2017 рік : СВІТ І УКРАЇНА НА РОЗДОРІЖЖІ

           Попередні зауваження

Подією, що сколихнула світ у кінці 2016 року, стали вибори президента США. І не тільки тому, що Сполучені Штати Америки, як супердержава, здійснює свій вплив на весь світ і переважна більшість країн змушена рахуватися з позицією керівництва наймогутнішої у світі країни, але й тому, що обрання Д.Трампа засвідчило утвердження на світовому рівні якоїсь нової, начебто несподіваної політичної тенденції.

Керівництво Європейського Союзу, лідери європейських країн, уся ліберальна, соціалістична, космополітична, глобалістська громадськість світу, так само й вищі державні чинники України, чомусь були вперто переконані у перемозі Г.Клінтон. Вони навіть не допускали думки, що в США може прийти до влади «популіст» Трамп. А даремно …

І не лише тому, що сам по собі Д.Трамп – неординарна особистість, а тому, що він відображає певну тенденцію євро-американського розвитку. Це – тенденція поступового відходу в межах світової демократії від лібералізму і повороту до правого традиціоналізму, консерватизму.

І. «ПРАВИЙ МАРШ»  

         1. Суспільна мобілізація і демобілізація Західного світу

«Холодну війну» проти СРСР і комуністичної системи у 1980-их – на початку 90-их років виграли право-консервативні сили США і Західної Європи на чолі з Р.Рейгатом, М.Тетчер, Г.Колем, згодом Д.Бушем-старшим. Проголосивши, після короткого періоду «розрядки міжнародної напруженості» 1970-их років, Радянський Союз «імперією зла», вони змогли мобілізувати зусилля країн і народів демократичного світу на жорстке протистояння з СРСР і його комуністичними союзниками. СРСР розвалився, «привид комунізму» перестав «бродити» Європою і світом. Саме право-консервативні сили США і Західної Європи встановили «однополюсний» світопорядок на чолі зі США й НАТО, спроектували розширення ЄС і НАТО. Вже у 1990-ті – на початку 2000-их було поставлено на місце знахабнілих диктаторів типу С.Хусейна і С.Мілошевича, зупинено першу хвилю наступу ісламських фундаменталістів - розгромлено «Талібан» в Афганістані, а іранських мулл, які марили «ісламською» ядерною бомбою – ізольовано на міжнародній арені. Здавалося, що «однополюсному» світопорядку нічого не загрожує.

Але якщо немає відвертих і сильних ворогів, то цілком закономірно наступає політичне і психологічне розслаблення. Внаслідок цього внутрішня суспільна мобілізація США і країн Західної Європи цілковито послабла. В таких умовах значно поширилися присутні для демократичного ладу, але не вирішальні для суспільного розвитку в умовах мобілізації й конкурентної боротьби, «тіньові» сторони ліберального способу життя і мислення, як от – гіпертрофоване, нічим не обмежене розуміння «прав людини», войовничий атеїзм, морально-етична вседозволеність, одностатеві стосунки, виправдання різних відхилень від християнської релігії і традицій суспільної моралі, гедонізм, космополітизм, наркоманія, тощо ... Усе це відбувалося під впливом ліберальних, соціалістичних, «зелених» партій, угрупувань і філософських, інтелектуальних напрямків.

Верхом толерування таких тенденцій стало надання дозволу на одностатеві шлюби у США та ряді країн Європи та відмова керівництва ЄС і правлячих верхівок головних його країн внести до проекту конституції ЄС положення про традиційні для європейських народів християнські цінності. Прикро, але лише позиція Польщі була у даному випадку справді принциповою. Формування громадської думки заполонили крикливі, часто інспіровані кампанії та законодавчі акти на захист сексуальних меншин, мігрантів, більше того - на захист бездомних тварин (собак, котів) і навіть європейських кажанів та щурів...

Суспільство з домінуванням гуманістичних (загальнолюдських) цінностей більшості населення Європи і США (Західного світу) стало перетворюватися у суспільство з домінуванням сумнівних «цінностей» його окремих меншин.

         2. Проблема міграції

Окремим впливовим явищем стала міграційна політика - заохочення в країни ЄС мігрантів – вихідців з Азії та Африки, які, за задумом її провідників, мали б успішно адаптуватися в країнах Європи, зберігаючи свої культурні особливості, поповнювати ринок робочої сили і бути вдячними за це правлячим колам (політика «мультикультурності»). Необхідність такої політики «обґрунтовувалася» тим, що буцімто корінне населення Європи настільки постаріло, що у найближчий час вже не буде кому працювати, хоча, насправді, основною метою цієї міграційної політики було залучення до країн ЄС дешевої і неорганізованої робочої сили. Враховуючи це, було навіть придумано гасло нової ліберальної Європи – «Європа вільних людей», на відміну від гасла «Європа вільних народів», що його пропонували право-консервативні сили ЄС й такі країни, як Польща.

Однак, як виявилося, частина мігрантів (в основному мусульман) не лише не виявила бажання до засвоєння цінностей європейських народів, навчання і наполегливої праці, а навпаки стала утворювати цілі квартали, зони, де відтворювалися найгірші риси, привнесені з власних країн - насилля, бандитизм, пригнічення жінок, економічна злочинність, наркоманія, торгівля людьми, мусульманський фанатизм, тощо. За два десятиліття це явище почало призводити не тільки до розкладу традиційних форм співжиття європейських народів і євро-християнської ідентичності, але й до утворення помітної суспільної антисистеми на тілі Європи, що стала живильним середовищем для ісламського тероризму та різного роду екстремізму. Подібна тенденція набирала сили й у США, де легальні й нелегальні мігранти з Мексики у багатьох населених пунктах на півдні країни утворили стійку більшість разом з неграми.

Щоб утримати деструктивну масу в певних рамках, правлячі кола ЄС і США змушені безперервно збільшувати надання різних соціальних допомог, виплат, тощо, певним групам населення, які не лише не задіяні до суспільно корисної праці, але й є джерелом соціальної, релігійної, національної, політичної напруги і дестабілізації. Криза 2008-2010 років боляче вдарила по фінансовій системі країн ЄС. З метою поповнення бюджетів правлячі кола ЄС прийняли антигуманні рішення про підвищення пенсійного віку (до 65-67 років) і тривалості робочого дня та збільшення податків з власного населення.

