ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ РЕЛІГІЙНИХ ВІДНОСИН НА РІВНЕНЩИНІ ПРОТЯГОМ ДВОХ ОСТАННІХ ДЕСЯТИЛІТЬ. 1988 – 2008 РОКИ.

Анотація

В роботі висвітлено основні тенденції розвитку релігійних відносин на Рівненщині протягом двох останніх десятиліть (1988–2008 рр.), тобто в період переходу від тоталітаризму до демократії в Україні, наведено цифрові дані релігійних громад, церковних обєднань.

        

В работе освещены основные тенденции развития религиозных отношений на Ровенщине на протяжении двух последних десятилетий (1988-2008 гг.), т.е. в период перехода от тоталитаризма к демократии в Украине, наведены цифровые данные религиозных общин, церковных обьединений.

                                            

Попередні зауваження

Рівненська область як і вся Україна протягом 1945 – 1991 років перебувала в складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Всю владу в СРСР утримувала Комуністична партія – єдина партія, яка існувала в країні і очолювала побудовану нею тоталітарну комуністичну систему. В період до 1985 року для релігійних відносин в СРСР і на Рівненщині було характерним наступне:

-          офіційне впровадження атеїзму як складової комуністичної (марксистсько-ленінської) ідеології в суспільстві,

-          встановлення повного (юридичного, адміністративного, фінансового і т.д.) контролю держави над релігійним життям, діяльністю релігійних громад і священиків,

-          переведення всіх православних священиків у підпорядкування Руської Православної Церкви (РПЦ),

-          робота влади по розпуску релігійних громад, закриттю культових споруд,

-          фізичне руйнування культових споруд або передача їх під об’єкти культурологічного (музеї, бібліотеки, клуби, спортзали) чи господарського (склади) функціонування,

-          трактування протестантського напрямку християнства як антидержавного, юридичні та адміністративні переслідування і репресії проти протестантських пасторів та активістів,

-          виховання дітей і молоді в дусі непримиренності до релігії, заборона участі в релігійних заходах,

-          примусове залучення інтелігенції (працівників освіти, культури) та працівників правоохоронних органів до різноманітних антирелігійних акцій.

З квітня 1985 року в СРСР з ініціативи тодішнього Генерального секретаря ЦК КПРС, а згодом Президента СРСР М.Горбачова здійснювався курс на «перебудову», що мав на меті запровадити в суспільне життя демократизацію, «гласність», економічні реформи і покращити становище в країні.

На кінець 1985 року в Рівненській області (населення - 1 млн. 180 тис. жителів) було зареєстровано всього 413 релігійних громад, з них - 278 належали до Руської Православної Церкви (РПЦ), 127 – до Євангельських Християн Баптистів (ЄХБ), 6 – до Християн Віри Євангельської-П’ятидесятників (ХВЄП) та 2 – до Адвентистів Сьомого Дня (АСД). [1] Таким чином, релігійний спектр області був дуже скромним як щодо кількості громад, так і щодо конфесій і церков.

Більше того, компартійно-радянське керівництво УРСР продовжувало по інерції проводити атеїстичну роботу. Так, тодішній завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ Л.Кравчук у статті «Проблемы пропагандистской и контрпропагандистской работы в святи с 1000-летием введения християнства на Руси» (Актуальные проблемы атеистической контрпропаганды. – Киев, 1987) засвідчував, що в Україні тільки з 1981 по 1987 рік було закрито 893 храми-«бувші культові споруди», що як правило були освоєні для соціально-культурних потреб. [2]

З розгортанням демократизації і гласності починається процес звільнення людей від впливу комуністичної ідеології, відмова від її агресивної антирелігійної складової – атеїзму, повернення до релігійної свідомості і світогляду, переосмислення позиції влади щодо релігійного питання. Поворотною точкою стала зустріч 29 квітня 1988 року М.Горбачова з керівництвом Руської Православної Церкви, на якій було досягнуто домовленості про початок змін щодо релігійно-церковної політики в СРСР, зокрема зняття заборон на діяльність і реєстрацію православних громад.

