ДОЛЕНОСНІ ДНІ СЕРПНЯ 1991

     19 серпня 1991 року реакційна верхівка КПРС і СРСР зробила останню спробу врятувати імперію і комуністично-номенклатурну владу шляхом державного перевороту і введення надзвичайного становища. Зранку по радіо і телебаченню передали виступ голови Верховної Ради СРСР А.Лук’янова та повідомлення про створення в СРСР «Государственного комитета по чрезвычайному положенню» (ГКЧП), який очолив віце-президент СРСР Г.Янаєв, та його постанови.

     Постановою № 1 ГКЧП припиняв діяльність небажаних комуністичному режиму нових органів влади і управління, політичних партій і громадських організацій, які виникли протягом 1988-1991 років у республіках СРСР, забороняв мітинги, вуличні походи, демонстрації, страйки, запроваджував комендантську годину та обшук громадян, контроль над засобами масової інформації. Постановою № 2 ГКЧП обмежував випуск центральних та московських газет кількома лояльними виданнями. Під приводом дотримання «надзвичайного стану» в Москву вночі були введені війська, зокрема мотострілецькі, танкові й десантні зєднання. Все це обґрунтовувалось метою «захисту життєво важливих інтересів народів і громадян Союзу РСР».

     Ситуація набрала загрозливого характеру. Було зрозуміло, що ГКЧП – це спроба відновити комуністичну диктатуру, що похитнулась у кінці 80-их – на початку 90-их років, придушити національно-визвольні й демократичні рухи народів СРСР та повернути велетенську імперію до часів безроздільного насильницького панування компартії.

     19 СЕРПНЯ. РАНОК

   Керівникам демократичних сил рішення потрібно було приймати миттєво, адже ніхто не знав, як будуть себе поводити КГБ, міліція, міськкоми і райкоми КПРС, врешті, місцеві органи радянської влади, які на той час почали вже потроху звільнятись від партійного диктату. Реальною була загроза арештів активістів національно-демократичних сил, їх притягнення до суду, що було типовим явищем в Україні й на Рівненщині. Як стало відомо згодом, вже у процесі слідства над лідерами ГКЧП, 18 серпня об 11-ій годині голова КГБ СРСР Г.Крючков провів нараду керівного складу КГБ, на якій повідомив про введення ГКЧП, дав наказ встановити спостереження і при необхідності заарештувати 69 головних діячів демократичного руху СРСР. (Кречетников А. Хроника путча. Часть І. // http://news.bbc.co.uk/hi/russian/russia/ newsid_4800000/4800701.stm) Очевидно, такі списки готувалися і в республіках та областях.

     Протягом 8-ї – 9-ї години були терміново проведені консультації між керівниками рівненських організацій: Української республіканської партії - О.Новаком, В.Шкуратюком, І.Демянюком, Демократичної партії - С.Бабієм та Української націоналістичної спілки - М.Карпюком, О.Бабієм. Вирішено кваліфікувати події в Москві як «заколот», ГКЧП – спробою встановити комуністичну «хунту». Домовлено про ряд заходів організації опору ГКЧП: встановити спільне цілодобове чергування в штабі УРП (він містився на вулиці Замковій 22, в будинку М.Шермана), узгодити політичну позицію УРП, Дем.ПУ і УНС з депутатами Демократичного блоку міської та обласної рад, з демократичним керівництвом міста Рівного, написати і віддрукувати листівки з роз’ясненням політичного становища, повідомити позицію демократичних сил активістам на підприємствах і установах міста та районним організаціям, розпочати розклейку листівок і плакатів у місті Рівному, вияснити позицію обласної влади.

     У першій половині дня, на жаль, не вдалося скоординувати дії з обласною організацією НРУ. Приділяючи велику увагу відродженню Української Автокефальної Православної Церкви, керівництво Руху на чолі з тодішнім головою, народним депутатом В.Червонієм з самого ранку виїхало в село Олександрія Рівненського району, де релігійна громада перейшла до УАПЦ. В церкві мало відбутись урочисте богослужіння, згодом встановлення національного прапора в селі і великий мітинг. Зрозуміло, що в такий відповідальний момент В.Червоній не міг покинути людей у селі і тому прибув до Рівного у другій половині дня.

     Тим часом у Рівному до 11-ї години вже були написані і надруковані перші листівки УРП і Дем.ПУ. Їх понесли роздавати до церкви Святого Степана, що на Грабнику, де закінчувалось богослужіння і освячення яблук, груш, тощо. Люди біля церкви були стривожені, запитували одне одного, що трапилось, як бути далі.

     Вдалося зв’язатися зі штабом УРП в Києві. Звідти відповіли, що в столиці поки що спокійно. На запитання, де перебуває голова УРП, народний депутат УРСР Л.Лук’яненко, повідомили, що він у себе вдома, в селі Хотів під Києвом, дає інтерв’ю для засобів масової інформації і скоро прибуде, щоб організувати акції протесту. Ні про яке визнання ГКЧП, повідомили у штабі УРП, не може бути мови, потрібно піднімати людей на боротьбу.

