2018 рік: НЕБЕЗПЕЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ

     Нинішня та попередні публікації «Війна приходить з Росії…» (2014 р., 2015 р.), «Україна кінця 2014-го: що далі?», «Україна у 2016 році: мінський процес і внутрішні суперечності», «2017: світ і Україна на роздоріжжі» містять актуальний аналіз і оцінки становища і розвитку України, окремих світових тенденцій, певні прогностичні тези.

І. США: рік утвердження Д.Трампа

     2017 рік був нелегким для президента Д.Трампа та його адміністрації. Гучні й надокучливі вуличні протести, організовані ліберальною та антисистемною громадськістю й «підігріті» демократами, антипрезидентські кампанії в ЗМІ, протистояння з судовою системою щодо законодавства про обмеження міграції цілий рік не давали спокою новому президенту. Але вони ні на йоту не вплинули на його політику. Швидке й помітне економічне пожвавлення і зростання, тенденція до зменшення безробіття, що розпочалися в США, зменшення податків із населення й бізнесу, зростання зарплат і прибутків - найвагоміші козирі Трампа у внутрішньому житті країни. Для населення США, яке досі мислить категоріями «американської мрії», можливість економічного успіху, збагачення є головним критерієм оцінки дій влади. Тому ніякі міграційні скандали не похитнуть авторитету Д.Трампа, допоки економіка буде зростати. Безумовно, у нинішньому році демократи продовжуватимуть шантажувати Трампа «новим уотергеєм», але навряд чи це призведе до серйозних наслідків.    

     Більш гострою проблемою стало розслідування щодо втручання Росії у виборчу кампанію в США та можливі зв’язки Д.Трампа і його помічників із В.Путіним і його агентурою. Але, як кажуть росіяни, «нет худа без добра» – саме це змусило Трампа зайняти значно жорсткішу позицію щодо Росії. Як я зазначав у попередньому аналітичному огляді, американський президент не може робити щось зовсім власне, імпровізоване, без основоположних сил американського суспільства. Єдність курсу адміністрації президента Д.Трампа та консерваторів і демократів у парламенті США, що склалася з основних питань зовнішньої політики, зокрема й щодо ставлення до України, свідчать про відповідальність нового президента і його команди та про пріоритети політики «Америка понад усе!».

     Д.Трамп швидко добився збільшення фінансування військових витрат країнами ЄС, політичної та військової активізації блоку НАТО і невеликого (як попередження Росії) розгортання військ США та країн-союзників у деяких державах Східної Європи («Європейська ініціатива стримування»). Він не лише продовжив санкції проти Росії (де ті, хто у цьому сумнівався ?!!), але й дещо посилив їх. Результати фінансового розслідування проти російських чиновників й олігархів будуть тим батогом, яким Трамп і американські фінансові органи та спецслужби можуть скористатися у будь-який момент, якщо Путін захоче здійснювати занадто різкі рухи проти США.

     Зустріч Д.Трампа з П.Порошенком, що відбулася раніше, ніж зустріч із В.Путіним, жорсткі заяви американців по Криму, новорічне рішення про продаж Україні невеликої кількості протитанкових і протиповітряних ударних комплексів символічні самі по собі: вони окреслюють «червону лінію» Путіну. Можливості сучасного «ленд-лізу», поки що дуже обмежені, але при потребі, в разі зростання агресії з боку Росії, він стане значним. Україні нічого боятися якихось підступів з боку керівництва США, яке підтримує нашу країну. Україні слід боятися корупційно-розкладницького курсу власної правлячої верхівки, що все більше й більше викликає роздратування вищих державних чинників США.

     Не варто звертати увагу на пропагандистську тріскотню та невдоволення керівництва ЄС щодо рішення Д.Трампа про перенесення посольства США в Єрусалим – цей крок назрів і Україні слід його підтримати. Навіть дивно вести дискусію на тему, де має бути столиця держави Ізраїль. Не менш дивно було б вести дискусію, де має бути столиця України (можливо, у Чигирині чи Глухові?), бо Київ, з точки зору росіян, це - «мать городов русских»…

     Звинувачення Д.Трампа у тому, що він своєю політикою підриває устої «ліберального міжнародного порядку», абсурдні. Ці устої у першу чергу не сприймають і підривають Росія і Китай, а ще Іран та Північна Корея, які намагаються вибудовувати на світовій арені власну реальність, у якій цього самого «ліберального порядку» якраз і не передбачено. Американська правляча верхівка, парламент США, республіканці і демократи цю загрозу вже добре помітили, а Трамп, як президент, намагається практично запобігти цій загрозі, дійсно відмовляючись від певних слабких і непотрібних Америці рис «ліберального міжнародного порядку». У цьому він подібний до Р.Рейгана, який відкинув «розрядку міжнародної напруженості» і застосував жорстку політику протистояння СРСР («імперія зла»), чим сприяв пришвидшенню кризи в СРСР і світовій комуністичній системі. Ефективність і стратегічний рівень такої політики («мир з позиції сили») був по справжньому оцінений світовим співтовариством і професійними аналітиками, та й самими американцями, лише після розвалу СРСР. Не підлягає сумніву, що Д.Трамп у нинішньому році буде намагатися нарощувати потенціал політики національних інтересів США, тим більше, що до цього його спонукатиме парламент. Втілення нової національної політики США на міжнародній арені створюватиме іншу ніж дотепер, більш жорстку, світову реальність, параметри якої ще у повній мірі не визначені.  

   Єдиною міжнародною проблемою, з якою не впорався за минулий рік Д.Трамп, це – неконтрольована поведінка диктатора Північної Кореї Ким Чен Ина. Це та болюча заноза, що її загнали американцям і японцям, спільно Китай і Росія своїм тихим сприянням комуністам-«чучхістам» ще задовго до Трампа і на яку вперто заплющував очі Б.Обама. Особливо це вигідно В.Путіну: на фоні геть зовсім «безбашенного» Ина, який розмахує на увесь світ «ядерною дубиною», погрожує нею США, російських лідер виглядає значно презентабельніше. Немає сумніву, що США будуть із усієї сили політично, фінансово, економічно душити режим Ким Чен Ина. Будь-яка його спроба вилізти за межі власної резервації (КНДР) чи застосувати ракетну зброю закінчиться розгромом. Питання лише у тому, скільки жертв це принесе корейському народові.

     Головний підсумок минулого року для США: Д.Трамп утвердився в американській і світовій політиці, а його особиста поведінка керівників інших країн і політиків не повинна дратувати. Ніхто ж не висловлював протестів У.Черчиллю з приводу того, що він безперервно курив сигари і пив міцні алкогольні напої. Більшу увагу європейським та українським «цінителям» етикету і політкоректності слід звертати на поведінку В.Путіна…

                            

ІІ. Європа: продовження «правого маршу»

  1. Продовження «правого маршу» в Європі

     2017 рік приніс продовження «правого маршу» в Європі, боротьба між лібералами та консерваторами у Європі загострюється. Як я стверджував у попередньому аналітичному огляді, «правий марш» - це не якийсь сплеск «праворадикалізму», «націоналізму», «нацизму», «фашизму» в певних країнах, це потужна світова суспільно-політична тенденція. Не можна вважати половину, а то й більшу частину населення США та Європи, зокрема Британії, Польщі, Угорщини, Австрії, Нідерландів, інших країн (сюди ж можна долучити Ізраїль і Туреччину з власною національно-релігійною специфікою) «ультраправими екстремістами», «нацистами», тощо, на підставі того, що вона голосує за праві партії та яскравих, хоча й неоднозначних лідерів, які йдуть на вибори з патріотичними, національними гаслами.    

