку, від самої України політика Росії щодо нашої країни мало залежить, від самої України залежить лише її обороноздатність і внутрішня єдність.

Росія і Сирія

Активізувавши громадянську війну в Сирії, В.Путін тисне на ЄС не лише політично і військово, він збурює і гонить масову хвилю міграції сирійців та іракців у Європу. Багато українських політиків, політологів, аналітиків намагаються якось повязати події в Україні з подіями в Сирії. Це неправильно. Ці події зовсім не пов’язані одні з одними, хоча вони тотожні; вони просто збіглися в часі. Для Путіна, для Росії Сирія – це щось на зразок України в арабському світі. Це найближча до СРСР, до Росії країна «арабського соціалізму», що в 70-80-ті роки ХХ століття піднялася завдяки допомозі СРСР і була його вірним союзником. Після так званої «арабської весни», що змела залишки арабського, мусульманського «соціалізму», а також суттєво трусонула Єгипет, Сирія залишилася єдиною і останньою маріонеткою Росії серед арабських країн. Так само, як втрата України – це втрата впливу Росії на пострадянському просторі, так втрата Сирії – це втрата впливу Росії на Близькому Сході, в арабському світі. Той, хто каже, що Путін веде війну в Сирії заради відвернення уваги від Донбасу, мислить провінційно і надто переоцінює значення Донбасу для світової геополітики.

Двофронтова війна Путіна на Донбасі і в Сирії – це війна за збереження геостратегічних інтересів Російської імперії у різних регіонах, де і перше і друге – важливе, причому друге на даний час для Росії важливіше, оскільки в Сирії, на відміну від України, російський президент знаходить дотичні до політики США та ЄС, що робить його політиком світового рівня.

Єдине, що гіпотетично може повязувати події в Сирії та Україні – це масштабна підготовка російської авіації (перш за все) у Сирії до ведення бойових дій в Україні, що повинно сильно насторожувати українських військових.

Україна: основна мета досягнута, загроза зберігається

Для України мінський процес по великому рахунку вже відіграв свою позитивну роль: Україна вистояла у відкритому збройному протистоянні, змогла певним чином укріпити свої військові, політичні й дипломатичні позиції. І це – головне! За те, що Україна не розвалилася і зберегла незалежність, слід подякувати не лише військовим, добровольцям і волонтерам, але й Президенту П.Порошенку і дипломатам.

Подальша реалізація мінських домовленостей у варіанті процедурних дій, до чого спонукають Україну країни ЄС, вкрай не вигідна Україні, але не смертельна, оскільки процедури можна затягувати досить довго (роками) і обумовлювати їх іншими процедурами. Саме таку тактику обрав Президент, Верховна Рада, МЗС України і вони її реалізують. Це – якраз те, що нині треба робити, паралельно посилюючи систему національної оборони і безпеки, готуючи Збройні сили, Національну гвардію і всю країну до нового й невідворотного сплеску військово-політичної конфронтації з Росією та її маріонетками «ДНР-ЛНР». Політично смертельним для України є інше: реалізація мінських домовленостей у варіанті В.Путіна, але це в основному розуміє більшість українського державного керівництва, політикуму і бізнесу. Процедурні компроміси щодо реалізації мінських домовленостей неприємні, але не вони становлять головну загрозу Україні. Слід відкинути заклики гарячих голів про вихід з мінського процесу і початок «революційного наступу» за визволення Донбасу, натомість потрібно ще більш активно працювати над здобуттям переваг України у мінському процесі.

Натомість, слабкість позиції України – у самій Україні. Найголовнішим фактором внутрішньої дестабілізації на даний час є не дії В.Путіна чи «ДНР-ЛНР», а дії Кабінету Міністрів та Національного банку України. Прикро, але саме їхня антисоціальна політика створює найбільше управлінських, економічних, фінансових, соціальних проблем в Україні, що прямо впливає на політичну дестабілізацію українського суспільства. Їхні дії буквально збурюють увесь політикум і суспільство, провокують лють і ненависть широких мас народу до влади, стихійні й організовані акції протесту. Путін може принести Україні черговий сплеск війни, але він неспроможний сьогодні порушити почуття національно-державної єдності України, народу, нації, а от вищезазначене розриває цю єдність із середини.