     ДЕНЬ

     Наступним кроком було - скоординувати дії з керівництвом Рівненської міськради і виконкому, з депутатами Демблоку, тому О.Новак та І.Демянюк пішли туди. І.Федів у цей час перебував у закордонній поїздці і обов’язки голови виконував його заступник, член НРУ О.Ковальчук. Тут же був голова міського комітету народного контролю, член УРП О.Бородін. Вони заявили, що про визнання ГКЧП не може бути мови і погодились з думкою, що потрібно піднімати людей. Ковальчук зателефонував у Київ, Львів, Івано-Франківськ, до інших керівників міст, що входили в Асоціацію демократичних рад України, щоб виробити спільну позицію, вирішив скликати термінове засідання міськвиконкому. О.Бородін почав викликати депутатів Демблоку. Тут же, в його кабінеті, на друкарській машинці було надруковано більше сотні листівок УРП.

     Уже до 13-ї години вдалось розгорнути роботу спільного штабу УРП, УНС та Дем.ПУ. Сюди почали приходити активісти цих партій та інших організацій, одні виготовляли листівки, плакати, інші йшли розносити їх по підприємствах, установах, організаціях, ще інші розклеювали їх на площах і вулицях. В обідню пору центр міста вже був заклеєний листівками УРП і короткими закликами «Геть злочинну хунту!». (ДАРО, Ф. Р-2883, оп.1, спр. 9, ст. 44)

     Керівники УНС М.Карпюк та О.Бабій звернулись до О.Новака та І.Демянюка з пропозицією організувати запис добровольців у загони самооборони, які на випадок репресій з боку КГБ, міліції чи армії дадуть опір заколотникам, та розпочати виготовлення пляшок з запалювальною сумішшю («коктейль Молотова»), збір медикаментів. І хоча було розуміло, що без масової підтримки народу кілька сотень навіть найхоробріших добровольців не зможуть зупинити силові органи, але всі погодились, що, можливо, дійсно потрібен буде якийсь приклад боротьби і підтримали цю ідею. За два дні на такий ризикований крок виявило бажання до 120 чоловік зі СНУМу, УНС, УРП, НРУ.

     Багаточисельні загони самооборони в ці дні були сформовані у Львові, подібні групи добровольців створені в ряді міст Галичини. Тому, коли деякі керівники праворадикальних організацій заявляють, що перші загони УНСО виникли в дні ГКЧП, вони дійсно мають для цього певні підстави, хоча офіційної назви і єдиного керівництва ці угрупування на той час ще не мали.

     ПОЗИЦІЯ ВЛАДИ

     О 14-ій годині розпочалось відкрите засідання Рівненського міськвиконкому. На нього прибув перший заступник голови Рівненського облвиконкому Р.Василишин, який у цей час був головним в області замість П.Прищепи, котрий перебував на лікуванні в Трускавці. Усіх присутніх цікавило питання, що відбувається в державі, що буде далі, чи підтримує міська і обласна влада ГКЧП, чи розпочнуть активні дії по встановленню диктатури армія, КГБ, міліція, чому мовчать керівники Верховної Ради та уряду України.

     Р.Василишин хвилювався, але висловлював свою позицію чітко і впевнено. Він сказав, що ГКЧП відбувається в Москві, а в Україні все спокійно, Конституцію УРСР і Декларацію про державний суверенітет ніхто не відмінив, тому в Україні ніякої диктатури немає, керівництво республіки звернеться до народу о 16-ій годині. Василишин просив не організовувати масові заходи, не блокувати приміщення КГБ, міліції, армії і не спровокувати їх на активні дії. Дуже тонко він натякнув, що є проблеми з командуванням рівненської 13-ї армії і що ніхто, в тому числі і він, не хотів би бачити на вулицях солдатів.

     Підтримуваний О.Новаком, І.Демянюк різко заявив, що коли хоч один солдат чи БТР зявиться у центрі міста, то УРП і УНС закличуть людей до відкритої боротьби. Помірковану позицію зайняв О.Ковальчук. Він повідомив, що в містах, де при владі демократичні сили, ГКЧП ніхто не визнає, а обстановка в цілому спокійна, всі слідкують за розгортанням подій у Москві. Заступник голови міськвиконкому М.Ярощук закликав не проводити масових акцій і дочекатись оприлюднення позиції Верховної Ради та уряду України. Було вирішено засідання міськвиконкому продовжити о 18-ій годині.

     У виступі по телебаченню голова Верховної Ради України Л.Кравчук послався на відсутність офіційних документів щодо ГКЧП, недоцільність поспішних оцінок, сказав, що ГКЧП в Україні не введено, закликав зберігати витримку, дотримуватись Конституції, трудової дисципліни, громадського порядку, звертав увагу на необхідність завершення збору врожаю та доброї підготовки до зими. Найголовніше, що звучало в його виступі, це - запобігти конфронтації, протистоянню, діяти на основі закону.