         3. «Правий марш»

Поширення таких тенденцій викликало невдоволення значної частини населення країн ЄС, перш за все людей корінних націй, схильних до релігійної християнської моралі, традиціоналізму, патріотизму, добросовісної праці та суспільної дисципліни. Адже зрозуміло, що усі фінансові витрати неконтрольованої міграції і політики «мультикультурності» лягають на плечі саме найбільш продуктивних і законно слухняних груп населення. Виникла парадоксальна ситуація, коли переважна працездатна частина населення країн ЄС, яка є носієм національних, традиційних цінностей, стала на очах перетворюватися у безмовну більшість, за рахунок якої утримуються різноманітні й, у значній мірі, деструктивні меншини, навіть не маючи права на їх критику.

Правлячі кола ЄС, не захотіли почути голоси цієї частини населення, натомість у засобах масової інформації розпочалися цинічні пропагандистські кампанії, у яких вимоги щодо проведення патріотичної політики та наведення порядку на вулицях європейських міст стали ярликуватися як «расистські», «нацистські», «фашистські», будь-які пропозиції щодо ведення більш реалістичної соціальної політики називатися «популізмом», а тих, хто висловлював такі думки почали цькувати як «ультра правих», «нацистів», «расистів», «популістів», тощо.

Незважаючи на те, що керівники найбільших країн Європи, а саме - А.Меркель (Німеччина), Д.Кемерон (Велика Британія), Н.Саркозі (Франція), ще 3-5 років тому публічно визнали, що політика «мультикультурності» зазнала провалу і повного краху, керівництво ЄС надалі продовжувало підтримувати цю політику, толерувати різні деструктивні меншини і не вживати ефективних заходів проти неконтрольованої міграції, чим створювалися умови для подальшого погіршення ситуації. Це у свою чергу викликало піднесення, зростання впливу і успіхи на виборах право-консервативних, патріотичних і націоналістичних партій і рухів у країнах ЄС.

Громадянська війна в Сирії і Іраку, а також конфлікт у Лівії, спровокували масову втечу з цих країн сотень тисяч молодих чоловіків (17-30 років), які не бажаючи воювати у себе в країнах, ринулися до безбідного життя у державах ЄС за рахунок отримання статусу «біженців» і «жертв війни». Показово, що переважну більшість своїх матерів, сестер, жінок, дітей вони залишили у зонах ведення бойових дій та в таборах біженців, розташованих біля кордонів сусідніх держав. У цих умовах міграційна і безпекова політика ЄС виявила свою повну нездатність, ситуація вийшла з-під контролю.

Саме це, а не якийсь міфічний «сплеск расизму, нацизму», призвело до активізації патріотичної, право-консервативної, традиціоналістської частини населення у країнах Європи. Подібні тенденції спостерігалися й у США, де в часи правління Б.Обами визрівало невдоволення «білої Америки». У звязку з цим немає жодних підстав таврувати право-консервативні, патріотичні партії, громадські рухи як «нацистів», «расистів», «ультра правих», «популістів», а тим більше прирівнювати їх до А.Гітлера та його NSDAP, це - типовий і давно заяложений прийом прокомуністичних, ліворадикальних і ліберальних ідеологів і пропагандистів.

«Правий марш» - тенденція, що розвивалася вже 20 років, і тепер набрала своєї повноти й суспільної значимості, з чим потрібно рахуватися.

         4. Геополітичні зміни

У той же час протягом перших 15 років ХХІ століття сталися серйозні геополітичні зміни: Китай під керівництвом комуністів став другою світовою наддержавою, що економічним розвитком і військовою могутністю наздоганяє США, помітно відновилася і сконсолідувалася Росія під керівництвом В.Путіна, тоталітарна Північна Корея стала ядерною державою, у країнах Південної Америки відбулося піднесення соціалістичних, ліворадикальних партій, рухів, майже всюди від Венесуели («індіанський соціалізм» Уго Чавеса) до Бразилії, Аргентини вони прийшли до влади, до світового рівня піднісся і розрісся ісламський радикалізм і тероризм, США і країни Європи зазнали жахливих, невмотивованих атак терористів на мирне населення, ісламський тероризм все більше стає «домашньою» європейською проблемою.

Мякі політичні курси президента Б.Обами і керівництва ЄС не давали чітких і однозначних відповідей на ряд тенденцій світового і внутрішнього розвитку. Більше того, зняття жорстких міжнародних санкцій з Ірану, Північної Кореї, спроби тиску на Ізраїль і загравання з ХАМАЗ, «куряча сліпота» у питанні громадянської війни в Сирії та «ІГІЛ» (створення войовничого «ісламського халіфату»), політична і військова кволість НАТО, безвольність перед проблемою неконтрольованої міграції на південних кордонах ЄС і США, збільшення податків для діючого бізнесу і підвищення пенсійного віку для працюючих, толерування деструктивних меншин і безперервне зростання різних соціальних витрат, допомог, загравання з корупційними режимами (як не прикро, але в США і Європі таким вважають Україну) сильно роздратували значні суспільні кола у країнах ЄС і США.

Тому «правий марш» у країнах Європи, прихід до влади націоналістів у Шотландії і Каталонії, жорсткий курс прем’єра Угорщини В.Урбана, успіхи правих в Австрії, Нідерландах, результати референдумів: британського «Brexit», антиукраїнського у Нідерландах, антиурядового в Італії, перемога у Польщі Є.Дуди і партії «Порядок і Справедливість», потужний наступ «Національного фронту» у Франції, врешті, перемога Д.Трампа на президентських виборах у США є, можливо, для багатьох політиків несподіваними, але закономірними подіями.

До цього ж явища, але з відповідною національно-релігійною специфікою, що ніяк не подобається керівництву ЄС, належать політичні курси Р.Ердогана у Туреччині та Б.Натаньягу в Ізраїлі.

Суспільний маятник рухається в інший бік, якою буде його амплітуда поки що невідомо.

                                                             

ІІ. ВИБОРИ В США І ПРОЕКЦІЯ В МАЙБУТНЄ

  1. Д.Трамп і його політика

Слід розуміти, що Д.Трамп обраний президентом голосами в основному «білої Америки», так званої «моральної більшості» населення, «праведних людей», «божого народу». Це накладає на нього високі моральні зобов’язання, у значній мірі більші ніж на Б.Обаму, якого підтримували ліберальні, ліво-центристські та кольорові й емігрантські кола населення США. Тому програма правління Трампа має стати для нього, його команди і тих, хто його підтримує, не просто програмою чергового президента, а суперпрограмою зростання могутності й багатства США. Але чи може він діяти вільно, як бажає?!