     Іспанія-Каталонія. Абсурдом є зараховувати до якихось «крайніх» чи «націоналістів» більшість населення Каталонії, яка хоче незалежної республіки і політичного розриву з іспанською монархією. З точки зору політології незалежники-каталонці – взагалі не націоналісти, вони - класичні правоцентристи (К.Пучдемон), ліві радикали і республіканці, й виступають вони не за етнічний націоналізм, а за: 1) за державну незалежність Каталонії, 2) за республіку проти монархії, 3) за членство в ЄС. Сучасне оббріхування в європейських ЗМІ (в тому числі українських) каталонських незалежників нічим не краще, ніж оббріхування у колишніх радянських комуністичних ЗМІ, наприклад, діячів Української Центральної Ради, які теж не були «націоналістами» та «сепаратистами».

     Так, проблема незалежності Каталонії не лише розриває Іспанію як країну, державу і націю, які не можуть дати конструктивної відповіді на дане питання. Вона ще й яскраво висвітлює політичну безпорадність, теоретичну та методологічну неспроможність ліберального керівництва ЄС та його країн-лідерів у національному питанні. Це, як колись, у програмі В.Познера: «В СССР секса нет!», так і тут: «В ЄС не може бути здорового почуття патріотизму і національної гідності – лише мультикультурність».

     У звязку з цим варто нагадати, що саме керівництво ЄС підтримало вкрай негативний вияв сепаратизму й етнічного націоналізму, заохотивши косовських албанців до політичної незалежності від Сербії. І якщо такі речі можна витворяти у карликовому, економічно нездатному Косово, яке фактично окупували етнічні чужинці, то чому не може йти мова про незалежність таких тисячолітніх національно-державних обєднань як Каталонія, Шотландія чи набуття автономії Корсикою ?!.

     Франція. Перемога Е.Макрона на президентських та парламентських виборах у Франції хоча тріумфальна, але нагадує відому «Піррову перемогу» з непрогнозованими наслідками. Це засвідчили результати вже муніципальних виборів, масові протести профспілок, заворушення на вулицях міст, конфлікт у військовому керівництві держави. Перемога досягнута Макроном лише тому, що виборці правоцентристів («Народний рух») вимушено проголосували за нього, хоча насправді його не підтримують. Слід відзначити, що попри дошкульну політичну поразку, електорат «Національного фронту» (М.Ле Пен) нікуди не дівся, не розвіявся, так як і електорат лівих соціалістів і комуністів (Ж.-Л.Меланшон). Враховуючи їхнє принципове ідеологічне несприйняття лібералізму, прагнення до реваншу «Народного руху» й, головне, - жахливе становище з проблемою міграції у Франції, спокійного життя Макрону передбачити не можна.

     Сумнівними видаються ініціативи Е.Макрона на міжнародній арені, зокрема щодо реформування Євросоюзу. Курс на подальшу централізацію ЄС, ще більшу бюрократизацію його системи управління, контроль над фінансово-банківською системою та пропозиція «різношвидкісного» розвитку країн Європи в нинішніх політичних умовах навряд чи будуть сприйняті більшістю країн ЄС, зокрема Центрально-Східної Європи.  

     Німеччина. Парламентські вибори у Німеччині однозначно засвідчили зміцнення позицій класичних правих (ХДС-ХСС), посилення націоналістів («Альтернатива для Німеччини») та поправіння ліберальної ВДП у питанні міграції. Це зрушує політичний спектр Німеччини вправо, формує потужний патріотичний потік громадської думки. Тривалі переговори про формування нового уряду («канцлеріада») виявляють, що німецька стабільність не така вже й стабільна, і правлячі кола країни хоч-не-хоч, але змушені будуть дрейфувати вправо. Складається парадоксальна ситуація, коли головними захисниками ліберальних цінностей стають їхні ідеологічні опоненти – традиційні соціал-демократи та антисистемне і деструктивне угрупування «зелених». Нелегкий вибір, що мають зробити А.Меркель і М.Шульц, може мати далекосяжні наслідки. Або Німеччина подолає ліберальні підходи до ряду проблем європейського життя і знову буде лідером та опорою класичних європейських правоцентристів, або внутрішні суперечності й позачергові парламентські вибори розхитають політичну систему найпотужнішої європейської країни.  

     Польща. Минулий рік засвідчив, що попри тиск керівництва ЄС, праві сили Польщі продовжують утримувати патріотичний курс держави. Відстоювання польських інтересів на міжнародній арені, протистояння керівництву ЄС у питаннях міграційної політики та реформи судової системи, підтримка релігійних та сімейних цінностей, стимулювання народжуваності в країні, виважений економічний курс забезпечують зростання підтримки більшості населення. І тут немає ні краплини «популізму», це те, що має робити будь-яке відповідальне і патріотичне керівництво держави, дбаючи про власний народ, націю. Зміна персонального складу уряду не змінить основних засад державної політики Польщі. Ліберальна опозиція (в основному «Громадянська позиція») не тільки не може протиставити цьому якусь конструктивну альтернативу, але й у проблемі санкцій ЄС проти Польщі, теж стає на патріотичні позиції.

     Щоправда, надто різка актуалізація історико-політичних проблем (особливо у стосунках з Україною і Німеччиною), викликає надмірну напругу, але при розумних двосторонніх підходах ці проблеми можна подолати. Традиційно тісні зв’язки Польщі зі США, особливо – республіканцями, які нині при владі, посилюють загальні позиції польського керівництва. У будь-якому випадку Польща явно виходить у лідери східноєвропейських країн і з цим керівництву України доведеться рахуватися.    

     Угорщина. Уже традиційний курс прем’єр-міністра В.Орбана не подобається багатьом у керівництві ЄС й України, але головне, що цей курс подобається більшості населення Угорщини. Це не підлягає жодним сумнівам, і з цим вже навіть змирився Брюссель. Орбан і Угорщина – яскравий приклад не тільки того, як упевнений лідер і невеличка країна можуть успішно відстоювати свої національно-державні інтереси, але й того, як можуть помітно впливати на значно більші політичні величини. Чому це не може бути прикладом для набагато більшої України ?!.

     Австрія. Парламентські вибори в Австрії, перемога правоцентристів і націоналістів у цій багатій і культурній країні, вщент розбивають пропагандистські домисли лібералів ЄС про те, що прихильники патріотичних партій – це якісь злобні, примітивні, націонал-фашистські елементи. А особа молодого канцлера С.Курца може слугувати яскравим прикладом успішного, культурного, освіченого, сучасного патріота.                            

     Політичними спекуляціями є спроби європейських та українських ЗМІ, особливо провладних, представляти «друзями Путіна» усіх патріотичних та націоналістичних діячів країн Європи. Те, що В.Путін намагається впливати на внутрішньополітичну ситуацію в ЄС, заграє з правими – факт, що не підлягає сумніву, але слід розуміти інше. Спокійні чехи вдруге обрали своїм президентом непривабливого М.Земана не тому, що він «друг Путіна», а тому, що він виступає проти мусульманської міграції, критикує керівництво ЄС, висловлюється за інтереси простих чехів. З точки зору лібералів ЄС він, безумовно, «популіст», а з точки зору більшості чехів – виразник їхніх інтересів. Тому не слід сплутувати російські впливи з потужними тенденціями в більшості країн Європи, не примітивізувати ситуацію і не зводити все до одного (путінського) фактора.