     Його виступ відверто розчарував, однак тоді ще ніхто не знав, що цей «шедевр» кравчуківської красномовності був вимушеним. Адже вночі з Москви до Києва прибув заступник міністра оборони СРСР, командуючий Сухопутними військами генерал армії В.Варенніков, вранці він зібрав командирів військових зєднань і наказав виконувати розпорядження ГКЧП, а о 9-ій годині разом з командуючим Київським військовим округом генерал-полковником В.Чечеватовим у присутності першого секретаря КПУ С.Гуренка та віце-премєр-міністра В.Масика в ультимативній формі вимагав від Л.Кравчука, від Верховної Ради та уряду України підпорядкованості ГКЧП. У разі супротиву – погрожував ввести військовий стан у республіці. Саме тому виступ Л.Кравчука носив компромісний характер і створював враження, що події в Москві України не стосуються. (Чемерис В. Президент. – К., 1994, с. 206-210)

     ВЕЧІР

     О 18-ій годині розпочалось спільне засідання Рівненського міськвиконкому, Демблоку, керівництва обласних організацій НРУ, УРП, Дем.ПУ, ПДВУ, УНС, ТУМ.

     Невеличкий зал засідань міськвиконкому був набитий людьми і буквально «тріщав». Тут зібралось майже 80 чоловік міського і обласного активу демократів. Знову почалася гаряча дискусія. Виявилось, що командуючий 13-ою армією генерал-майор Степанов погрожував обласному керівництву введенням надзвичайного стану. З твердими антизаколотницькими позиціями виступили голова РК НРУ, народний депутат України В.Червоній, депутати-рухівці Т.Ахметова, М.Ребров, С.Мацюк, С.Марсуля, В.Василець, М.Несенюк, республіканці О.Бородін, І.Башта, В.Коваленко, В.Романюк, В.Слободенюк, В.Шкуратюк. Було прийнято рішення терміново скликати на завтра, 20 серпня, сесію міської ради.

     За пропозицією О.Новака та В.Червонія всі пішли в центр міста, на нинішній майдан Незалежності, де вже зібралось до п’яти сотень людей. Розпочався мітинг-зустріч з депутатами. Виступили В.Червоній, В.Коваленко, О.Бородін, Ю.Велігурський та ряд інших депутатів. Згодом почали співати козацькі, стрілецькі, повстанські пісні. Люди не розходились до самої темноти. Міліціонери, які були на площі, стояли в нерішучості, не наважуючись щось зробити. Солдатів і військової техніки на вулицях міста не було.

     О 21 годині 16 хвилин надійшла факсограма з секретаріату НРУ з Києва. В ній чітко визначалась позиція Руху: «Згідно з рішенням Проводу НРУ від 19.08.1991 р. оргвідділ Координаційної ради Руху повідомляє:

     1. Керівництво всіма політичними партіями, організаціями, рухами здійснює в даний час Президія Народної Ради, якій делеговано відповідні повноваження. Виконавчий орган Президії – Секретаріат Руху.

   2. Рух не визнає ДКНС (укр. – ГКЧП – прим. автора) і не вважає його рішення чинними.

     3. Рух закликає всіх громадян України не підкорятися волі путчистів, створювати структури для організації активного громадського опору та підготовки Всеукраїнського страйку, до якого закликаємо як до єдиної мирної дієвої зброї в боротьбі за волю і добробут суверенної Української держави.». Окремою вказівкою наказувалося знищити документацію рухівських організацій, що вказувало на серйозність ситуації, - дійсно на той час ніхто не знав чим це все може закінчитися. (Архів автора. Ф. 3, оп. 3)

     МОСКВА ПІДНЯЛАСЬ. ЄЛЬЦИН ОЧОЛИВ ПРОТЕСТ

     В цей день та в дні наступні всі радіоприймачі були настроєні на хвилі радіостанцій «Свобода», «Голос Америки» та «Вільна Європа». З їхніх радіопередач люди дізнавались про події в Москві, оскільки радянське радіо і телебачення передавали балет «Лебедине озеро», якісь комуністичні пісні, тощо. Через спроби заглушити пробивався басовитий голос президента Росії Б.Єльцина, який зачитував «Звернення до громадян Росії», підписане ним, головою Верховної Ради Р.Хасбулатовим та головою Ради Міністрів І.Силаєвим. У зверненні дії ГКЧП називались «реакційним, антикомуністичним переворотом». (Августовский путч. // https://ru.wikipedia.org/wiki/Августовский путч)