У США є щонайменше чотири величезні сили, які сильніші від будь-якого американського президента, у тому числі й Трампа. Це: 1) військово-промисловий комплекс (військова, космічна промисловість, наука, Пентагон, ЦРУ, ФБР, спецслужби), 2) «Уолт-стріт» (найбільші фінансові, промислові, видобувні, торгові центри, 3) єврейське лоббі (класичне американське та проізраїльське), 4) актив республіканської партії США (сповідує традиціоналізм, консервативні, релігійні цінності). Саме вони, а не особисті «хотіння» американських президентів і членів їх команд, створюють визначальний вплив на політику США як держави. Ці сили ніколи не поступляться власними інтересами, які вони ототожнюють з інтересами США, і змусять будь-якого президента їх враховувати. Тому політика президента Д.Трампа не може бути принципово іншою щодо державних інтересів США ніж політика будь-кого з дотеперішніх президентів. Так, вона може бути у чомусь іншою, містити нові напрямки, підходи, але вона не може бути якоюсь особистою імпровізацією. Саме тому весь світ із здивуванням побачив, як старанно і зовсім не «популістськи» (на відміну від власної виборчої кампанії) підійшов Трамп до формування своєї адміністрації, як швидко намагається знайти порозуміння з республіканською більшістю в Конгресі США, як уважно вивчає багато проблем політики.

Слід очікувати, що політикою Д.Трампа буде жорсткий американоцентрим з гаслом «Америка понад усе!», з особливою увагою на внутрішні проблеми та з максимально динамічним і потужним захистом інтересів США в усьому світі. Гадати тут не потрібно – жодними принциповими позиціями адміністрація Трампа не тільки нікому не поступиться, вона буде нарощувати тиск по усіх напрямках протистояння з «недружніми» режимами та політичними течіями, силами у світі.

 2. Д.Трамп і В.Путін

Загальною у більшості політологічних оглядів є теза, що В.Путін узяв тайм-аут щодо серйозних дій у міжнародній політиці з метою дочекатися приходу до влади у США Д.Трампа, а далі вже думає з ним «порешать» більшість проблем, і буцімто Трамп прагне цього ж. Така думка є концептуально правильною, але занадто спрощеною, спримітивізованою. По-перше, тому, що в США є дуже потужні внутрішні фактори впливу (згадувалося вище), які не може ігнорувати жоден президент, навіть Трамп, що не дозволять йому поступитися інтересами США перед Росією, по-друге, тому, що зовнішня політика США вибудовувалася після Другої світової війни як самостійна політика супердержави, мало залежна від інших чинників, навіть від політики СРСР, тим більше, Росії. Тому сподівання В.Путіна можуть стосуватися лише якогось певного «коридору» компромісів, що його може відкрити (на що якраз щиро сподівається Путін!), а може й не відкрити Трамп і його команда.

Цілком надуманими і глибоко провінційними є висловлювання деяких оглядачів, політиків про те, що Д.Трамп та члени його команди тільки й мріють на другий день після приходу до влади «здати» Росії політичні і військові позиції США, здобуті зусиллями попередніх президентів, і натомість намагатися виторгувати у Путіна якісь вигоди для власних фірм. Це - типово барижний, торгашеський спосіб мислення, характерний для України і Росії, де владу використовують для власного збагачення, а не для США, де президентство сприймають як божественну місію служби країні й народу, спосіб творення величі США і власної долі.

Д.Трамп став президентом наймогутнішої держави у 70 років (!!!), він став найвпливовішою людиною на Землі, кожне його слово з нетерпінням, надією, осторогою ловлять на п’яти континентах, то з якої дивної логіки (???) він має зразу ж поступатися зазіханням Путіна, Росії - країни набагато слабшої за США по усіх показниках, яку навіть на початку ХХІ століття тяжко зарахувати до країн постіндустріального суспільства? Хіба тому, що «Россия – великая страна» и «без России никак нельзя».., але це не для американців! Американці не боялися комуністичного гіганта-СРСР, виграли у нього «холодну війну», вони не бояться нікого в світі, у тому числі й Путіна, Росію. На цьому (почутті психологічної переваги) у значній мірі базується їхня могутність, і Трамп намагатиметься це підкреслювати з самого початку. В.Путін це розуміє, а тому поводить себе надзвичайно витримано і толерантно.

Очевидно, Д.Трамп запропонує Росії щось на зразок «почесного нейтралітету» з категоричним попередженням не втручатися у регіони і події, що становлять життєво важливий інтерес США. Безумовно, Трамп не буде толерувати спроби Путіна розіграти «китайську карту», наповнювати антиамериканським змістом міждержавні обєднання типу БРІКС, підбурювати європейських союзників США проти Америки і НАТО, загравати з північно-корейським диктатором Кім Чен Іром, «надувати» тему про те, що китайський юань може стати другою чи навіть першою світовою валютою, тощо. Тим більше Трамп не допустить намагань Путіна втручатися у внутрішні справи США шляхом організації кібератак на Пентагон, ЦРУ, органи державної влади чи спроб поширення впливу російської агентури в Америці.

Чим Росія цікава для Д.Трампа, як президента США?

1) Трамп може запропонувати Росії активізацію переговорів щодо зменшення ядерних озброєнь, зброї масового знищення (ЗМЗ), оскільки для США це, однозначно, зменшення загрози. На фоні військово-технічної, технологічної переваги США можливе зменшення ЗМЗ ще більше послабить військовий потенціал Росії. Не тяжко передбачити, що Путін на це не піде, оскільки ядерна зброя - єдине, що ще утримує Росію в якості супердержави. 2) Трамп може запропонувати Росії стратегічний союз у протистоянні Китаю. Однак, зважаючи на інтереси економічного співробітництва з «Піднебесною» та явну незахищеність Сибіру і Далекого Сходу від можливого вторгнення китайської армії (часи острова Даманського давно пройшли), Путін на це теж не піде. 3) Трамп обіцяв знищити «ІГІЛ», ісламський тероризм, у цьому він конче потребує союзників у Європі й Азії. Теоретично, Росія може бути таким союзником, але зважаючи на те, що сама кремлівська верхівка спирається на впливові мусульманські регіони (Татарстан, Башкортостан, Дагестан, Чечня), має інтереси у мусульманських середньоазіатських країнах, Ірані, ряді арабських країн, Путін буде серйозно зважувати цей варіант. Можна передбачити, що саме тут він буде відчайдушно торгуватися і, можливо, сюди буквально «за вуха» притягуватиме Україну, як проблему світової політики.    