  1. Філософське осмислення тенденцій розвитку Європи

     07 жовтня 2017 року група інтелектуалів з 9 країн Європи оприлюднила Паризьку декларацію «Європа, в яку ми віримо», основним змістом якої є критика апологетики так званої «фальшивої Європи» і підтримка традиційних консервативних цінностей. Автори вказують, що сучасна європейська цивілізація постала на основі класичної (античної) спадщини Греції і Риму та християнської релігії і політичної культури. Вони критикують сучасних апологетів побудови безнаціональної Європи, конструкторів прогресизму, які фактично придушують інакомислення в ЄС під приводом захисту свободи й толерантності. Автори критично висловлюються щодо неконтрольованої мусульманської міграції в Європу. Інтелектуали-декларанти відкидають «лібертаріанський гедонізм», який вважають деструктивним явищем, що призводить до влади матеріального багатства, вульгарних масових розваг, руйнування культури, технократичних підходів до керівництва суспільством. Натомість, вони закликають стати на захист «співдружності національних держав» Європи та моральних християнських цінностей. Попри замовчування цієї декларації провідними ЗМІ країн Європи (та й України), її почули представники правоцентристських та праворадикальних партій, широкі маси народу, керівники ряду країн ЄС. Ідеологічна та політична боротьба в ЄС між лібералами і консерваторами загострюється, проблема не «розсмокчеться» сама собою, з цим потрібно рахуватися як керівництву України так і нашим політикам, вченим, інтелектуалам.

     Сьогодні серйозним політикам та інтелектуалам вже зрозуміло, що масова мусульманська міграція в Європу, яка призвела до ряду серйозних проблем і кризи у країнах ЄС, має бути не тільки обмежена, вона має бути зупинена. Посилання на «плавильний котел» США, де виникла найдинамічніша і найуспішніша у світі політична нація, до сучасної Європи не підходить з принципових міркувань. Слід знати, що у США, крім свідомих атеїстів та євреїв-іудеїв, майже 100% мігрантів з Європи, 80% американських негрів, 100% мексиканців є християнами, сприймають християнство за власну релігію, належать до різних християнських церков. США – християнська держава, там не відбувалося релігійного «плавлення», «змішування», «злиття» народів, зокрема християн і мусульман, чи християн і буддистів. В Америці люди різного етнічного походження і релігійних переконань сприймають універсальний американський спосіб життя й американські цінності, сформовані на основі християнських. Жодні етногрупи не намагаються стати вище цих універсальних цінностей, як це намагаються робити мусульмани в Європі.

     Те, що «злиття» християн і мусульман неможливе, виявив і 70-літній досвід існування СРСР та експериментування тоталітарної комуністичної влади з «новой исторической общностью – советским народом»: мусульмани-узбеки залишилися узбеками, а християни-українці – українцями, тощо. І тут не потрібно когось принижувати чи возвеличувати: кожен народ живе і розвивається у власному природному і культурному середовищі. Ніхто не зможе відмінити національний аспект у розвитку людства, приспати національні інтереси і потреби різних народів, заборонити національні чи/та національно-релігійні почуття і національну чи/та національно-релігійну боротьбу, яка потрясала людство протягом усіх років його цивілізаційного існування. Не змогли цього зробити комуністи-інтернаціоналісти, не зможуть цього зробити ліберали й атеїсти ЄС.

   Українській владі та інтелектуалам, політикам слід світоглядно визначитися щодо підтримки й участі у певних напрямках розвитку європейського суспільства, світових тенденціях.

  1. Європа – Україна: конфлікт навколо чого?

     Друга половина 2017 року принесла начебтораптове і несподіване загострення стосунків України з такими здавалося б надійними партнерами як Польща, Угорщина, Румунія. Приводом до цього стало прийняття Верховною Радою України закону про освіту, а з Польщею - ще й сплеск суперечки щодо питань історичного минулого двох народів.

     Більшість державних чинників України, провладні політологи і ЗМІ в один голос звинувачували керівництво згаданих країн у недружньому курсі щодо України, повторювали штампи ліберальної пропаганди щодо зростання «правого радикалізму» в цих країнах. Все це - надарма! Слід розуміти просту істину: з точки зору патріотизму і національно-державних інтересів цих країн така їхня реакція цілком природна. Адже захист представників своєї національності, де б вони не жили, - обов’язок будь-якої патріотичної, національної влади, яка поважає себе і власний народ. І якщо впродовж тривалого часу вказані країни підтримували угорців, поляків, румунів, які проживають в Україні, фінансували їхні освітні, культурні, релігійні, соціальні потреби, забезпечували дипломатичну підтримку, надавали паспорти чи «карти поляка», заохочували молодь до національної ідентифікації, то це значить, що вони проводили зі своєї точки зору правильну національну, патріотичну політику. Вони сприймали громадян України певного етнічного походження як частину своїх власних народів, націй, не забуваючи їх, не залишаючи сам на сам із проблемами.

     А от правляча верхівка України не тільки не дбала про національні меншини, але й про український народ. Те, що це так, свідчить факт опускання населення України за рівнем життя на останнє 44 (!!!) місце в Європі та майже на соте (!!!) в світі. Наша правляча верхівка протягом років незалежності сприймала народ України як джерело власного збагачення, не надавала допомоги українцям, які живуть за кордоном. Не змінилася така політика ні після перемоги «народного президента» В.Ющенка, ні після перемоги «революції Гідності». Варто задуматись над тим, чому угорці й румуни України масово кинулись отримувати паспорти сусідніх держав, що погнало десятки тисяч українців, зокрема галичан і волинян, протягом останніх років на пошуки «карт поляка». Можна згадати й про те, що конкурс знавців української мови в Україні майже 20 років фінансувався не державою Україна, не міністерствами культури, освіти чи молоді, а канадцем П.Яциком (!!!). І це у той час, коли величезні капітали з України щороку виводилися за кордон в офшори!

     Принципова різниця між політикою правлячих верхівок Угорщини, Польщі, Румунії, з одного боку, і України, з іншого, полягає у тому, що одні допомагають своїм єдинокровним братам, вкладають гроші, надають дипломатичну допомогу, інші – намагаються збагатитися на людях, залишаючи їх наодинці з проблемами. Тому дане питання – зовсім не проблема міжнаціональних стосунків; це, з одного боку, проблема наростання того ж таки «правого маршу», з другого боку, деструктивної соціальної політики правлячої верхівки України. Українським чинникам не варто сподіватися, що проблеми у стосунках з Угорщиною, Польщею, Румунією якось «розсмокчуться»; правлячі кола цих та інших країн будуть і надалі педалювати питання національних меншин у відносинах із Україною.

     І головне – в Україні врешті-решт має бути вироблена і реалізована правильна національна політика. Безумовно, варто спонукати 100 тис. угорців та 50 тис. румун Закарпаття і Буковини до кращого вивчення української мови, але чи не правильніше було б звернути більшу увагу на вивчення і поширення української мови серед 20 млн.(!!!) російськомовного населення міста Києва, Східної та Південної України? Якщо комусь кортить проводити українізацію, то може у першу чергу варто провести українізацію самих українців ?!.

  

  1. Україна – Польща: історія і сучасність

     Суперечка польських і українських чинників щодо проблем історії, зокрема ролі ОУН, УПА в історії двох народів та трагічних подій на Волині (1943 р.) давно перейшла межі історико-наукової дискусії і набрала ваги значної політичної проблеми.