І. «Релігійний вибух» 1989 – 1991 років

На нашу думку, новий етап в розвитку релігійних відносин на Рівненщині як і в цілому в Україні слід окреслювати з 1989 року. Цілком очевидно, що він збігається з періодом вирішального етапу політичної боротьби за демократію і державну незалежність України.  

Розширення демократії, зростання активності людей, відмова влади від заборонної політики призвели до явища, яке ми називаємо «релігійний вибух» 1989 – 1991 років.

Цьому сприяла і була детонатором переможна боротьба православних віруючих за повернення Свято-Воскресенського собору міста Рівного, який комуністична влада забрала і перетворила у так званий «музей атеїзму» ще в 1962 році. Тижневе голодування бабусь, багатотисячні мітинги, демонстрації, блокування органів влади, що відбувались в першій половині березня 1989 року, сколихнули все місто і область, набули широкого резонансу в Україні, стали відомими в Європі і в світі. Релігійний фактор став вирішальним в обєднанні більшості людей проти тодішньої влади. Комуністична влада змушена була повернути центральний храм міста віруючим і відмовитись від атеїстичної політики щодо релігійних відносин.

В області набирає швидких темпів процес створення релігійних громад і проходить їхня реєстрація. Громади ставлять перед органами влади вимоги про повернення їм культових споруд, що були забрані в попередній період, або звертаються за наданням земельних ділянок під будівництво нових церков, молитовних будинків.                  

За три роки на Рівненщині зареєстровано зростання кількості релігійних громад з 436 у кінці 1988 року до 694 у кінці 1991, тобто майже на 60%. Середньорічні темпи зростання становили 14%.

В ці ж роки спостерігається виникнення нових і переформатування вже існуючих церковних обєднань як в Україні так і в області.

Організаційно-церковне розмежування відбувається в середовищі протестантів. Більша частина громад ЄХБ переходить до складу ХВЄП. Зважаючи на традиції протестантської етики і норми моралі, цей процес проходив непомітно і тихо, не викликаючи різкого загострення в середовищі віруючих і напруження в суспільстві. Це розмежування на Рівненщині відразу ж вивело ХВЄП на перші позиції в середовищі протестантів.  

Навпаки, православ’я стало ареною гострої боротьби. У 1990 році РПЦ в Україні набула статусу Української Православної Церкви (УПЦ) в канонічній єдності з Російською (Московський патріархат). В той же час під впливом революціонізації боротьби за незалежність України та українізації церковного життя виникає Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). З самого початку розмежування в середовищі православних набрало відкритого конфлікту, а УПЦ і УАПЦ перетворились на ворожі, непримиренні угрупування. Саме в цей час спостерігається активне втручання в середовище православних віруючих багатьох депутатів Верховної Ради УРСР та місцевих рад, активістів політичних партій і громадських організацій, представників влади і міліції, розгортається широка агітаційно-пропагандистська кампанія, поширюються спроби вирішити питання церковно-адміністративного підпорядкування релігійних громад і храмів методами морально-психологічного тиску.

В ці роки відроджуються невеликі громади Римо-Католицької Церкви (РКЦ), які відображають релігійну орієнтацію поляків, а також громади іудеїв, що відображають релігійну орієнтацію євреїв. Створюється кілька новітніх громад протестантів, зокрема харизматів. Вихідці з Галичини створюють громаду Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ).  

На кінець 1991 року на Рівненщині було зареєстровано таку кількість громад: УПЦ – 466, УАПЦ – 32, ХВЄП – 121, ЄХБ – 57, АСД – 5, РКЦ – 8, УГКЦ – 1, харизматів – 2, Дослідників Біблії – 1, іудеїв – 2.

Таким чином, бачимо вибух релігійної активності людей, створення великої кількості нових громад, розширення релігійного спектру, що, на нашу думку, є позитивним явищем. Причому, цей процес у середовищі православних набирає гострого релігійно-політичного конфлікту, що негативно вплинуло на становище в області.