У будь-якому випадку теоретизування про те, що Д.Трамп може влаштувати новий світовий переділ сфер впливу з В.Путіним є лише теоретизуванням, а практична політика є практичною політикою, тому лякатися першого не потрібно, а другим необхідно займатися конкретно. Слід відрізняти справжні можливості розвитку подій від «надувних», що поширюються в основному агентурою Путіна. Насправді, В.Путіну нічого запропонувати Д.Трампу щодо нових тенденцій світового геополітичного і економічного розвитку, окрім старих імперських марень про «велич Росії» і поділ сфер впливу, які американців не цікавлять.

3.США, ЄС, Україна

Сподівання В.Путіна на традиційні пострадянські «решалово» даремні, так само як і страх українських чинників перед цим. Адміністрація Д.Трампа зробить усе можливе, щоб не віддати Україну Путіну, але буде це робити на засадах певних концептуальних підходів зовнішньої політики США, а не українських корупційних схем чи російських імперських амбіцій. Українській владі, як вогню, слід боятися не того, що Трамп «просто так» віддасть Україну Путіну, а корупційного безладу в Україні й власної дворушницької політики щодо Росії, що категорично не буде сприйнято американцями. І якщо адміністрація Трампа буде схилятися до поступок Росії щодо українського питання, то це в першу чергу відбудеться через нещиру політику українського керівництва, через вперте небажання української верхівки вилазити з корупційно-олігархічного болота і цивілізуватися.      

Україні слід готуватися до зменшення фінансової допомоги від Заходу та до жорсткіших форм контролю за витратами коштів. В цілому, слід зазначити, що велика фінансова допомога, надана Україні протягом багатьох років країнами та інституціями Заходу, має мізерне значення для розвитку країни, вона не вирішила жодної важливої проблеми, оскільки її витрати неефективні, і не йдуть на розвиток економіки, або не досягають мети чи просто розкрадаються. Українському керівництву важливо не стільки морочити голови собі, МВФ та іншим позичальникам, скільки знаходити й мобілізувати внутрішні економічно-фінансові ресурси.

Результати е-декларування, що засвітили величезні багатства українських депутатів, суддів, прокурорів, вищих чиновників, роздратували політичні кола США та ЄС. Адже нечесною виявилася теза про те, що в Україні – «фінансова криза», «немає грошей», «війна поглинає кошти», тощо. Зрозуміло (автор стверджує це від часів Кучми-Лазаренка), що гроші в Україні є, причому великі, але вони виводяться з обігу держави і привласнюються через корупційні схеми кланово-олігархічними угрупуваннями та корупційними чиновниками, депутатами, суддями, «правоохоронцями», які перебувають у них на службі. Зрозуміло, що ні нова адміністрація США, ні керівництво ЄС надалі не виявлять бажання на шкоду власному політичному авторитету та інтересам американських і європейських платників податків, розгодовувати корупційну складову української верхівки.

Українському керівництву слід терміново відкоригувати власну політику і власну риторику щодо ЄС і НАТО у сторону реальності. Те, що «революція Гідності» почалася з акцій на підтримку підписання угоди про асоціацію України з ЄС і що більшість українців хочуть у Європу і в НАТО, - загальновідомий факт. Але прагнення України до вступу в євроатлантичні інституції і реальні можливості втілення цього – зовсім різні речі. Керівництво ЄС, говорячи про асоціацію, мало на меті торгово-економічну угоду і не запевняло Україну про те, що має намір прийняти її до складу цього міждержавного союзу. Більше того, керівники ЄС та ведучих європейських країн завжди підкреслювали, що шлях України до об’єднаної Європи тривалий у часі, і можливий лише тоді, коли в Україні відбудуться реформи і вона по основних показниках розвитку наблизиться до країн ЄС.

Якщо говорити відверто, то на даний час це неможливо. По перше, сама Україна не поспішає з реформами і боротьбою проти корупції, тому Європа не може прийняти до свого складу значну величину, яка не адаптована до неї (антитіло). А по друге, є фактор, про який скромно мовчать в ЄС і в Україні (політкоректність). А саме: ЄС, при всій своїй фінансово-економічній потузі, ніяк не може «переварити» три православні держави – посткомуністичні Румунію (20 млн. населення, з них до1 млн. - цигани) і Болгарію (7,2 млн. населення, з них 500 тис. – турки і 400 тис. - цигани), а «православний соціалізм» Греції (11 млн. населення) 4-8 років тому ледь не призвів до розвалу єврозони. Для нормальних аналітиків, політиків цілком зрозуміло, що поки ці країни не будуть адаптовані до якогось узагальненого рівня ЄС, що затягнеться на 10-15 років (а в черзі на прийом першою стоїть така ж православна Сербія!), мови про вступ України до складу ЄС бути не може, як би прикро для нас це звучало.

Крім того, до питання вступу України в ЄС і НАТО вкрай вороже ставиться Росія, з позицією якої змушені рахуватися європейські країни. Нинішній воєнний конфлікт між Україною і Росією на Донбасі й анексія Криму Росією остаточно ховають перспективи прийняття України до ЄС і НАТО у видимому часі, оскільки ні ЄС, ні НАТО ні за яких умов не приймуть до свого складу країну, на території якої відбуваються повномасштабні бойові дії, яка фактично перебуває у стані війни з найбільшою і найагресивнішою у світі імперією.

Запевнення проплачених «аналітиків» про те, що питання вступу України до складу ЄС і НАТО можуть бути позитивно вирішені, цілком безпідставні і є не більш ніж пропагандистськими спекуляціями. У той же час не можна уподібнюватися В.Пінчуку чи Ю.Бойку, шукати шляхи капітулянтського замирення з Росією та відступу від євроатлантичного курсу України, оскільки будь-які «гарантії» В.Путіна, Росії нічого не варті («Ты виноват лишь тем, что хочется мне кушать!»). Навпаки, очевидно і зрозуміло, що Україна повинна у найближчому часі, максимально і ефективно використовуючи різносторонню допомогу США, ЄС і НАТО, зробити ставку перш за все на власний розвиток (економічне зростання, нарощування військової могутності, єдність народу і влади) і почати реально, а не вдавано, будувати «Європу в Україні». Саме це стане прокладенням найкоротшого шляху до вступу в об’єднану Європу, буде позитивно сприйнято в ЄС і США, засвідчить твердість позицій України перед Росією. Україна, як держава, українська правляча верхівка й народ повинні врешті вирости з «коротких штанців» власної політичної безвідповідальності і взяти відповідальність за долю країни, власну долю і власний розвиток у свої руки.   