     Не вдаючись у детальний історичний аналіз, відзначу, що українським історикам неможливо заперечити той факт, що державні, політичні і збройні формування Польщі, зокрема емігрантський уряд у Лондоні, військові формування у складі союзницьких військ, «Армія крайова», «Батальйони хлопські» та комуністичний уряд у Любліні, «Армія людова» перебували і воювали у складі Антигітлерівської коаліції і забезпечили Польщі статус держави-переможця. Чи не це надає полякам такого історичного гонору щодо їх участі у Другій світовій війні ?!! Натомість, УПА перебувала поза межами збройних формувань Антигітлерівської коаліції, а керівництво ОУН, УГВР і УПА навіть на завершальному етапі війни, коли вже усім (навіть індіанцям Болівії і неграм Ліберії) стало зрозуміло, що гітлерівська Німеччина зазнає поразки, не змогло чітко і однозначно визначитися з правильним політичним курсом. Саме це залишило некомуністичну Україну поза межами великої світової політики і призвело до того стану, коли минуле (історія) хапає за ноги сучасне (політику) й заважає йому рухатися уперед. Тільки завдяки комуністичній УРСР Україна, як державне об’єднання, набула міжнародного статусу країни-переможця і країни-засновника ООН та має сучасні державні кордони. Безумовно, українці повинні гордитися незламними героями УПА і ОУН, які боролися за самостійну Україну, але й мають визнавати певні помилки їхнього політичного проводу. Без цього не буде правдивої історії, не буде дійсно дружніх стосунків із деякими сусідніми країнами, народами, не буде впевнених позицій України серед країн Європи. І тут ніякі антикомуністичні акції В.Вятровича з УІНП нічим не допоможуть, бо боротьба проти комунізму - одне, боротьба проти нацизму і фашизму – друге, а відстоювання сучасних демократичних цінностей - третє.                                                                                                                                                                                                

     Насправді, політика Польщі щодо України була і залишається дружньою. Найкращим підтвердженням цього є більш ніж 1,5 млн. українців, яким польський уряд у 2017 році (як і в попередньому) надав можливість працювати і заробляти чималі гроші в Польщі й утримувати свої сімї в Україні. Що б вони робили в Україні без роботи? Варто також пам’ятати, що Польща жодним чином на міжнародній арені, в ЄС не послабила підтримки України і це – головне.

   Державним чинникам України варто задуматись над тим, чи потрібно розмінювати позитив у двосторонніх стосунках із Польщею на неконструктивні пропагандистські дискусії, тим більше, коли, фактично, борці за незалежну Україну минулого століття нинішньою правлячою верхівкою належним чином не вшановані, а активісти боротьби 1989-1991 років навіть не мають забезпеченого державою статусу. Може варто спершу вирішити актуальні історичні питання у самій Україні ?!. Та й чи взагалі доцільно на міжнародній арені вести якісь історичні, політичні дискусії з вкрай складних питань історії України, коли в самій українській історичній і політологічній науці ці питання або ще недостатньо вивчені, або не мають єдиного наукового і політичного трактування. Кому потрібен цей двосторонній балаган?.. Чи не «найбільшому другу» незалежної України і незалежної Польщі В.Путіну ?!.

ІІІ. Росія: вибори президента і проблеми В.Путіна

     Усіх цікавить політика В.Путіна, Росії. Можна зі 100% впевненістю стверджувати, що Путін залишиться на чолі держави. Карикатурна кампанія по виборах президента Росії не підлягає політологічному аналізу просто у зв’язку зі своєю карикатурністю. Але якою буде політика Росії після виборів не зможе спрогнозувати ніхто. За лаштунками Кремля реально поєднуються і конкурують три потужні течії: 1) силових структур, спецслужб, 2) найбільших привладних олігархів, 3) «православие головного мозга» (за А.Іларіоновим), яких єднає особисто В.Путін. Тому саме він, як лідер і найвища інстанція, визначатиме як особливості прийняття рішень, так методи і способи їх реалізації в умовах, що погіршуються.

     З одного боку негативна світова кон’юнктура на енергоносії і санкції Заходу дуже дошкуляють Росії, особливо – її зажерливій кагебістсько-олігархічній верхівці. З іншого боку ця країна і її населення мають значну стійкість щодо зовнішнього тиску та внутрішніх підступів, інспірованих ззовні. На сьогодні немає жодних вагомих внутрішніх причин для масових протестів у Росії, європейська калька «про права людини» чи американська про «вільну економічну діяльність» для цієї країни не підходять, більшість населення Росії не цікавить ні перше, ні друге. Влада на чолі з Путіним забезпечує певний рівень життя та керованість у межах всієї країни, різних її галузей та регіонів. Це гарантує стабільність у величезній країні, стійкість влади і подобається переважній більшості населення.

     Щоправда, В.Путін стоїть перед проблемою потреби модернізації ідеології. Він уже переконався, що агітаційно-пропагандистський варіант «Русского мира» у виконанні фанатів, починаючи від Дугіна і Проханова, з їхніми «обґрунтуваннями» примарного «величия России», й до «Хірурга» (Золдостанова), з його мотоциклами та косметичками, по перше: надто примітивний, щоб по серйозному сколихнути й повести за собою «русских» і «русскоязичних» у пострадянських країнах, а по друге: це - продукт в основному внутрішньо російського «потребления». Як справедливо зазначив В.Ульянов (Ленін): «Ідеї стають переможними тільки тоді, коли вони оволодівають масами», а жодна з ідей «Русского мира» так і не вийшла самостійно за межі Росії і ніде не набула популярності. Більше того, практичне застосування ідей «Русского мира» в Україні нажахало значну частину «русских» і «русскоязичних» у нашій державі, частина з них пліч-о-пліч із патріотами і націоналістами воюють проти імперської Росії на Донбасі. Крім того, це нажахало й більшу частину Європи, правлячі кола якої все частіше починають застосовувати методи контрпропаганди до інформаційних потоків із Росії. Непривабливим для пострадянських країн та демократичної Європи є тим більше ідеологічний варіант сталінсько-брежнєвського «комунізму», який теж є внутрішньо російським методом паразитування на «совку». Ідея самодержавної монархії Романових, що певний час відігравала помітну роль в ідеологічній обробці населення Росії, є не лише історично-нафталінною, але вкрай погано корелюється з сучасними демократичними тенденціями розвитку Європи, Америки, всього цивілізованого світу. А промовисте мовчання В.Путіна та офіційних чинників Росії з нагоди 100-річчя «Великої жовтневої соціалістичної революції», повне забуття на сучасному етапі імені В.Ульянова (Леніна) та його ролі в історії Росії свідчить про те, що правлячою кагебістсько-олігархічною верхівкою Росії «величні здобутки Жовтня» вже списані в утиль. Очевидно, що для Росії, як країни надзвичайно заідеологізованої, проблема «духовних скрепов» стане важливою, якщо не під час виборчої кампанії, то після неї.          

   Але це зовсім не значить, що В.Путін, Росія хоч на йоту відмовляться від концепції «величия России», її «особой роли» в історії людства, відродження могутньої імперії на пострадянському, посткомуністичному просторі, підпорядкування України російській імперії. Такі ідеї підтримують 75-85% населення Росії, тому для України, як і для інших посткомуністичних країн розслаблятися і почувати себе у безпеці не доводиться. Ніяк не доводиться сподіватися й на те, що Росія у найближчий час «розвалиться» чи там до влади прийдуть якісь «ліберальні» сили. Російські «ліберали» – такі ж імперіалісти, як і комуністи чи шовіністи-великодержавники, тільки їхній імперіалізм - економічний (Чубайс, Ходорковський, Навальний). Єдиними союзниками України в Росії є демократи, але вони роз’єднані й слабкі.

     Безумовно, В.Путін стоїть також перед проблемою коригування зовнішньополітичного курсу. Нині вже стало зрозуміло, що подальше затягування військового конфлікту на Донбасі нічого доброго Росії не дає. Розпочинати широкомасштабну війну проти України небезпечно не стільки з військової точки зору, скільки з політичної: США та й ЄС категорично проти цього і підтримають Україну. Роками утримувати тліючий конфлікт на Донбасі як плацдарм для подальшого наступу на Україну «себе дороже»: невідомо скільки часу це триватиме і яких затрат коштуватиме (приклад невдалої військової агресії СРСР в Афганістані - перед очима). Найоптимальніше для Путіна – обміняти «приєднання» Криму до Росії на «повернення» до складу України «ДНР-ЛНР» як елементів її внутрішньополітичного розкладу («раковая опухоль»). У цього варіанту є прихильники в ЄС, навіть у самій Україні, але цьому противиться нинішнє керівництво держави, більшість народу, й знову ж таки - США.