Велике прогресивне значення мало прийняття Верховною Радою УРСР у квітні 1990 року закону «Про свободу совісті і релігійні організації». Це свідчило про остаточну відмову влади від комуністичної ідеології та її агресивного складового чинника – атеїзму, знаменувало собою перехід до демократичних відносин в галузі духовності і релігії, закладало цивілізовані основи спілкування державних і релігійних чинників.

ІІ. Від хаосу до стабілізації

Після розпуску СРСР, що відбувся у грудні 1991 року, настає новий період в розвитку релігійних відносин в Україні й на Рівненщині.

Цей період, що, на нашу думку, тривав протягом 1992 – 1998 років, складався з двох фаз. Перша - максимальне загострення боротьби в середовищі православних, виникнення великої кількості «гарячих точок» у боротьбі за підпорядкування релігійних громад і храмів, поєднання політичної і релігійної боротьби, застосування насилля у релігійних відносинах, наростання хаосу у відношеннях державних органів і православних віруючих. Це тривало протягом 1992 – першої половини 1994 років.

Друга - активна робота державних органів по розв’язанню релігійних конфліктів, розблокуванню «гарячих точок», застосування власної методики спілкування з релігійними чинниками і, зокрема, православними, що призвело до поступового затухання релігійної боротьби, зменшення політичних складових релігійних конфліктів і стабілізації релігійного становища в області.

Це тривало протягом другої половини 1994 – 1998 років.

Подією, що взірвала і без того напружене релігійне становище в середовищі православних був «Всеукраїнський Православний Собор», що відбувся 25-26 червня 1992 року. Він проголосив рішення про «обєднання УПЦ і УАПЦ» та створення Української Православної Церкви-Київський Патріархат (УПЦ-КП). Проведення собору і його рішення мали наслідком не лише поглиблення політичної складової конфлікту у православ’ї, але й до краю загострили його. Почалась відкрита боротьба за підпорядкування громад, храми, церковне майно, фінанси, що поширилась в багатьох областях України. Протягом короткого часу в цю боротьбу були втягнуті сотні тисяч віруючих, дійшло до масових багатотисячних протистоянь навколо храмів, застосування фізичної сили, чисельних порушень громадського порядку. Цей період можна умовно назвати «спалахом релігійного середньовіччя».

Рівненщина в цій боротьбі за кількістю релігійних конфліктів та напругою посідала далеко не почесне 4 місце в Україні після трьох галицьких областей. Доводиться констатувати, що нова демократична влада Рівненщини допустила ряд методологічних помилок і втратила контроль над розвитком релігійних процесів, що призвело до порушень громадського порядку і наростання хаосу в області.

Головною тенденцією у православ’ї протягом 1992 – 1993 років був перехід частини громад УПЦ до складу УПЦ-КП, поділ громад УПЦ і відхід частини віруючих до УПЦ-КП, перехід більшості громад УАПЦ до УПЦ-КП. Величезне моральне і організаційне значення для УПЦ-КП мав перехід в користування її громади центрального храму в місті Рівному - Свято-Воскресенського собору (верхній храм) і приміщення єпархіального управління. Тим не менше, дворічним підсумком розвитку УПЦ-КП було не створення на базі двох церков однієї, а подальший розкол православ’я на три церкви: УПЦ, УПЦ-КП, УАПЦ. Всі три церкви перебували в позиції гострої боротьби одна проти одної. Причому УПЦ зберегла позиції лідера за кількістю громад, УАПЦ втратила вплив, а УПЦ-КП набрала значення церкви-альтернативи, яка претендувала на роль «національної української церкви», тісно пов’язаної з певними політичними партіями і депутатами Верховної Ради України.

В області виникло до 50 так званих «гарячих точок», де протягом кількох років тривала

запекла боротьба за підпорядкування громад і храмів з протистоянням багатьох сотень і тисяч людей, безплідним маневруванням органів влади та міліцейськими заслонами.