     Керівники Росії закликали дати опір заколотникам, повернути країну до нормального конституційного розвитку, забезпечити можливість М.Горбачову виступити перед народом, вимагали негайного скликання надзвичайного зїзду народних депутатів СРСР, звертались до військовослужбовців з закликом не брати участь у реакційному перевороті. На той час у Москву вже було введено більше 10 тисяч військовослужбовців, 362 танки, 279 бойових машин піхоти, 148 бронетранспортерів, кілька сотень автомобілів 2-ої Таманської мотострілецької, Кантемирівської танкової та Тульської десантної дивізій Радянської армії, дивізії ім. Дзержинського та загонів ОМОН (МВС), готувалися спецзагони КГБ «Альфа» і «Вимпел». (Августовский путч. // https://ru.wikipedia.org/wiki/Августовский путч)

     З радіопередач стало відомо, що в Москві на захист демократичного керівництва Росії навколо «Білого дому» (будинок Верховної Ради РРСФР) вже зібралось кілька десятків тисяч людей, які утворили живе кільце захисників, будують барикади. До них приєднались танкова рота капітана С.Євдокимова з Таманської дивізії та батальйон десантників з генералом О.Лєбєдєм. Серед захисників «Білого дому» було багато українців - студентів московських навчальних закладів, мешканців Москви, приїжджих. Вони підняли національні українські прапори. Один з них було встановлено на танку, інший піднято в повітря на дирижаблі разом з прапорами Росії, Литви і Грузії. Одним з керівників штабу оборони «Білого дому» був член московської організації Руху, колишній офіцер Г.Куценко.

     ВСТАЄ УКРАЇНА

     Розгортались акції протесту і в Україні. В Києві депутати Народної Ради та керівники політичних партій і громадських організацій демократичного напрямку зібрались у будинку Спілки письменників України, заявили протест проти ГКЧП і згодом провели мітинг в центрі Києва. У Львові обласна рада під керівництвом її голови В.Чорновола, провід обласної організації НРУ, комітет громадянської злагоди, куди входило більшість партій і організацій, засудили антиконституційний переворот, закликали до громадянської непокори ГКЧП та підготовки загального політичного страйку. У місті відбувся мітинг, на підприємствах почали створювати загони самооборони. У Донецьку в міськраді зібралось більше 50 депутатів Верховної, обласної та міської рад і прийняли звернення про категоричне невизнання ГКЧП. Донецький страйковий комітет розпочав підготовку до страйку. Акції протесту пройшли в Тернополі, Івано-Франківську, Луцьку, Житомирі, Дніпропетровську, Харкові, інших містах і містечках України.

     Натомість в ряді областей партійне і радянське керівництво поспішило запевнити ГКЧП у підтримці. Особливу активність виявили обкоми КПРС та облвиконкоми: Дніпропетровський, Житомирський, Закарпатський, Кримський, Кіровоградський, Миколаївський, Одеський, Полтавський, Харківський, Чернігівський. Особливо запопадливу позицію виявили українське радіо, телебачення, центральні та обласні партійні і комсомольські газети, у тому числі й на Рівненщині, терміново переклавши українською мовою документи ГКЧП, передаючи і друкуючи улесливі коментарі, інтерв’ю «представників трудящих» з підтримкою дій заколотників. Жодної заяви чи інформації про дії Народної Ради, Руху, УРП, інших демократичних сил передано і надруковано не було.

     З НАДІЄЮ НА ЗАВТРА

     Увечері 19 серпня по телебаченню був переданий репортаж про прес-конференцію керівників ГКЧП, в якій брали участь Г.Янаєв, В.Крючков, Б.Пуго, О.Бакланов, Д.Язов, В.Стародубцев та М.Сідяков. Вразив примітивізм і політична відсталість цих діячів, які хотіли нав’язати свою волю велетенській країні, повернути розвиток історії назад. Запам’ятався жалюгідний вигляд, тремтячі руки «диктатора» Янаєва, який не знав, куди їх сховати. Стало зрозуміло, що вони самі не впевнені у своїй перемозі.

     У перший день ГКЧП активно спрацювали організації НРУ та УРП у Кузнецовську, Дубні, Здолбунові, Радивилові, Острозі та Нетішині. Національно-демократичні сили в перший день виявили оперативність, чітку політичну позицію і стали на передові позиції опору заколотникам ГКЧП. Наставала ніч тривоги, але й ніч надії на завтра, на майбутнє.

     20 СЕРПНЯ. РАНОК

     Наступного дня, 20 серпня, події розвивались по наростаючій, З самого ранку активісти НРУ, УРП, УНС, Дем.ПУ, ТУМ, сотні безпартійних в місті Рівному та області проводили агітацію проти ГКЧП на підприємствах, в установах, організаціях, роздавали та розклеювали листівки.