     Коригування зовнішньополітичного курсу В.Путіна, Росії – завдання з багатьма невідомими складовими. Це питання не лише ставлення до України, а питання світової політики і у першу чергу – стосунків зі США, з Д.Трампом. Це – центральне питання світової політики, «холодна війна» між Росією та США, Заходом вже почалася, але її основні напрямки, параметри ще остаточно не визначені. Українським чинникам не варто переоцінювати свою роль у світовій політиці й потрібно пам’ятати, що Україна, як не прикро, є «гарячою точкою». Усім аналітикам і військовим слід звернути пильну увагу на те, що Росія вже тривалий час проводить модернізацію і нарощування своїх збройних сил (у тому числі – ракето-ядерних), насичення їх новими видами зброї, розгортання нових військових угрупувань на своїх західних кордонах, а кадровий склад різних родів військ (від генералів до солдатів) проходить бойову підготовку в умовах локальних військових конфліктів на сході України та в Сирії. Це значно посилює військову могутність Росії, її готовність до широкомасштабного військового конфлікту як в Україні, так і в Європі. Питання «Чи готові ви гинути за Нарву?» і «На кого націлені «Іскандери»?» залишаються для країн ЄС більш ніж актуальними…

ІV. Україна: небезпека посилюється

  1. Корупція зжирає країну

     Розклад влади поступово і невпинно зжирає державну систему України, її структуру, апарат органів влади. Це стійка тенденція, що розвивається ще від часів Л.Кучми-П.Лазаренка при В.Ющенку і В.Януковичу. Заяви кожного з них про «боротьбу» з корупцією внаслідок цієї «боротьби» призводили лише до ще більшого зростання масштабів цього явища. Інакше й бути не могло, оскільки спроби «приручити» корупцію, використати її для своїх «дітей», «любих друзів» чи «братків», скористатися певними її виявами для збагачення, зміцнення власних позицій та близьких угрупувань, призвели до того, що ареал її виявів щораз розширювався, а коло людей і структур, втягнутих у це явище, безперервно зростало.

     Слід відзначити, що закони, постанови, інструкції про «запобігання», «протистояння», «боротьбу» з корупцією носили і носять в основному імітаційно-бутафорний характер і до справжнього протистояння цьому явищу серйозного стосунку не мають. Показовим є факт, що за 20 років «наполегливої боротьби» української влади та її «правоохоронних» органів з корупцією насправді засуджено і посаджено за грати лише одного високопосадовця – П.Лазаренка – та й то – американцями (!!!) на території США (!!!). Первинна суть проблеми корупції - у практиці прийняття рішень вищими державними чинниками на користь представників кланово-олігархічної системи, вона реалізується у економічному та фінансовому законодавстві, у діяльності «правоохоронних» органів, у судовій практиці, у всьому тому, що має відношення перш за все до фінансових, матеріальних ресурсів. Відоме й базове явище корупції - аморальність правлячої верхівки, її безмежна зажерливість, примітивний світогляд, що зводиться до єдиного гасла: «Збагачуйтесь, хто як може!».

     Але проблема корупції в Україні набагато глибша, ніж сама по собі проблема корупції влади. Проблема корупції влади видима, проти неї хоч якось можна боротися. Проблема корупції у свідомості маси людей позірно невидима і тому небезпечніша, бо вона зжирає усе суспільство. Що можна сказати про свідомість населення, народу, більше 80% якого засуджує корупцію, таврує ганьбою чиновників, але більше 60% того ж населення, народу вважає допустимим і правильним особисто використовувати певні елементи корупції (підкупи, хабарі, «відкати», тощо) для досягнення власних цілей та забезпечення інтересів своїх сімей, родичів. Що це – масовий психоз роздвоєння особистості чи посткомуністичний синдром «голодних, які ніяк не можуть нажертися»? Про це все більше й більше починають говорити українські моральні авторитети, філософи, вчені. У будь-якому випадку якоюсь правовою культурою чи «європейськістю» тут навіть не пахне. З такою свідомістю не тільки неможливо ефективно боротися проти корупції, але взагалі – йти в Європу, до цивілізованих народів, націй світу. Це чітко підмітив держсекретар США Р.Тілерсон, образно заявивши, що боротьба за тіло України (Донбас, Крим) немає жодного сенсу, якщо Україна через проблему корупції втратила душу. Про це безперервно говорять представники ЄС.

     Нині цілком зрозуміло, що НАЗК, це – штучне утворення, яке не приносить і не зможе принести користі ні з точки зору функціональних обов’язків, ні з точки зору кадрового наповнення. 16 тисяч 500 років (!!!), потрібних цій організації для перевірки вже накопичених декларацій у «ручному режимі» (за даними ЗМІ), засвідчують не лише черепашу повільність роботи її працівників, але й цілковите безглуздя самої ідеї масових перевірок декларацій усіх державних чиновників (навіть найдрібніших спеціалістів) у межах країни. Чи можна уявити собі «план роботи» цього утворення, розписаний на кілька сотень років уперед, як великий успіх чергової «реформи» борців із корупцією ?!!

     Різке загострення стосунків правлячої верхівки України у кінці минулого та на початку нинішнього року зі США, ЄС та МВФ щодо проблем наступу влади на антикорупційні органи (НАБУ, САП) та небажання створювати антикорупційний суд, вкрай жорсткі заяви представників США, Європи і МВФ свідчать, що стара пісенька з репертуару Н.Могилевської у виконанні українського керівництва «Полюби меня такой, какая я есть» (разом з корупцією, розкраданням коштів, брехнею, тощо) геть набридла на міжнародній арені і її вже ніхто слухати не буде. Про це я попереджав у минулому огляді. Керівництво України надто ризикує власним авторитетом і позицією країни в очах головних гравців демократичного світу. Якщо Президент П.Порошенко терміново не вживе рішучих заходів, то ця тенденція продовжиться у нинішньому році й може дійти до крайньої межі загострення.

     Рух правлячої верхівки України по шляху корупції нагадує дорогу сліпців, якою вони вперто просуваються до провалля, де їх чекає невідворотна загибель. Президенту П.Порошенку, як керівнику держави, як лідеру нації, тут є над чим подумати…

  1. Народ і «квазіеліта»

     На сьогодні абсолютно чітко визрів, виявився цілковитий розрив між народом, населенням та правлячою верхівкою країни («квазіеліта»). Сучасна «квазіеліта» України сприймає своє місце у суспільстві не через місію управління країною і досягнення якихось здобутків, не через місію лідерства серед населення, народу, а виключно і тільки як можливість безкарно грабувати населення, використовуючи державну владу, а тому елітою не є. Показово, що навіть у період фактичної війни з Росією правляча верхівка України не змогла подолати в собі власну зажерливість і прагнення наживи, не здатна керуватися загальнонаціональними цінностями та інтересами. Відмінність еліти і «квазіеліти» полягає ще й у тому, що перша вважає країну проживання власною, рідною землею, а друга – лише територією для наживи грошей і багатств, а тому не дорожить ні землею, ні народом.