Ситуація почала змінюватись з другої половини 1994 року, коли обрана на демократичних виборах обласна влада, виробила і застосувала нову, принципово іншу модель спілкування з релігійними чинниками і розв’язання релігійних конфліктів. Ця модель не в повній мірі відповідала існуючій тоді в Україні офіційній практиці розв’язання релігійних проблем, вона відкидала формально-зрівнялівний принцип так званого «почергового» користування храмами. Натомість вона базувалась на засадах демократичності і розмежування впливів. Конфліктуючим громадам спільно з місцевими органами влади було запропоновано провести місцеві опитування і визначити чисельну підтримку людьми релігійних громад. Після цього органами влади приймались рішення про користування храмами на користь більшості віруючих, натомість меншості пропонувалось якесь інше приміщення чи земельна ділянка під побудову нового храму. Така позиція була помірковано-позитивно сприйнята єпископатом УПЦ і УПЦ-КП на Рівненщині, оскільки вела до розблокування «гарячих точок» і поступового припинення боротьби.

В ході наполегливої роботи довелось подолати супротив політичних партій і громадських організацій, які використовували релігійний фактор у політичній боротьбі і «подвизались» в якості «захисників» чи то «справжнього канонічного», чи то «українського національного» православя. За три з половиною роки ця робота принесла успіхи і з майже 50 «гарячих точок» в області на кінець 1998 року залишилось лише 3-4. Таким чином, влада взяла під контроль релігійну ситуацію в області, відновила конструктивні відносини з православними релігійними чинниками і стабілізувала релігійне становище.

Іншими важливими тенденціями релігійних відносин були: продовження великої релігійної активності людей, зростання кількості релігійних громад, розширення релігійного спектру в області, а також поява нетрадиційних для Рівненщини і України вірувань.

Як загальні, в цей період слід відзначити тенденції до значного зростання громад ХВЄП та поступового зростання громад ЄХБ протестантського напрямку, який виявився особливо впливовим у північних районах області. Саме в цей час протестантські обєднання і обласна влада відпрацьовують модель так званої «вулиці з зеленим світлом» щодо отримання протестантськими місіями гуманітарної допомоги з-за кордону. Сприяння влади в цьому питанні виводить Рівненську область на 5 місце в Україні по обсягах гуманітарної допомоги, що її надавали брати по вірі з-за кордону. В область прибувають численні делегації та окремі проповідники з країн Європи і Америки, проводяться публічні зустрічі, святкування, концерти. Влітку організовуються табори відпочинку та оздоровлення дітей та молоді. Таким чином, співпраця органів влади з ХВЄП та ЄХБ була найбільш конструктивною.

РКЦ дещо збільшила свою структуру, однак вона зупинилась у зв’язку з нечисленністю польсько-католицького населення.

В цей період утворились окремі нетрадиційні громади, привнесені з-за кордону, зокрема Свідки Єгови, мормони, крішнаїти. Як правило вони не набувають великої чисельності і складаються з людей середнього і молодого віку.                  

За сім років на Рівненщині зареєстровано зростання кількості релігійних громад з 694 до 1035 на кінець 1998 року, тобто майже на 50%. Середньорічні темпи зростання становили 6%, тобто зменшились, але продовжували залишатись досить високими.

Якщо ж брати показник зростання релігійних громад за десятиліття протягом 1988 – 1998 років, то він становив 599 громад, тобто 137%, а враховуючи всі релігійні організації (+ монастирі, місії, братства, тощо) майже на 140%. Таким чином, релігійна мережа на Рівненщині зросла за десятиліття майже в два з половиною рази. Безумовно, це був наслідок демократизації суспільних відносин, зростання релігійної активності людей, подолання комуністичного тоталітаризму, відхід від атеїзму і налагодження цивілізованих відносин держави і релігійних чинників.