     Уся країна, затамувавши подих, слухала повідомлення зарубіжних радіостанцій про те, що відбувається у Москві. Там о 12-ій годині перед «Білим домом» розпочався грандіозний мітинг, в якому взяли участь більше 200 тисяч людей. Люди живим кільцем оточили цей штаб опору заколотникам, перепинили шлях військовим зєднанням, ОМОНу, спецпідрозділам КГБ. На мітингу виступив Б.Єльцин, інші керівники Росії та представники демократичних партій і організацій. Усі закликали боротися проти ГКЧП. Стало зрозуміло, що не може бути якогось компромісного варіанту на зразок переговорів із заколотниками. Адже коли народ підніметься, то зупинити його вже неможливо. Повсталі люди або змітають владу і руйнують систему державної і політичної влади, або влада, застосовуючи терор, насилля, репресії, топить у крові повсталих. В такі моменти іншого не буває. Було ясно, що Б.Єльцин піде до кінця, повсталі москвичі не здадуться. З великою надією була сприйнята звістка, що піднявся Ленінград – друга столиця Росії, розгортається рух протесту в шахтарських районах Кузбасу та найбільших містах Уралу і Сибіру. Не визнають ГКЧПістів Литва, Латвія, Естонія, Молдова, активізуються національно-демократичні організації Грузії та Азербайджану.

     Тому розгортання руху опору в Україні і на Рівненщині було необхідним. Вже до обіду між керівниками найбільших рівненських організацій було досягнуто домовленості розпочати агітацію за всесоюзний страйк протесту та розгортання кампанії громадянської непокори хунті. Підготовлено звернення Руху, другу листівку УРП. Найактуальнішим питанням було – як діятиме армія. Нерішуча позиція військових у перший день заколоту засвідчила, що керівництво СРСР та Радянської армії не покладається на переодягнених у військову форму молодих хлопців, які представляли народи, що піднялись на боротьбу проти імперії. В цей час розповсюдилась звістка, що в рівненському полку зв’язку, яким командував народний депутат СРСР, полковник В.Мартиросян, відбулись офіцерські збори, на яких він запропонував не підкорятись ГКЧП і вирушити до Києва на захист Верховної Ради України. На той час це був героїчний вчинок, адже у випадку перемоги заколотників, командира полку могли засудити військовим трибуналом «за зраду Батьківщині» до розстрілу. Керівники обласних організацій НРУ В.Червоній та УРП О.Новак вийшли на зв'язок з В.Мартиросяном, мали з ним зустріч і домовленість про координацію зусиль і взаємодопомогу в разі потреби.

       З центрального поштамту Рівного О.Новак та І.Демянюк відправили телеграми в Москву – голові Верховної Ради СРСР А.Лук’янову та в Київ – голові ВРУ Л.Кравчуку. «Від імені десятків тисяч своїх прибічників висловлюємо рішучий протест проти антиконституційного заколоту у Москві і заявляємо про невизнання військово-комуністичної хунти», - говорилось у тексті. (ДАРО, Ф. Р-2883, оп.1, спр. 9, ст. 45) Молода працівниця пошти, яка приймала телеграму, кілька разів перечитала її, але прийняла, не сказавши ні слова.

     ПОДІЇ В КИЄВІ

     У Києві відбулась нарада представників Народної Ради (заступник голови В.Філенко), Асоціації демократичних рад України, яку тоді очолював відомий народний депутат СРСР С.Конєв, Народного Руху України (голова – І.Драч), УРП (Л.Лук’яненко), Дем.ПУ (Ю.Бадзьо), партії зелених (В.Кононов), соціал-демократичної партії (Ю.Збітнєв) та ще ряду партій і організацій демократичного напрямку. Нарада прийняла відозву, в якій говорилось про те, що в СРСР відбувається державний переворот з метою припинити процес демократизації суспільства, відновити необмежену диктатуру номенклатури КПРС, зупинити рух республік до державної незалежності, зберегти імперію. Демократичні сили вимагали від президії Верховної Ради УРСР визнати утворення ГКЧП антиконституційною акцією і заявити, що розпорядження цього комітету на території України законної сили не мають, закликали скликати сесію ВРУ, надати Декларації про державний суверенітет України статус конституційного закону, взяти під свою юрисдикцію всі військові частини на території України. Автори заяви закликали військовослужбовців і громадян не підкорятись розпорядженням ГКЧП і розпочати всеукраїнський політичний страйк з 12-ї години 21 серпня. Партії і організації, що брали участь у нараді, створювали коаліцію «Незалежна демократична Україна».

     Тим не менше, президія Верховної Ради УРСР, у складі якої була більшість комуністів, не бажала визначатись і займати чіткі позиції. Лише ввечері президія прийняла постанову, в якій пропонувалось зробити все, щоб уникнути дестабілізації становища і загострення соціально-політичної ситуації, утриматись від страйків, мітингів, маніфестацій, зосередитись на проведенні сільськогосподарських робіт та підготовці до зими. Головним все ж було положення, внесене під тиском депутатів Народної Ради про те, що постанови ГКЧП «не мають юридичної сили на території України». Не погоджуючись з такою обережною позицією більшості президії ВРУ, члени президії від Народної Ради Л.Танюк, Д.Павличко, В.Яворівський, В.Пилипчук (депутат від міста Рівного), І.Юхновський, О.Ємець, В.Гриньов оголосили власну заяву, в якій дії ГКЧП оголошували антиконституційними і незаконними, проголошували підтримку демократичних сил Росії та закликали народ до непокори заколотникам. (Бойко О. Нариси з новітньої історії України (1985-1991 рр.). – К., 2008, с. 252) Цього дня у Києві відбувся великий мітинг протесту.  