Notabene! Від політики зовнішньої – до внутрішньої

Хоча питання тут не лише у діяльності певних осіб, постійних звинуваченнях влади з боку громадськості у корупції чи непрофесіоналізмі. Питання незрівнянно ширше: чи може постмайданна влада (вся структура влади в Україні !!!) врешті–решт вийти за межі традиційної практики «кучмізму», як українського варіанту кланово-олігархічної системи, і запровадити принципи професіоналізму, моральності, патріотизму, відповідальності у сферу державного управління. Нагадаю, що плачевний результат правління В.Ющенка-Ю.Тимошенко після «Майдану-2004» був наслідком саме того, що вони не лише не відмовилися від принципів «кучмізму», але й стали його найактивнішими провідниками, щоправда під патріотичними гаслами. Подібне робиться й нині, до речі, у значній мірі тими ж людьми, що й тоді.

Я неодноразово зазначав, що більшість управлінської верхівки держави, депутатів, бізнес-лідерів, це – породження епохи і явища «кучмізму» як українського варіанту кланово-олігархічної системи. Прикро, але вони не мислять категоріями справжньої суспільної еліти, яка має певний світогляд, мораль, етику поведінки, і думає не лише про себе, але й про державу і народ, готова у загрозливі періоди жертвувати за цю державу життя і власність. Перебуваючи при владі, навіть в умовах фактичної війни, українські можновладці ніяк не можуть подолати комплекс власної неповноцінності, провінційної забитості, антиінтелектуалізму, що виявляється через нестримне бажання власного збагачення, прагнення розкошів, зажерливості, вивищення над вчорашніми сусідами – «маленькими українцями», як бездумно висловився Ющенко.

Одноразове чи кількаразове «перезавантаження» уряду без «перезавантаження» принципів функціонування влади, діяльності органів виконавчої влади і місцевого самоврядування нічого не дасть. Навіть стовідсотково «технократичний», «реформаторський», «проєвропейський» уряд не зможе нічого зробити у болоті «кучмізму», кланово-олігархічної системи. Безглуздо сподіватися хоч на якісь реформи і покращення ситуації в країні при подальшому збереженні таких улюблених серед української влади явищ як боротьба за переділ фінансових потоків і сфер впливу, наявності «відкатів» та «податкових ям», ПДВ, багаторазового підвищення тарифів і цін, спекуляцій з гривнею, «кришування» криміналу з боку депутатських фракцій та правоохоронних органів, продажу державних посад, наявності партійних квот на посади, продажу місць у партійних списках, призначення «смотрящих», продажності судів, прокуратури, міліції-поліції, тощо.

Слід пам’ятати, що корупція – це не лише «набуття неправомірної вигоди» якимось чиновником, як це делікатно сформульовано в законі «Про запобігання корупції», це в цілому - розклад влади: морально-етичний, фінансово-економічний, соціально-політичний, організаційно-правовий. І починається він, цей розклад, безумовно, не в низах, а на верхівці влади, як це було в СРСР у часи «пізнього» Л.Брежнєва…

Така позиція представників влади під корінь підрубує тенденції до консолідації української нації, єдності народу, що в умовах війни, кровопролиття, в біді та негараздах проявилися в Україні протягом 2014-2015 років. Цю єдність треба берегти, плекати, натомість українська верхівка, яка втратила підтримку народу і балансує на межі довіри у 2-5 %, сама її розриває.

Наважитись на рішучий крок

Президент П.Порошенко ніяк не наважується відправити Яценюка і Гонтарєву (перелік осіб можна продовжити) у відставку, а останні не хочуть іти від влади добровільно. Але й народ не може терпіти до безкінечності, особливо враховуючи пафосні заяви очільників влади про «перемогу революції Гідності». Але яка «гідність» може бути у потенційно багатій і могутній країні, де народ скинув «злочинну» владу, і за два роки раптово став найбіднішим у Європі! Хіба це може бути позитивним надбанням «революції Гідності» ?!