4. Нові підходи адміністрації Д.Трампа до України

Обрання президентом США Д.Трампа стало неприємною несподіванкою для керівництва України. Недалекоглядна політика державних чинників та дипломатії щодо Трампа та його виборчої кампанії вже призвела до певних ускладнень, а тому Україну чекає   «перезавантаження» стосунків зі США. Слід прогнозувати, що Трамп та його команда рішуче відмовляться від обридлої політики «умовляння» української верхівки щодо здійснення реформ та боротьби з корупцією, від ведення довгих і нудних переговорів за європейським зразком, коли, наприклад, Україні було виставлено 800 пунктів для прийняття рішення щодо угоди про «асоціацію» чи 144 пункти - про «безвіз».

Від нового керівництва США керівництву України буде виставлено 5-7-10 найголовніших умов, від виконання яких буде залежати подальший розвиток відносин зі США. Причому, будуть висунуті максимально стислі терміни виконання цих умов, їх реалізація має бути динамічною і результативною. Очевидно, це будуть питання: подолання корупції і проведення реформ, категоричне недопущення розкрадання українськими чинниками міжнародної допомоги, безумовне забезпечення інтересів США в Україні, обовязково – якісь економічно-фінансові пріоритети, а також активізація переговорів з Росією щодо Донбасу.

Традиційна тактика української влади від часів Л.Кучми «кот Васька слущает, да ест» у даному випадку не пройде. Американські чинники будуть пильно відстежувати виконання умов, і в разі, якщо Україна їх не виконає, адміністрація Трампа зробить вибір: або 1) відмовитись від підтримки нинішнього керівництва України і зробити ставку на зміну влади (застосує інтенсивні методи лікування), або 2) як крайній варіант, погодитись на умови Росії щодо України, при гарантії збереження незалежності (передасть небезпечно хворого пацієнта на лікування іншому лікарю). Ніякі виправдання, скигління «йде війна», безкінечні обіцянки української влади нову адміністрацію США не розчулять: надто серйозні ставки у світовій політичній грі зробили Д.Трамп і члени його команди, надто високі в них ризики, щоб опускатися до борсання в болоті внутрішніх українських суперечностей, як це робили протягом багатьох років Д.Байден, Х.Клінтон, Д.Керрі, В.Нуланд та інші демократи.  

Отже, українській владі слід дуже ретельно готуватися до переговорного процесу зі США і бути готовими до виконання умов серйозної міжнародної політики. В разі успіху Україна може розраховувати на поступову кооптацію її з боку США до неформального «клубу союзників» найпотужнішої держави світу, як це раніше відбулося з Польщею, на дійсне стратегічне співробітництво і захист від зазіхань Путіна, Росії, у протилежному випадку – наслідки розвитку України тяжко спрогнозувати.

У будь-якому випадку протягом 2017 року саме дії Президента України П.Порошенка будуть визначальними щодо того, як поставиться Д.Трамп і нова адміністрація США до України та її майбутнього. Не зазіхаючи на свободу слова, висловлю думку, що деяким українським політикам, проплаченим «аналітикам» та засобам масової інформації слід припинити звуковий супровід у стилі «моськи» на адресу Д.Трампа, оскільки, по перше, він ще нічого поганого щодо України не вчинив, а по друге, це створює поганий фон і шкодить інтересам держави. 

5. Росія і Європа

Події в Україні 2014 року стали причиною, що серйозно розсварила правлячі кола країн ЄС з В.Путіним. Більшість реалістично мислячих керівників і політиків країн ЄС врешті побачили серйозну загрозу від курсу Путіна на відродження величі Російської імперії, поширення «Русского мира», спроби підпорядкування чи навіть анексію Росією посткомуністичних країн. Тому нехотя, повільно, але вони підтримали санкції проти Росії. Схиляючи Путіна до перемиря і тим захищаючи Україну, вони перш за все захищали себе від розгортання великої війни в Україні і наближення військових дій до кордонів ЄС, убезпечувалися від виникнення навіть випадкового конфлікту Росії з прибалтійськими державами та Польщею. В цілому політика ЄС, його ведучих країн («Нормандський формат») була доцільною як для них, так і для України, попри те, що Україна сподівалася на більшу допомогу (насправді, цілком безпідставно!).

Слід визнати, що країни ЄС, пішовши на політичне протистояння з Росією, навіть не мислили себе щодо участі у військовому протистоянні на боці України. Це й зрозуміло, адже вони давно перестали бути самостійним і самодостатнім військовим фактором світового рівня (навіть Велика Британія і Франція, які мають ядерну зброю), вони психологічно розслаблені, фактично, є додатком до військової потуги США і діють, як правило, під парасолькою НАТО. Путін це добре знає, а тому наполегливо створює вигляд «безбашенного» міжнародного хулігана, який погрожує «ядерною дубиною», наводячи жах на мирний ЄС. Це психологічно дієва політика, тим більше, що вона має під собою реальний грунт. Питання: «Чи готові ви гинути за Нарву?» для нього риторичне, а для правлячих кіл ЄС конкретне, бо вони не готові вести війну не тільки за Нарву, але й за Ригу, Таллін, Вільнюс, Варшаву, Братіславу, Будапешт чи Софію. Тим більше, не готові вони воювати за Київ, Харків, Одесу чи Львів.

В.Путін не боїться Європу, він боїться лише США, тому збільшення військового контингенту США в Європі (перш за все у Польщі й Прибалтиці) - є найдієвішою відповіддю на імперський курс Росії. Безумовно, слід очікувати, що попри істерики російської агентури і європейських пацифістів, Д.Трамп змусить країни ЄС розкошелитися на спільну оборону і активізацію НАТО в Європі (2 % бюджетів). Його слова про те, що «НАТО застаріло» слід розуміти саме як необхідність активізації цього військово-політичного союзу, а не інакше. Але до України це ніякого відношення не має. Тезу: «За українців ніхто воювати не буде», українцям слід сприймати буквально, голосіння багатьох політиків, чиновників, тощо про «недостатню підтримку» України з боку ЄС і НАТО варто негайно припинити (це дратує і правлячі кола країн ЄС, НАТО, і їхніх громадян, і самих українців), натомість активніше слід діяти у галузі власної оборони і безпеки.  