   ДЕНЬ І ВЕЧІР

     Після обіду, врешті, розпочалася сесія Рівненської міської ради, присутні були 99 депутатів зі 180. Більшість депутатів-коміністів на сесію не з’явились, тому виступали практично одні демократи – рухівці й республіканці: О.Ковальчук, В.Шкуратюк, О.Бородін, народний депутат СРСР В.Мартиросян, народний депутат УРСР В.Червоній, В.Павлюк, М.Несенюк, В.Марчевський, С.Мацюк, В.Кобилянська, В.Мороз. Дискусії велись хіба що про одне: закликати народ до громадянської непокори і всесоюзного страйку вже негайно, чи ще трохи почекати вказівок від Верховної Ради УРСР. Сесія прийняла рішення і звернення, у яких говорилося про невизнання ГКЧП, засудження спроби перевороту, містилася вимога до Верховної Ради та уряду УРСР, вжити «неупинних дій, спрямованих на становлення суверенної України», заклики до військовослужбовців та працівників КГБ не виступати проти народу. (ДАРО, Ф. Р-122, оп. 8, спр. 666, ст. 7-25)

     Тим часом у центрі Рівного зібрався великий натовп людей. Відомий співак В.Кравчук почав співати своїм могутнім голосом, підбадьорюючи присутніх. «Ой зійшла зоря над Почаєвим»», - лунало над площею. Ця релігійна пісня про Божу Матір, яка врятувала православний монастир від татар і турків у ХVІ столітті, як ніяка інша, вселяла надію на Боже заступництво і перемогу. Люди стали тісніше й заспівали стрілецьких і повстанських пісень. Прийшли депутати Демблоку з сесії міської ради. Знову, як і в попередній день, розпочався мітинг. Коли почало сутеніти, хлопці з УНС розірвали і підпалили червоний прапор СРСР. Яскраво спалахнувши, він швидко згорів, залишивши за собою попіл, який розвіяв вітер.

     Рух опору наростав не лише в Рівному, але й у переважній більшості міст і містечок Рівненщини. Організовано діяло міське керівництво Кузнецовська, яке очолював голова міської ради, член НРУ В.Веремчук та голова міськвиконкому, член НРУ і УРП Р.Омельчук. 19 серпня там скликали сесію міської ради і, хоча не вистачило кворуму, 25 депутатів Демблоку прийняли заяву, у якій заявили про те, що вважають дії віце-президента СРСР «антиконституційними, антидемократичними», а 20 серпня - засідання міськвиконкому, який прийняв рішення № 216, вирішив керуватися Конституцією УРСР та Декларацією про державний суверенітет України і визнав рішення ГКЧП не чинними. (Архівний відділ виконкому Кузнецовської міської ради, Ф. Р-2, оп. 1, спр. 383, ст. 4, спр. 372, ст. 8) Велику агітаційну роботу розгорнули осередки Руху і УРП. В перших рядах були С.Жданюк, З.Гаюк, Б.Чміль, П.Бенза, Г.Петрович, С.Шкабура, С.Герасимчук, В. та С. Шевченки, І.Лишканець, М.Федорчук, В.Надяб, О.Кашуба, Ю.Чугай.

     21-23 СЕРПНЯ. КРАХ ПУТЧУ.    

     Ніч з 20 на 21 серпня була надзвичайно напруженою. Радіостанції передавали повідомлення про спробу штурму «Білого дому» в Москві, про сутички на барикадах, про те, що оборонці підбили три танки. Згодом виявилось, що це не танки, а бойові машини піхоти (БМП), які намагалися вклинитись у позиції захисників «Білого дому». Солдати в темряві вчинили безладну стрілянину. В зіткненнях загинуло троє москвичів (В.Усов, І.Кричевський, Д.Комар), кілька було поранено. В цілому до загального штурму так і не дійшло: керівники ГКЧП не наважились на масове застосування військової сили.

     21 серпня у Москві настала розвязка. До «Білого дому» вийшло до мільйона москвичів, жителів інших міст і сіл Росії. Нерви у ГКЧПістів не витримали і міністр оборони СРСР Д.Язов наказав вивести війська з Москви. Населення усього СРСР з нетерпінням чекало реакції на події президента СРСР М.Горбачова, який ще перебував в ізоляції на дачі «Форос» у Криму.  