На кінець 1998 року на Рівненщині було зареєстровано таку кількість громад: УПЦ – 480, УПЦ-КП – 230, УАПЦ – 14, ХВЄП – 178, ЄХБ – 80, АСД – 10, харизмати – 4, окремі протестантські – 10, УЄРЦ – 2, РКЦ – 14, УГКЦ – 2, Свідки Єгови – 6, Іудеї – 2, кришнаїти – 1, РУН Віра – 1, мормони – 1.

ІІІ. Поміркований поступальний розвиток

Наступний період у розвитку релігійних відносин на Рівненщині можна вважати 1999 – 2008 роки. Це період завершення активної фази боротьби в середовищі православних і перехід конфлікту у формі тривалого, але поміркованого протистояння. З боку УПЦ-КП зростає міжнародна активність з приводу спроб досягнути офіційного визнання в середовищі православних за допомогою Вселенського патріарха Варфоломія-І. Ілюзія цього сподівання виявилась влітку 2008 року підчас святкування 1020-річниці хрещення Київської Русі.

Продовжується тенденція зростання кількості православних і протестантських релігійних громад при зменшенні щорічних темпів такого зростання.  

За десятиліття на Рівненщині зареєстровано зростання кількості релігійних громад з 1035 до 1402 релігійні громади на кінець 2008 року, тобто на 36%. Щорічні темпи зростання зменшились і становили майже 3%. Якщо брати показник зростання релігійних громад за два останніх десятиріччя протягом 1988 – 2008 років, то він становить 966 громад, тобто 223%, а з врахуванням всіх релігійних організацій – 225%. За кількістю релігійних громад Рівненщина займає 9 місце в Україні з 27 адміністративних одиниць, хоча за чисельністю населення лише 23 місце. Це свідчить, що рівень релігійності населення області значно вищий за середньоукраїнський і характерний для західного регіону країни.

Переважна більшість громад – християнські, що відображає світогляд і традиції краю.

Найчисельнішим і найвпливовішим є православ’я, яке нараховує 969 громад, тобто 70% всіх релігійних громад області. Це значно більше ніж частка в цілому в Україні, що складає 52%. Православ’я залишається розділеним на три церковні обєднання. Найбільшим є УПЦ, яка перебуває в канонічній єдності з Московським патріархатом РПЦ, нараховує 611 громад, тобто 65% всього православ’я. Це дещо менше ніж загальноукраїнський рівень (68%). УПЦ має два єпархіальних управління: Рівненсько-Острозьке (центр і південь області) та Сарненсько-Поліське (північ області). В складі УПЦ перебуває 13 монастирів з майже 450 монахами і монашками, 2 духовних навчальних заклади та 1 братство. Релігійні громади УПЦ доволі рівномірно розміщені по всій області, хоча протягом 90-их років виявилась тенденція більшого відходу православних до УПЦ-КП в південних районах області. Кількість УПЦ на Рівненщині займає 5 місце серед громад УПЦ в Україні.

УПЦ-КП, попри власне позиціонування як «українська національна церква» та активну допомогу політичних партій і громадських організацій, так і не змогла залучити більшу частину православних віруючих, не змогла розгорнути власні структури в значній частині населених пунктів Рівненщини. Тим не менше, вона стала другим за величиною релігійним обєднанням області. УПЦ-КП нараховує 308 громад, тобто 33% православних. Це більше ніж загальноукраїнський показник, який складає 25%. Вона має обласне єпархіальне управління, 5 монастирів (діючих - 3), 1 місію і 1 духовно-навчальний заклад. Кількість УПЦ-КП на Рівненщині займає 4 місце серед громад УПЦ-КП в Україні.        

УАПЦ втратила позиції на Рівненщині і нараховує лише 22 громади (2% православних), причому деякі з цих громад адміністративно підпорядковуються УПЦ-КП.

У 4 населених пунктах області (Богдашів, Грушвиця, Велика Омеляна, Милятин) продовжують зберігатись конфлікти навколо храмів, які вже протягом кількох років оскаржуються в судовому порядку. Останнім спалахом активної боротьби, що відбувався за попередніми сценаріями багатотисячних протистоянь, штурмів, блокувань, залучення міліції, органів влади, політичних партій, громадських організацій, депутатів була спроба УПЦ-КП заволодіти храмом в місті Острозі, що тривала протягом 2005-2007 років. Вона завершилась тим, що УПЦ відстояла своє право володіти храмом, а УПЦ-КП з 2008 року змушена була зосередитись на будівництві нового.