Багатьох вражає і виглядає досить дивною політична «дружба» правих сил країн ЄС і В.Путіна. Ця тенденція дійсно має місце, частина правих сил Європи (як і лівих) у певній мірі схиляється до Путіна. Це пояснюється кількома чинниками. 1) Праві швидко забули загрозу комунізму і власну боротьбу проти СРСР, вважають, що повороту до комуністичного тоталітаризму бути не може, а імперські зазіхання путінської Росії недооцінюють (суспільна демобілізація). Путін вдало це використовує, пропонує ЄС можливість економічного освоєння неозорих територій і природних багатств Росії аж до Тихого океану, що створює ілюзію можливих домовленостей на так званому «євразійському просторі». 2) В очах цих сил, які в ЄС опинилися у світоглядній меншості, Путін, Росія виглядають як носії «традиційних цінностей», що мимоволі штовхає їх до пошуку ситуативного союзника. Саме в цьому Путін демагогічно солідаризується з правими Європи, хоча міграційна політика Росії в Москві, Сибіру, великих економічних центрах нічим не краща («понаехали тут всякие»), а наркоманія в Росії не менша ніж у ЄС. 3) Частина інтелектуалів Заходу продовжує перебувати у «зачаруванні» від Росії, як країни якоїсь «особливої духовності і культури», від величі перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, і Путін старанно заморочує їх цим міфом (приклад – «друг Жерар Депардьє»).

У той же час зрозуміло, що з точки зору стратегічного розвитку, геополітики така «дружба» протиприродна і випадкова, ситуативна, вона є лише збігом обставин, підсиленим пропагандистсько-розкладницькою діяльністю агентури Путіна, Росії у європейських країнах.

Слід прогнозувати, що В.Путін, Росія у 2017 році будуть наполегливо намагатися впливати на усі важливі внутрішні події у країнах Європи, на вироблення ними зовнішньополітичних дій, вигідних для Росії. Через власну агентуру, деструктивні політичні угрупування, підгодовані засоби масової інформації Путін намагатиметься максимально підживлювати будь-які розбіжності всередині ЄС, вносити розлад і послаблювати єдність країн Європи.

ІІІ. ТЕНДЕНЦІЇ УКРАЇНИ

         1. «Майдан» і «контрмайдан»

Очевидно, нинішній рік стане якимось чином визначальним у подальшому розвитку і перспективах України, оскільки у внутрішньому становищі та в зовнішній політиці держави накопичилася критична кількість суперечностей, що потребують обов’язкового розв’язання.

У разі, якщо збережеться нинішня тенденція до наростання політичного хаосу в системі управління країною, психопатичної зажерливості і нестримного бажання верхівки держави до збагачення за рахунок корупції, «розпилювання бюджету», «відкатів», невмотивованого збільшення цін і тарифів, спекуляцій з гривнею, боротьби за сфери впливу, тощо і, як наслідок, посилення соціально-економічних суперечностей, загострення відносин між кланово-олігархічною верхівкою держави і більш ніж 80 % народу, це загрожуватиме новим «майданом» чи «контрмайданом».

Про те, що найголовнішим ворогом України, як держави, є навіть не В.Путін, не Росія, а корупція, устами президента дружньої Литви Д.Грибаускайте українському керівництву було заявлено від імені ЄС, а віце-президент США Д.Байден сказав про це у Верховній Раді України ще рік тому. На жаль, це ніяк не може дійти до усвідомлення значної частини української верхівки. Дійсно, саме це, а не підступні потуги Путіна та його маріонеток з «ДНР-ЛНР», становить найбільшу загрозу для внутрішнього розвитку і стабільності України, єдності народу, нації і влади.

Прикро, але керівництво України, яке є плоттю від плоті і кровю від крові цієї верхівки (наслідки «кучмізму»), не хоче робити з цього висновки, створюючи враження такого собі колективного Гудвіна («Волшебник изумрудного города»), ризикуючи долею країни і своєю власною, покладаючи надії на якісь маніпулятивні технології і пасивність народу.

У випадку нового «майдану» на арену можуть вийти як конструктивні, так і деструктивні сили, угрупування, діячі радикальних напрямків. Зважаючи на те, що на даний час немає жодної справжньої політичної партії чи громадської організації, яка мала б реальний вплив в усій країні і могла б очолити народ, цей «майдан» може мати «клаптиковий», хаотичний характер, його перебіг і спрямування неможливо передбачити нікому. Сподівання Авакова та йому подібних з приводу того, що нова Нацгвардія й поліція захистять нинішню правлячу верхівку такі ж примарні, як і попередні сподівання Януковича, Захарченка, Пшонки щодо МВС і «Беркута». Більш усього, що «майдан» у нинішніх умовах може призвести до такого вкрай небезпечного явища як «отаманщина» і ввергнути Україну в новий 1919 рік. Саме на це найбільше сподівається В.Путін, саме до такого повороту подій він активно готується. До речі, цей процес вже почався з «бурштинової лихоманки» у поліських районах Рівненщини і Житомирщини, де офіційна влада втратила контроль над окремими територіями та людьми, що їх населяють, які живуть там своїм власним життям за власними «законами».

Але якщо про загрози наступного «майдану» говорять майже всі політики, чиновники, аналітики, то про загрози «контрмайдану» не говорить ніхто. А він може реально відбутися у формі верхівкового контрреволюційного перевороту, його ідея вже буквально «висить» у повітрі. У випадку «контрмайдану» ініціативу виявлять провладні кланово-олігархічні угрупування, реакційні, корумповані сили чиновництва, Верховної і місцевих рад, прокуратури, «правоохоронних» органів, судової системи. Їх може активно підтримати російська, комуністична, антиукраїнська агентура, «постсовковий» елемент населення, які під гаслами «наведення порядку» та «припинення війни», «відновлення економічних відносин з Росією» спробують переглянути наслідки «революції Гідності», нав’язати Президенту П.Порошенку зміну курсу політики та капітулянтство перед Росією. Це ще один варіант, на який сподівається В.Путін.