     Цього дня у Рівному, містах і селах області активісти демократичних партій і організацій, їх прихильники вели посилену агітацію проти ГКЧП. Місто було буквально заклеєне різними листівками, гаслами, плакатами. Увечері на центральній площі Рівного знову відбувся мітинг; мітинги, зібрання людей проти ГКЧП відбулися у більшості районних центрів області.    

     Вночі з 21 на 22 серпня до столиці Росії з Криму повернувся Горбачов. Він прийняв на себе керівництво СРСР, усунув з посад і дав наказ заарештувати керівників ГКЧП.

     23 серпня під час сесії Верховної Ради РРФСР Президент Росії Б.Єльцин своїм указом несподівано заборонив на території Російської Федерації комуністичну партію. Будинок ЦК КПРС було негайно опечатано, усі працівники – розпущені. У Москві було демонтовано символ більшовицько-комуністичного тоталітаризму – пам’ятник Ф.Дзержинському на площі перед будинком КГБ. В державі склалася зовсім нова політична ситуація.

     24 СЕРПНЯ. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ.

     24 серпня відкрилась позачергова сесія Верховної Ради України, на якій було розглянуто питання про політичне становище в державі. З ініціативи депутатів Народної Ради, до складу якої входили переважно рухівці та члени УРП, Дем.ПУ, ПДВУ, Верховна Рада прийняла конституційною більшістю «Акт про державну незалежність України». «За» проголосувало 346 депутатів, «проти» - 1 і 3 - «утримались». Українські комуністи, налякані забороною компартії в Росії, підтримали проголошення незалежності України як держави.  

     Намагаючись вирішити питання не лише набуття Україною незалежності, але й повалення всевладдя комуністичної партії, Народна Рада запропонувала заборонити КПРС. Та в цей день Верховна Рада прийняла лише постанову «Про департизацію державних органів, установ та організацій». Але вже наступного дня, 25 серпня, президія ВРУ прийняла указ «Про тимчасове припинення діяльності компартії України». Окремою постановою приміщення і майно ЦК КПУ та ЦК КПРС на території України передавалось на баланс Верховної та місцевих рад для подальшого використання в господарських, управлінських, культурно-освітніх цілях.

     25 СЕРПНЯ. РІВНЕ: ОЧИЩЕННЯ ПЛОЩІ, РАДІСТЬ ПЕРЕМОГИ  

     В цей день у Рівному було ліквідовано символ комуністичного тоталітаризму – пам’ятник В.Леніну (Ульянову). З цим повязана майже детективна історія з юридичним оформленням цього акту. Оскільки помпезний «шедевр» монументалізму епохи Л.Брежнєва вважався пам’яткою архітектури республіканського значення, на його зняття потрібно було рішення Кабінету міністрів, якого, зрозуміло, не було. Голова виконкому І.Федів, який вже повернувся в місто, шукав вихід зі становища. 23 серпня він прийняв розпорядження № 845-р, яким було вирішено «провести організаційно-технічні заходи по демонтажу пам’ятника В.І.Леніну-Ульянову», буцімто «виходячи з аварійного стану памятника». (ДАРО, Р. 122, оп. 8, спр. 706, с. 117). Але цього було недосить. Питання могло бути вирішене сесією Рівненської міськради – місцеві ради колективними рішеннями у той час іноді перебирали на себе другорядні повноваження Кабміну. Однак, як тільки комуністи дізнались про це, вони вирішили на нову сесію не йти. Оскільки комуністів та їм співчуваючих було до половини депутатів, а ще деякі депутати перебували у відпустках, не вистачало кворуму для відкриття сесії і впевненого вирішення цього питання. Тоді хтось з депутатів запропонував оформити рішення міської ради не засіданням сесії, а збором особистих підписів депутатів. Справа пішла, за два дні, як було оголошено, підписалось 94 депутати і Федів наважився на зняття пам’ятника. Але, як виявилося, у метушні ті списки хтось кудись «заникав» і вже 26 серпня, після зняття пам’ятника, виконком міської ради прийняв рішення № 332, яким затвердив попереднє розпорядження І.Федіва, за це підписалися 18 членів виконкому. (ДАРО, Ф. Р-122, оп. 9, спр. 785, ст. 77)

     А 25 серпня, зранку була доволі похмура погода, небо затягнуло хмарами і накрапав дощик. На майдані Незалежності зібралось більше 10 тисяч чоловік. Сюди прийшла група комуністів на чолі з першим секретарем міськкому КПУ В.Опришком. Всі мовчки дивились, як робітники готуються зняти велетенську фігуру Леніна. Охорону забезпечували члени загону самооборони на чолі з О.Музичком («Білим»), міліціонери спостерігали, ні в що не втручаючись. В останню мить якась жінка з числа комуністів кинулась до пам’ятника, щоб покласти квіти. Троси від крана були натягнуті і всі завмерли в очікуванні. Врешті пам’ятник хитнувся і враз був піднятий над постаментом. Відчайдушний зойк вирвався від групи комуністів, але вже наступної миті тисячоголосий гул схвалення і оплески полинули над площею. Люди аплодували довго, аж поки фігуру Леніна не поклали на тракторний причеп і вивезли з площі.