Сьогодні проголошується чимало агітаційно ефектних «рецептів» проведення реформ, що в часи війни, економічної кризи та соціальної нестабільності навряд чи можуть бути ефективними. Слід дуже обережно ставитися до радикальних закликів щодо зміни структури влади, оскільки це може призвести до цілковитого її послаблення і управлінського хаосу. Нічого, окрім ще більшої суспільної дезорієнтації не дасть створення цілком надуманих, штучних органів на зразок «конституційної асамблеї». Люстрація і боротьба проти корупції не можуть зводитися лише до механічної перевірки декларацій державних службовців нижчих рівнів. Мало допоможе перерозподіл повноважень з центру на місця, оскільки при збереженні нинішньої виборчої системи в областях, містах, районах владу можуть захопити менші за фінансовими можливостями, але не менш корисливі олігархи місцевого масштабу. Не зможуть «очистити» країну угрупування, які складаються з діячів, котрі попередньо «очищалися» у складі кількох партій, що були при владі. Наївними є сподівання на те, що невеличка група «грузинів», «литовців», «американських українців», чи окремі пенсіонери на зразок Л.Бальцеровича, зможуть провести успішні реформи в 40-мільйонній Україні.

Ніякі, навіть найкорисніші пропозиції щодо реформ не зможуть бути реалізовані, допоки не буде вирішено основне питання: на кого працюють люди в органах влади – на олігархічні клани і власне збагачення чи на суспільство, народ, державу.  

Слід відверто сказати, що нинішня економічна і політична криза є наслідком дій самих українців і самим українцям слід вжити заходів та докласти зусиль, щоб її подолати. Першим кроком до цього має бути зміна принципів функціонування політичної системи, діяльності органів влади та поведінки тих, хто складає їх верхівку. Це не значить, що з завтрашнього дня геть усі депутати, чиновники стануть «жити по новому»: не красти, приймати кваліфіковані рішення, надавати перевагу суспільним інтересам перед власними – це нереально. Але те, що з ініціативи Президента в усіх трьох гілках влади зверху до низу має виділитися здорове ядро, яке візьме на себе відповідальність за долю країни і завершить процес реформ, змін, реально цілком. Це не вимагає складних структурних змін в органах влади, нових виборів, фінансових запозичень з боку МВФ, усе можна зробити власними силами і власними кадрами, але вони повинні отримати принципово інші орієнтири. В органах влади є величезний запит на чесну, професійну роботу, там працює чимало компетентних, патріотичних, порядних, відповідальних кадрів... І орієнтири, що їх вони мають отримати, мають бути перш за все орієнтирами моральності, ефективності, відповідальності.

 

Підсумок

Політика «внутрішньої гризні» у верхах, на жаль, сприяє поглибленню протиріч у всьому суспільстві. Доля України не може залежати від суперечностей кланово-олігархічних угрупувань та квазі-партійно-депутатських утворень. Саме вони вже вкотре дезорганізовують і дискредитують парламентсько-президентську форму державного устрою і саму демократію в Україні. Навіть стримані у дипломатичному спілкуванні партнери зі США та ЄС прямо висловлюють невдоволення, ледь не втрачають віру в Україну. Тому саме Президент, очолювані нам партійно-нейтральні адміністрація Президента і Рада національної безпеки і оборони, повинні стати ініціатором і локомотивом змін, реформ, покращень в Україні, а Верховна Рада, уряд і місцеві органи влади - їх реалізаторами. Можливо, це не відповідає моделі парламентсько-президентської держави, але це відповідає потребам країни і сподіванням широких мас народу.

Попри величезні труднощі, демократична Україна має дуже серйозний шанс у 2016 році не лише вистояти у протистоянні з імперіалістичною, авторитарною Росією, але й здійснити реформи і оновити суспільство, країну. Але це можуть зробити перш за все чесні люди.

До мети може дійти той, хто знає, куди йти! Без цього нічого не відбудеться...

Іван Демянюк, історик, політолог

Лютий 2016 року