І перший, і другий варіанти можуть призвести до ще більшого загострення становища, непередбачуваних наслідків, оскільки, ще раз повторю, в Україні немає жодної сконсолідованої сили, жодного авторитетного лідера, які могли б вказати перспективу чи альтернативу розвитку країни і за ким би пішов народ. Даремно говорити, що у випадку розвалу української влади і дестабілізації становища в Україні, розлючений величезними комунальними платежами та корупцією верхів народ виступить за збереження нинішнього складу керівництва держави, а країни ЄС і США будуть це керівництво активно захищати. Революційна ситуація, що тліє нині, може й не розгорітися у велику революцію, але прискорена дестабілізація становища і управлінський хаос просто «зжеруть» цю владу, не створивши нічого кращого. Якщо ж революція розгориться (не доведи Господи!), то гасити її буде нікому. Тому заклики до проведення «майданів» чи «контрмайданів» («наведення порядку»), наслідки яких неможливо передбачити, слід вважати деструктивними і провокативними.

         2. Недореформи

Усім державницьким, патріотичним силам варто памятати, що лише президентська вертикаль влади (навіть при її недоліках!) є силою, яка реально, дієво об’єднує і стабілізує країну, суспільство, яка може сьогодні очолювати проведення реформ, вести за собою народ. Інші гілки та органи влади у тій чи іншій мірі її роз’єднують, дроблять, дестабілізують, оскільки розїдені корупцією, колективною безвідповідальністю, виконують волю та інтереси кланово-олігархічних угрупувань (яскравий приклад – Верховна Рада України).

Президент П.Порошенко повинен виконати місію надзвичайної політичної ваги: знайти баланс інтересів трьох складових суспільства: 1) держави (влади), 2) народу (населення), 3) кланово-олігархічних угрупувань. На сьогодні ситуація така, що перше, фактично, поглинуте третім, а друге мучиться і виживає, як може. Декомерціалізація влади, рівновіддаленість кланово-олігархічних угрупувань від влади, припинення боротьби без правил за сфери впливу, що нині найбільше дестабілізує владу і верхівку країни, забезпечить більш-менш спокійну обстановку для завершення реформ. Кланово-олігархічна система повинна цивілізуватися, тобто, трансформуватися у виробничий, фінансовий, торговий, інформаційний, тощо бізнес, вичленивши, видавивши з себе корупційну складову. Так було в усіх нормальних країнах, що пройшли етапи капіталізму і ввійшли у постіндустріальне суспільство. Без цього будь-які розмови про «знищення олігархічної системи» і «створення середнього класу» безглузді.

Необхідно якнайшвидше або ввести в системне, однотипне й організоване русло процес створення так званих «об’єднаних територіальних громад» (ОТГ) в усій країні, або його цілком відмінити, інакше за нинішній 2017 рік це розірве єдину структуру влади на місцях і посіє управлінський хаос. Дроблення влади і місцева «отаманщина» в Україні ніколи ні до чого доброго не призводили, ще раз нагадаю, що події 1919 року - тому підтвердження. Необхідно категорично припинити дроблення структур влади і їхніх повноважень, а демагогічні заклики «передати повноваження на місця» (тобто місцевим клановим угрупуванням) забути до закінчення війни.

Керівництво держави в особі Президента П.Порошенка мусить у 2017 році на щось таки наважитись, далі продовжувати імітацію реформ закордонними «варягами» та 25-ти літніми заступницями міністрів («зірки селфі») на користь кланово-олігархічних угрупувань неможливо. Правильним буде активізувати професійне обговорення недоліків реформування різних галузей держави та суспільного життя з метою їх виправлення. У нинішньому році слід негайно відкоригувати деякі напрямки проведення реформ в галузі охорони здоровя, освіті, культурі, соціальному захисті, економіці і фінансах, житлово-комунальному господарстві, сільському господарстві у бік врахування реальних інтересів населення України, а не абстрактних, надуманих схем закордонних «реформаторів», чужих ментальності та стилю життя народу України. Реформи мають відповідати реальним умовам життя в Україні, а не виписаним чужими людьми безгрунтовним методикам, вимогам МВФ чи Венеціанської комісії.

Підтримуючи створення спеціалізованих органів по боротьбі з корупцією, варто, однак, зауважити, що методологічно не кількість різноманітних «правоохоронних» органів впливає на ефективність боротьби з цим явищем, а у першу чергу - політика вищих державних чинників і невідворотність покарання за корупцію та її супровідні складові (економічно-фінансові махінації, хабарництво, тощо). Сподіватися на успіх у реформуванні країни, не подолавши корупцію (розклад влади), неможливо.  

Слід також якнайшвидше позбутися ускладнених імітаційно-бутафорних процедур, що не мають нічого спільного ні з реальною демократією (народовладдя), ні з боротьбою проти корупції на зразок: «тендерів» для держзакупівель, «конкурсів» на заміщення посад держслужби, масових перевірок декларацій дрібних держслужбовців, формування «громадських рад» та «люстраційних комітетів» (вони часто або нагадують «серпентарії», або просто є «ручними»), «експертних комісій», тощо. Такі «реформи» не тільки не потрібні країні й народу, вони «розмивають» персональну відповідальність керівників, є узаконеними формами лоббізму, створюють живильне поле для усіляких зловживань і корупції вже не лише на рівні центральної влади, але й влади місцевої, переносять суперечності у кожну окремо взяту область, район, місто чи групу сіл, містечок, у кожну галузь.  

З метою ефективного нарощування реформ президентська вертикаль влади та уряд мають бути переформовані за принципами професіоналізму, патріотизму, моральності, політичної однотипності та доцільності (технічний уряд або уряд реформ), а не кланово-олігархічної та квазі-партійної квотності. На сьогодні часу для зволікань уже фактично не залишилося.

         3. Донбас і Крим

Керівництво України, зокрема Президент П.Порошенко, міністр закордонних справ Д.Клімкін, проводять величезну роботу щодо забезпечення інтересів України на міжнародній арені. У той же час є проблеми, щодо яких варто більш чітко визначитися, зокрема Донбас і Крим.