     Рішення уряду про відміну державного регулювання цін – не лише приклад слугування кланово-олігархічним інтересам, це приклад відсталого капіталістичного мислення ХІХ - початку ХХ століття. Таке рішення вже призвело до зростання цін на продукти харчування на 40 %, що завдало удару по життєвому рівню переважної більшості населення України, воно й надалі буде погіршувати соціальне становище і розганяти ціни та інфляцію.

     Українським керівникам варто було б ознайомитися з певними теоріями, починаючи від «кейнсіанства», «соціального лібералізму», «постіндустріального суспільства», «конвергенції», «соціально-ринкової економіки», «регульованого ринку», тощо, вивчити досвід передових країн світу, зокрема, США (починаючи від «нового курсу» Ф.Д.Рузвельта), країн «демократичного соціалізму» (Скандинавія), Німеччини, Ізраїлю, щодо регулювання суспільних процесів, соціальної політики, антимонопольного законодавства, антикризових заходів. Чи, може, у їхньому передовому досвіді, як для українських керівників, «слишкам многа букаф» і надто мало корупції ?..              

       Натомість в Україні дуже оперативно регулюються і піднімаються тарифи, ціни на енергоносії, на житлово-комунальні послуги, тощо. Зрозуміло, що прибутки від цього йдуть зовсім не на реформування і покращення відсталих галузей ЖКГ та енергетичної системи, а на збагачення певних кланово-олігархічних угрупувань. У зв’язку з цим цинічно виглядає демагогія провладних «аналітиків» та ЗМІ про «зростання добробуту українців» внаслідок підвищення пенсій та зарплат у бюджетних галузях. Проплачені говоруни «ибо сраму не имут…», але люди відчувають усю складність безперервного зростання тарифів і цін.

     Сьогодні українці можуть повною мірою «насолодитися» смисловою точністю цинічної радянської приказки «За что боролись – на то и напоролись!». Три зразкові приклади мирної масової боротьби народу України (революція 1989-1991 рр., «майдан» 2004-2005 рр., «революція Гідності» 2013-2014 рр.) дуже мало дали для самого народу у соціальному плані, життя переважної більшості людей різних станів і професій в Україні тяжке, некомфортне і небагате. Зате після кожного такого всенародного зриву зростала, набирала сили і багатств кланово-олігархічна система. Вона не тільки «приватизувала» більшість економічних і фінансових багатств країни (85-90% потенціалу), що в цілому не дивно при такому хаотичному реформуванні держави, але вона ще й зжерла саму державну владу, що на сьогодні є придатком олігархічної системи. Недаремно Україна опинилася на останньому місці в Європі (44) та 150 у світі (зі 190 країн) за рівнем економічної свободи, а по «верховенству права» доходить до 80 місця. Зажерлива правляча верхівка («квазіеліта»), корумповані «правоохоронні» органи і суди, розгодовані до неможливості олігархічні монополії і придавлене підприємництво, бідність і соціальна відсталість народу, низька правова культура і «надувні» пропагандистські кампанії, що не дають нічого корисного, антиінтелектуалізм і волюнтаризм, лицемірство і моральна деградація – ось негативні вияви українського суспільства сучасності, що розкладається зверху. Звідси й феноменальна недовіра народу, простих людей до правлячої верхівки і державної влади, злоба і тривога, що невпинно поширюються в суспільстві. Разючий факт: третина населення України виявляє бажання виїхати за межі держави, а серед молоді цей відсоток складає більш, ніж половину! Де, у якій ще країні існують такі настрої народу ?!!

     Це вкрай небезпечне явище, що загрожує перетворити Україну в «картковий будиночок», який може вщент розвалитися від будь-якого стороннього дотику. Сподіватися на патріотизм мас, волонтерів і добровольців після таких «здобутків» минулої «революції Гідності» не доводиться. Було б не так небезпечно, якби Україна була якоюсь Аргентиною на краю світу, на територію якої ніхто й ніколи не нападав, де найбільшими розвагами у суспільстві протягом останніх ста років є футбол, карнавали і хунти. Але в Україні це твориться під час війни з найбільшим світовим імперіалістичним хижаком, який лише чекає слушного моменту і готується до смертельного стрибка. То наскільки треба бути відірваним від людей, щоб не бачити і не чути небезпечних тенденцій, які набирають сили і пришвидшуються?!. Але саме у цьому виявляється ще одна показова риса «квазіеліти».

     Українська «квазіеліта» явно не потрапляє у новітні тенденції світового розвитку і ризикує разом зі своєю нестримною зажерливістю та ігноруванням національних інтересів канути в історичне небуття, де такі дорогі для сердець її діячів гроші не мають реального виміру …

  1. «Реформи» і «варяги»

     У попередніх оглядах я говорив про хибність ідеї залучення іноземних «варягів» на державну службу України. І не тому, що вони якісь не такі спеціалісти, а тому, що розв’язувати українську кризу – справа самих українців. Ганебна історія, що трапилася з М.Саакашвілі – це не просто вирок практиці залучення «варягів». Це ще й вирок інструменталістському підходу до цієї практики, коли різноманітні діячі типу Н.Яресько, А.Абрамавічус, О.Квіташвілі, С.Боровик, Д.Сакварелідзе, В.Балчун, М.Гайдар та інші, залучалися не стільки з метою втілити якісь справжні реформи і досягти позитивних результатів, скільки з метою «надування» пропагандистського ефекту щодо формування громадської думки (в основному західної) та здійснення імітаційно-бутафорних порухів.

     Причому, переляк, що трапився в деяких владних колах від неконтрольованої поведінки «Михо», свідчить не лише про перебільшення значення «особи невизначеного статусу» на українську політику, але й про насильницьку реакцію цих кіл на породжене ними ж явище. Це - як у дитячій грі: самі запустили «повітряного змія», самі ж його і злякалися!

     «Варязьке» питання небезпечне ще й тим, що воно розколює самих українців, громадян України, які починають позиціонуватися не за власними політиками, а за сторонніми, привнесеними ззовні. Висновок із «варязької» історії може бути лише один: на відповідальні посади потрібно призначати професійних, чесних, патріотичних українців.

     Про недореформи

     Не принесло покращення експериментування з «об’єднаними територіальними громадами», що створюються безсистемно (у деякі громади об’єднуються по 15 сільрад, а в деякі - по 3), без аналізу інфраструктури, ресурсів, можливостей розвитку. Найгірше те, що часто це робиться під приватні інтереси місцевих «олігархів» чи бізнесових структур, які буквально викупляють голоси тамтешніх жителів, з метою подальшого «розпилювання» бюджетних, земельних та матеріальних ресурсів. Це ніяка не демократія і не «розвиток місцевого самоврядування», це прямий крок до «отаманщини», що почне розвалювати країну в момент небезпеки.

     Широко розрекламована пенсійна реформа виявилася якщо не мильною бульбашкою, то принаймні банальною доплатою незначних сум певним категоріям пенсіонерів. Але питання навіть не в цьому, а в тому, що вона, по-перше, не подолала несправедливість щодо величезних «спецпенсій», залишивши 10 млн. людей на межі виживання, а по друге, заклала міну уповільненої дії під наступні покоління та соціальну стабільність населення України.  

     Викликає побоювання у народу медична реформа «імені У.Супрун». З впертістю, що потребувала б кращого застосування, вона нав’язує багато такого, що не варто було б робити, і робиться це, мабуть, з єдиною метою – розвалити попередню систему охорони здоровя. А от чи запрацює в умовах України нова неукраїнська система – величезний сумнів! Та й чи буде вона взагалі системою охорони здоровя людей, народу, а не просто бізнесом на хворобах…

     Є питання щодо реформи освіти. Замість того, щоб врешті спростити процес навчання, наблизити його до життя, звільнити учнів від надмірних навантажень, запланувавши це у межах всієї держави, робиться спроба передавати значні повноваження на рівень директорів шкіл та якихось «інспекцій». Чи не призведе це до розвалу єдиної системи освіти в державі, де політична нація тільки формується, а соціальна адаптація та артикуляція цінностей у суспільстві є більш ніж актуальними...