Протестантизм є другим за чисельністю і впливовістю релігійним напрямком християнства в області. Всього зареєстровано 430 протестантських громад, тобто 31% всіх релігійних громад області. Це в цілому відповідає загальноукраїнському показнику.

У протестантському середовищі найбільша кількість громад ХВЄП – 262 (+ 4 незалежних ХВЄ), тобто 62 % від протестантів. ХВЄП є третім за чисельністю і впливом релігійним обєднанням області. ХВЄП має обласне управління, 8 місій та 1 навчально-духовний заклад. Рівненське обєднання ХВЄП є найчисельнішим в Україні.

Поширену структуру і значний вплив має обєднання ЄХБ, яке нараховує 108 громад (+ 20 незалежних ЄХБ та ЄХ), тобто 30% протестантів. ЄХБ має обласне управління, 4 місії та 2 навчально-духовних заклади.

Рівненщина продовжує залишатись одним з головних отримувачів гуманітарної допомоги з-за кордону. Так, у 2008 році в область надійшло 339,7 тонн вантажів, з них переважна більшість на адресу ХВЄП та ЄХБ. Ці обєднання продовжують займатись милосердною діяльністю. В області існує 17 дитячих будинків та 37 прийомних сімей, у яких виховуються відповідно 131 та 168 дітей, батьками яких є представники цих релігійних напрямків. [3]

В області діють 20 громад АСД та 11 громад харизматичних напрямків.

Протестантські громади поширені в усіх районах області, але в північних районах і в місті Рівному їх вдвічі більше ніж у південних і центральних районах.

Третім напрямком християнства є католицизм. Його представляють 14 громад РКЦ, кількість яких не зростає вже протягом десяти років. Це пояснюється малою кількістю польсько-католицького населення області. РКЦ має 2 монастирі і 1 місію. В області діє також 5 громад УГКЦ, які створені вихідцями з Галичини.

В часи незалежності України в області виникло 14 громад Свідків Єгови. У період СРСР в області були поодинокі віруючі цього напрямку, які знаходились у підпіллі і зазнавали переслідувань комуністичної влади. За час незалежності України держава і Свідки Єгови виробили певний тип взаємовідносин: СЄ не втручається у політику і державні справи, а державні чинники не втручаються в діяльність СЄ. Віруючі Свідки Єгови часто роздають свою літературу і агітують людей на вулицях міста Рівного.

Підсумок

Таким чином, можна зробити висновок, що за два останні десятиріччя релігійні відносини на Рівненщині значно активізувались, зросла кількість релігійних громад, церковних обєднань, налагоджено діалог і співпрацю між владою і релігійними чинниками, забезпечено дотримання свободи совісті для людей і вільне функціонування релігійних організацій. Негативні тенденції, що виявились в перші роки незалежності України в основному подолані.

На даний час становище в галузі свободи совісті і релігійних відносин в загальному відповідає рівню демократичного ліберального суспільства.        

Література:

  1. Усі цифрові дані щодо релігійних громад тут і далі взяті автором з Річних звітів Рівненського обласного відділу (управління) у справах релігій виконкому Рівненської обласної ради та Рівненської обласної державної адміністрації. Процентні обрахунки зроблені автором.
  2. Анисимов А. В кругах Левиафана. Православная Церковь и Украинская держава. – Киев, 2009, с. 9
  3. Інформаційний звіт Державного комітету України в справах національностей та релігій за 2008 рік (2009).

Демянюк І.В. Доповідь на Міжнародній конференції «Релігійна свобода у демократичному суспільстві: правові, релігійні та філософські аспекти у конституційній теорії та в реальності» - Рівне-Дрезден, 2009.