Донбас. Мінський формат в основному виконав свою роль, на даний час це - «товкотіння води у ступі», але від мінських домовленостей в односторонньому порядку Україні відмовлятися ні в якому випадку неможливо, оскільки це надасть В.Путіну, Росії та її маріонеткам «ДНР-ЛНР» формальний привід для відновлення масованих бойових дій і наступу по всьому фронту. Варто завжди пам’ятати, що для В.Путіна методологічно немає «зависокої» ціни задля розвалу і підкорення України, він може наважитися на велику війну у будь-який момент і покласти для цього і 100 тисяч людських життів і мільйон. Задля відновлення могутності Російської імперії і захоплення України, це – дрібниця («Победителей не судят!»). Ніякі «стурбованості» ООН чи ЄС, ОБСЄ на Путіна не вплинуть, він боїться лише активного втручання США. На даний час Україні важливо спробувати наповнити мінські домовленості новим змістом, зокрема, формальними процедурами взаємовідносин трьох сторін, що зв’яже Росію і «ДНР-ЛНР» додатковою кількістю «мирних умов». Це буде вигідно Україні, ЄС і США для стримування великої війни, до якої ніхто з українських партнерів серйозно не готовий і вести її не збирається.  

Навряд чи блокада і повне припинення торгівлі з окупованими територіями України самою ж державою Україна чи її якимось чинниками є доцільними. Безумовно, так звана «торгівля на крові», що є виявом не стільки економічних зв’язків, скільки корупції, має бути припинена. Але визначення і встановлення чітких, зрозумілих процедур взаємовідносин між органами влади України і суб’єктами економіки та громадянами з тимчасово окупованих територій вже назріло і перезріло. Так само, як і ведення більш активної і динамічної оборонної і безпекової політики в усіх прикордонних областях України, та створення життєздатної інфраструктури, що була б незамінно корисною для місцевого населення і стійкою проти підступів ворога. Як не дивно, але за три роки агресії Росії не вироблено моделі функціонування держави в умовах війни, надзвичайного стану, не створено системи територіальної оборони України. Варто пригадати, що підступно вбитий російський демократ Б.Нємцов, при оцінці стосунків України і Росії, основною причиною неуспіхів України визначив навіть не стільки підступи Путіна, Росії, скільки «неимоверное распиз..йство украинской власти», її неорганізованість, невміння наполегливо працювати і досягати конкретних результатів.

Крим. Потрібно дуже обережно діяти щодо Криму, перш за все в оцінюванні ситуації і плануванні перспектив. Якщо «ДНР-ЛНР», це – відверта антиукраїнська «Вандея» (контрреволюція), що є інструментом імперської політики Росії і без підтримки якої зникла б ще у 2014 році, то Крим – це навіть більш ніж «Ельзас і Лотарингія» - межова територія, що раніше мала власні форми державності, окреме населення та історичні традиції. Україна, як держава, її президенти, уряди дуже мало зробили (скромно сказано!), щоб населення Криму відчуло себе частиною народу України, а територія стала дійсно українською. Переважна більшість населення Криму не ідентифікує себе як народ України, та вона й не є українською етнічно. Саме це, а не безвольна позиція тимчасової української влади (Турчинов-Яценюк-Тенюх), було основною причиною, чому Крим разом з 20-ти тисячним угрупуванням «українських військ», майже миттєво «відплив» до Росії. Так, кілька тисяч російських «зелених чоловічків» зробили свою чорну справу, нейтралізувавши невеликі гурти українських патріотів та військових, але косарі можуть скосити гарний врожай тільки там, де він є.

Слід відверто визнати, що переважна більшість населення Криму (у тому числі й кримські татари), не підтримала державу Україна, вона захопилася ілюзіями «возрождения СССР», «возврата к России», тощо або зайняла нейтральну позицію, що й дало можливість Росії швидко здійснити анексію Криму. Варто пам’ятати, що будь-яка країна сильна, у першу чергу, не заводами, полями, морями, танками, кораблями, тощо, а людьми, які здатні підтримувати і захищати державу, виробляти і оживляти матеріальні цінності, освоювати природні простори. Саме у цьому Україна зазнала у Криму справжньої катастрофи. Тому, навіть якби Росія під тиском ООН, США, НАТО, ЄС раптом забажала повернути Крим до складу України (фантастичний варіант в уяві В.Путіна), він став би для України «чемоданом без ручки».  

І якщо, у разі надзвичайного збігу сприятливих обставин (політична нейтралізація В.Путіна, Росії американцями і НАТО), Україна могла б застосувати до «ДНР-ЛНР» хорватський варіант, то до Криму - лише варіант «Ельзасу й Лотарингії» і нічого іншого. Це варто розуміти українському керівництву і дипломатії, щоб не зводити дві проблеми в одну й не заганяти обидві у глухий кут нерозв’язаності, оскільки до Росії застосувати метод «розрубування гордіївого вузла» неможливо.

         P.S.

Будь-які передбачення сьогодні щодо того, яким буде світ у кінці 2017 року, чи, тим більше, через п’ять років, ненаукові, тому що вони об’єктивно неможливі. США, ЄС, Україна, значна частина країн світу ввійшли чи входять у стадію варіативного суспільного розвитку, а тому можуть перемогти різні його тенденції. Чи міг хтось передбачити у що саме переросте і чим закінчиться, наприклад, особистий бунт незначного козацького командира Б.Хмельницького у могутній Речі Посполитій Польсько-Литовській, чи штурм нікому не потрібної башти-тюрми Бастилії розлюченою голодною юрбою парижан у Франції, чи зажерливі бездумні спекуляції хлібом оптовими торгівцями у січні-лютому 1917 року в російському Петрограді, чи оптимістичні миротворчі угоди 1938 року в німецькому Мюнхені!!!

У якісь моменти історії певні країни, світ входять у тенденції, що їх неможливо однозначно передбачити. Час начебто стискується, а його хід прискорюється, прямолінійний хід історії стає спіралеподібним чи зигзагоподібним, суспільно-історичний рух суб’єктів історії стає різним, що на виході – падіння, підйом чи виліт на обочину залежить у значній мірі від взаємодії різних історичних величин, від збігу подій, обставин, тощо.

Україна має серйозні шанси на те, щоб вистояти у боротьбі з Росією, покращити свої позиції, налагодити внутрішнє життя. Але лише за певних умов, першою з яких є реформування самої української влади. Історична відповідальність за це лягає на П.Порошенка, як Президента України, керівника держави.

Іван Демянюк, історик, політолог

Січень 2017 року