     Анекдотично виглядає «турбота» про фермерів, більшу частину фінансової допомоги яких отримали агромонополісти. Безумовно, про їхню ефективність теж потрібно думати, але до чого тут фермери, які як були, так і залишаться без ефективної допомоги.

     Щодо реформи системи управління. Кроком у правильному напрямку є відміна конкурсів на заміщення посад голів облдержадміністрацій, райдержадміністрацій. Подібні конкурси – смислове і технологічне безглуздя, що було штучно вживлене в централізовану систему управління країни під демагогічним гаслом проведення реформ «системи управління», «державної служби» і нічого окрім розкладницького впливу на цю систему та її дискредитації не принесло. Усі конкурси на керівні посади в органах державної виконавчої влади, а тим більше у будь-яких правоохоронних органах мають бути відмінені взагалі, грати у «псевдодемократію» тут недоречно. Натомість потрібно відновити підбір і навчання кадрового резерву, принципи вертикального і горизонтального переміщення кадрів, їх статусу, гарантій та заохочень. У подальшому потрібно чітко розрізнити засади формування виконавчих структур влади, які повинні формуватися за принципом призначення, професійної доцільності, компетентності, та місцевого самоврядування, які повинні формуватися за принципом виборності, конкурсності, демократичності, й надалі їх не сплутувати.

  1. Оборона, безпека

     Українська влада, народ, волонтери, національно свідомі депутати, генерали і офіцери заслужено гордяться значним зростанням військової могутності Збройних сил України, тим, що вже протягом більш ніж трьох років вони мужньо протистоять військовій агресії Росії та її маріонеткам «ДНР-ЛНР». Честь і шана Героям! Слід відзначити значні зусилля Президента П.Порошенка, міністра оборони С.Полторака, секретаря Ради Національної безпеки О.Турчинова у даному напрямку.

     Але при більш пильному погляді для спеціаліста стає зрозуміло й інше. Протягом 2014-2017 років В.Путін, Росія так і не наважилася перевести буцімто «внутрішньо український» конфлікт у масовий та високої інтенсивності міждержавний. Тобто, українські військовики протистояли і протистоять лише дуже обмеженому (за аналогією з Афганістаном) контингенту військ Росії, що маскується під «армійські корпуси «ДНР-ЛНР». Тут дійсно досягнуто певного паритету. Але уся військова потуга України нездатна протистояти військовій потузі Росії, проти неї вона просто заслабка і чисельно недостатня. У разі, якщо Путін вирішить перевести збройний конфлікт у масовий та високої інтенсивності, українське військо не втримається. Авіації вистачить на 1-2 дні активних бойових дій, сухопутних військ – на 2-3 тижні, справжнього військово-морського флоту у нас взагалі немає. Як немає і головного, що визначає успіх у всіх серйозних конфліктах з часу війни «Буря в пустелі» (1990 рік) – надточної ударної зброї, що вражає військові об’єкти противника на значній відстані, відстані недосягання для звичної зброї поля бою. У Росії така зброя є, нехай не така досконала, як у США, але є, в Україні її майже немає або мізер.

     Розмови провладних оптимістів про те, що українська армія сьогодні ледь не найсильніша в Європі просто смішні з двох причин. Перша: наявність чималої кількості військової техніки та зброї попередніх поколінь в Україні зовсім не формує справжню військову потугу. Вихваляння кількісними показниками за відсутності якісних в сучасному українському виконанні без новітньої зброї може призвести Україну лише до таких же наслідків, які призвели російський царизм у війні з Японією в 1905 році. Друга: Європу вже шість десятиліть захищають не стільки національні армії, скільки військова потуга США, зокрема їхня «ядерна парасолька», що є основною складовою могутності НАТО. Доки існує ядерний потенціал США, доти європейські пацифісти можуть почувати себе в безпеці, ще й критикувати американців. Але «ядерна парасолька» США апріорі не поширюється на Україну. Так, США можуть стримувати В.Путіна, Росію він масованого наступу на Україну, але не просто так і не весь час.

     На сьогодні існують дві величезні проблеми, що їх потрібно вирішувати в галузі оборони і безпеки України. Перша: розробка і масове виробництво сучасних видів зброї, зокрема ракетної, надточної ударної зброї, засобів зв’язку, електронної розвідки та керівництва бойовими діями, насичення ними Збройних сил України. При бажанні та наполегливості української влади цю першу проблему можна вирішувати технічно, технологічно, фінансово. А от другу: формування висококваліфікованого боєздатного кадрового складу армії – навряд чи, оскільки вона пов’язана з самим станом суспільства. Нашу армію у значній мірі складають безробітні чи ті, хто не може знайти собі якесь конструктивне застосування «на гражданці». Але ще гірше - на четвертому році війни значна частина призовників, мужчин відверто «косить» від армії, масово виїжджає за кордон. Це яскравий показник відсутності бажання захищати «олігархічну республіку» в масі народу. Безглуздими облавами на нічні клуби цю проблему вирішити неможливо. І причина тут не лише в ненависті народу до морально звироднілих «мажорів» чи чиновників, які дорогими машинами безкарно давлять простих людей на тротуарах чи переходах (чому вони не служать в армії, не йдуть на фронт ??!), але й у тому, що ідеали «революції Гідності», на втілення яких так сподівалися прості люди, хтось злодійськи привласнив і ними незаслужено користується. То кого і що захищати ??! Коли у 1990 році  комуністичні агітатори закликали народ: «Больше работать надо!», рухівські їх запитували: «А на кого работать?», аналогічна ситуація нині склалася щодо служби в армії.

     Прикро, але Президенту П.Порошенку, як Верховному головнокомандувачу, слід розуміти, що у випадку масованого наступу «армійських корпусів «ДНР-ЛНР» та російських військ на Україну, такого піднесення патріотизму й жертовності як у 2014-2015 роках в українському суспільстві вже не буде.

     Чимало розголосу і дипломатичних зусиль займає ідея введення миротворчих військ ООН на Донбас. При усій своїй начебто привабливості ця ідея позбавлена реальності, вона «нагрівається» з пропагандистською метою. Насправді, вона містить два взаємовиключні варіанти: український – розміщення військ ООН на кордоні України і Росії, що значить блокування «ДНР-ЛНР» і їхню швидку загибель, і російську – розміщення військ ООН на лінії розмежування (сучасна лінія фронту), що означає легітимацію «ДНР-ЛНР», визнання їх Україною та ЄС, з подальшими наслідками – «запиханням» «ДНР-ЛНР» в Україну як елементів «ракового розкладу» нашої держави. Українській дипломатії не варто гратися в занадто «розумні ігри» навколо цього питання, особливо у «поетапність» реалізації цієї ідеї, покладатися на діалог К.Уолкера з В.Сурковим, оскільки ніякі переговорні аргументи України на В.Путіна не вплинуть, він зробить так, як вважатиме за потрібне. Аналогічна позиція Росії вже тривалий час виявляється по Придністровю і Південній Осетії. Такі переговори можуть принести Україні загрозу, значно більшу ніж Мінські домовленості.

       Варто згадати й таке. Публічна суперечка А.Яценюка з головою Мюнхенської безпекової конференції В.Ішингером під час «Ялтинської» зустрічі у Мюнхені засвідчила цілковите нерозуміння українськими чинниками позиції ЄС і НАТО щодо можливостей приєднання України до євро-атлантиних структур, перебування їх у захмарних ілюзіях щодо можливих перспектив України. Про це я теж попереджав у минулому огляді. Потрібно чітко розуміти, що Україна не має жодних (!!!) шансів на вступ до ЄС і НАТО, допоки в країні відбувається військовий конфлікт, а певні території анексовані, окуповані Росією та її маріонетками. Про наші «реформи» тут навіть не йдеться. Набуття Україною так званого «безвізу», що дійсно є великим успіхом Президента П.Порошенка, й представляється провладними пропагандистами як ледь не початок вступу до ЄС, насправді до цього процесу ніякого відношення не має. Нині керівництву України варто перейматися не примарними «можливостями» приєднання до ЄС чи НАТО, а потрібно думати про швидке очищення держави від корупції, ефективне проведення реформ, посилення власних Збройних сил та налагодження максимально тісних і вигідних зв’язків зі США (у першу чергу !!!). Лише США можуть, при власному бажанні, стати дійсним гарантом безпеки України, а не якісь «норманські», «мінські» чи «будапештські» формати. Але слід пам’ятати, що Україна не є центром європейської чи світової політики і сподіватися, що головні світові чи європейські величини безперервно вирішуватимуть замість української правлячої верхівки та народу проблеми нашої держави, марно і безперспективно.

     Минулий рік виявив умовність розмов керівництва МВС і прокуратури про «реформування» «правоохоронних» органів. Формування «патрульної поліції», що було сприйнято на-ура населенням України, виявилося чисто зовнішнім заходом, що не вплинув на усю внутрішню систему МВС, а її ініціатори Е.Згуладзе та Х.Деканоїдзе – врешті звільнили з МВС. Збереження практики «кришування» підпільного бізнесу, побори з легального бізнесу, різноманітні «маски-шоу» – все це «родимі плями» попередньої системи часів Кучми-Януковича. До них долучилися нові – розбірки між окремими «правоохоронними», судовими структурами, повільність чи нездатність розслідування розстрілу «Небесної сотні», резонансних злочинів та вбивств видатних журналістів, військових, вибухів на складах зброї, падіння професіоналізму, тощо. Нині роль цих органів у суспільстві має щораз виразнішу тенденцію відходу від демократії, правового суспільства до обслуговування режиму авторитаризму, що формується на кланово-олігархічній основі. Це - вкрай небезпечна тенденція.

     «Контрмайдан» і «майдан»

     Деякі аналітики, історики висловлюють тривогу з приводу минулорічного розвитку України. Так, А.Ілларіонов характеризує нинішню практику дій влади як наступ «путінізму» в Україні, Я.Грицак – як «солодку контрреволюцію», С.Дацюк - як «олігархічний переворот». Безумовно, мова йде про те, що рік тому в попередньому огляді я визначив як «контрмайдан».

     Сьогодні вже чітко проглядаються певні контури цього «контрмайдану»: 1) обєднання ряду кланово-олігархічних угрупувань, спроби їх диктувати свою волю Президенту і уряду, 2) використання влади на усіх рівнях для власного збагачення, задоволення власних інтересів, 3) застосування різних видів репресій проти політичних чи системних опонентів, 4) використання «ура-патріотичної» та «націоналістичної» агітації для «підігрівання» настроїв широких мас населення, 5) винятково деструктивна, антинародно-грабіжницька соціальна політика.

     Для широкого внутрішнього вжитку та міжнародної громадськості, яка підтримує Україну, залишається гучна антиросійська риторика, тобто виглядає, що влада буцімто захищає «здобутки Майдану, революції Гідності», насправді у внутрішній політиці поступово відбувається «контрмайдан». Для його завершення не вистачає двох речей: 1) масової показової чистки апарату влади від справжніх демократів, учасників «революції Гідності», 2) зміни зовнішньополітичного курсу Президента України та держави в цілому у проросійський бік, над чим активно працюють В.Медведчук, певні сили в Опозиційному блоці та деякі фінансово-олігархічні угрупування. І це не перебільшення. Чого варті висловлювання заступниці міністра торгівлі Н.Микольської, віце-премєр-міністра С.Кубіва щодо торгівлі з Росією. Такі виступи не лише грають на руку проросійським угрупуванням в Україні, вони у першу чергу дискредитують Президента П.Порошенка, який безперервно закликає західних партнерів України посилювати санкції проти Росії, у чому числі через відмову від торгівлі, а подібні урядовці виявляють, що сама Україна таких санкцій не дотримується.

       Також не можна обминути увагою злобні висловлювання депутатів ВРУ від правлячих, і не тільки, партій на адресу МВФ щодо вимог створення антикорупційного суду в Україні. Це – справжній «бунт на корабле» української «квазіеліти»! Цинічні заяви, щодо відмови від кредитів МВФ і можливості отримати кредити у комуністів Китаю, слід розцінювати не лише як фінансове питання, а як питання геополітичної переорієнтації України з Заходу на Схід, заперечення подальшого розвитку України в євро-атлантичій цивілізаційній перспективі задля можливості цій «квазіеліті» безкарно грабувати народ. Врешті, чи не з фінансового кредиту від Росії почалася капітуляція Януковича перед Путіним і його подальше падіння ?!.

     Президенту П.Порошенку варто негайно покласти край небезпечній тенденції розвитку «контрмайдану» («контрреволюції»), вона загрожує не тільки країні, але і йому особисто як Президенту незалежної України. Лише міцна, цілеспрямована, патріотична президентська влада може очолити країну у подоланні сучасних негативних тенденцій.

     З іншого боку яскраво видно, що назрівають вияви нового «майдану». Протести навколо М.Саакашвілі – це якраз те, коли невдоволення народу, ненависть і злоба проти влади виливаються в акції без глибокого політичного змісту, надміру персоніфіковані й емоційні, що називається – «на контрасті». Недовіра людей до судової системи, «правоохоронних» органів, презирство до їх керівників – явище вкрай небезпечне, оскільки в разі розгоряння нового «майдану» загрожує неконтрольованими акціями і правовим хаосом. Сьогодні вже не лише більшість населення, але й європейські та американські чинники сумніваються, що ці органи здатні боротися з корупцією, кримінальною злочинністю, російською агентурою. Більше того, їхні спроби втручатися у політичну боротьбу, переслідування антикорупціонерів, учасників АТО, того ж таки Саакашвілі загострює політичну ситуацію в Україні, розпалює ненависть народу. «Правоохоронні» органи, які не розкривають резонансних злочинів, насправді не мають морального права втручатися у політичний процес. Прикро, що деякі їхні керівники забули, що зовсім недавно вони самі були переслідувані владою, і використовують насильницьку практику попередників, яких самі ж характеризують як «злочинну владу».      

     Нервово-психічна збудженість учасників бойових дій, активізація криміналітету, поширення значної кількості зброї з Донбасу, що відбуваються на фоні зростання ненависті народу до влади, створюють потенційно небезпечну, вибухову ситуацію в разі навіть випадкового насилля «правоохоронних» органів над людьми. З якої іскри розгориться полум’я передбачити неможливо. Прикро, але усілякі «аналітичні центри», «інститути», «радники», що імітують «бурхливу діяльність» на користь Президента П.Порошенка, насправді являють собою зовсім не «кладезі мудрості», а якісь пусті, діряві відра…  

     Сьогодні як «контрмайдан» так і «майдан» нагадують собою два паровози з десятками вагонів, завантажених горючими речовинами, які розкочегарюють власні топки і починають рухатися з різних станцій по одній залізничній колії назустріч один одному. Вони ще не несуться на останньому відрізку шляху як у фільмі «Адъютант его превосходительства», але цей рух вже почався.

     Хто і як його може зупинити?...

Іван Демянюк, історик, політолог

Січень 2018 року