І наче справжнє чудо – десь поділись хмари, засяяло сонце, стало тепло, аж спекотно. Розпочався мітинг, на якому виступили І.Федів, В.Червоній, В.Коваленко, Ю.Велігурський, В.Шкуратюк, І.Демянюк, О.Новак, В.Омельчук та інші.

     Вшанували хвилиною мовчання пам'ять усіх, хто боровся за державність і незалежність України, але не дожив до дня перемоги над комуністичною імперією, пам'ять трьох москвичів, загиблих при обороні «Білого дому». Висловлювали надію на краще майбутнє України, на краще життя людей. Хлопці з УНС принесли опудало ГКЧП – набитий соломою мішок, одягнений у військову форму, і спалили його в знак перемоги над заколотниками. Люди раділи, співали пісні. Багато хто з людей, особливо старих політв’язнів, репресованих плакали.

     Всім вірилось, що попереду чекає воля, радість і щастя...

     ДОЛЯ КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ

     В напрузі перших днів ГКЧП майже ніхто не звертав великої уваги на позицію обкомів, райкомів і міськкомів КПРС-КПУ. Найбільше хвилювали питання: чи застосують насилля і репресії міліція і КГБ, чи встановлюватиме військовий стан армія, що робитиме місцева, законно обрана в 1990 році радянська влада. Саме від них за великим рахунком залежало: почнеться в державі терор, розгориться громадянська війна чи ні. На той час переважна більшість комуністів СРСР і України вже зрозуміла безперспективність повернення до комуністичної диктатури, не виявила активності і не підтримала ГКЧП, а сама партноменклатура вже не відчувала сили для відкритої політичної боротьби. Очевидно тому і на Рівненщині комуністи якихось масових заходів на підтримку ГКЧП не проводили. Максимум на що вони спромоглись – опублікувати документи заколотників у газетах «Червоний прапор» і «Зміна» і провести на ряді підприємств, установ і організацій закриті партійні збори з обговорення політичного становища.

     Однак, як довела згодом слідча комісія Прокуратури України, керівництво КПРС і КПУ в цілому підтримало ГКЧП. Вилучені картки обліку вхідних документів обкомів засвідчили, що документи з грифом «цілком таємно» про введення в країні надзвичайного стану надійшли ще 18 серпня (!). А 19 серпня об 11-ій годині ранку з секретаріату ЦК КПРС надійшла шифротелеграма (№ 36/ІІІ) на адресу перших секретарів обкомів, крайкомів, в якій вимагалось у зв’язку із введенням надзвичайного становища вжити заходів для участі комуністів у сприянні ГКЧП СРСР. (Архів автора. Ф. 3, оп. 3)

     19 серпня з секретаріату ЦК КПУ на адресу перших секретарів обкомів надійшла телеграма, у якій проголошувалось «найважливішою задачею партійних комітетів сприяння ГКЧП» та рекомендувалось керуватись його документами. У становищі, що виникло, ЦК КПУ вважав, що «найважливіше значення має припинення екстремістських настроїв, недопущення будь-яких протизаконних дій, що можуть викликати безладдя, громадянську непокору, кровопролиття, різні демонстрації, мітинги, маніфестації, страйки, повинні бути виключені». Ключовим питанням для ЦК КПУ було збереження СРСР, а тому парторганізаціям потрібно було забезпечити спокій, дисципліну, безперебійну роботу підприємств, ввести партцензуру в засобах масової інформації, а «будь-які дії, спрямовані на підрив Союзу, порушення союзних законів, вияви регіонального егоїзму повинні присікатись». (Архів автора. Ф. 3, оп. 3)

     Тому не варто нині декому стверджувати, що КПУ не підтримувала ГКЧП. Керівництво підтримувало, інша справа, що утвердити в суспільстві цю підтримку вже не змогли!

     30 серпня 1991 року президія Верховної Ради України прийняла указ «Про заборону діяльності Компатрії України». Тоталітарна комуністична диктатура була повалена. Україна ставала на шлях незалежного демократичного розвитку.

     ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

     Дні заколоту ГКЧП чітко виявили позицію багатьох людей. Дехто зрадів, що нарешті буде наведено «сталінський порядок», дехто вичікував, чим це закінчиться, дехто робив вигляд, що нічого не помічає. Але тисячі патріотів не визнали хунту, піднялись на боротьбу з нею. Ці люди виявили свої найкращі риси: сміливість, волю до перемоги. Серед них були представники різних поколінь: і старі члени ОУН і УПА, політв’язні, репресовані, і середнього віку працівники різних підприємств, організацій, і молоді студенти, учні, люди різних національностей. Це були депутати рад різних рівнів, громадсько-політичний актив і безпартійні. Всіх тоді об’єднало єдине прагнення: свобода і незалежність.

     На жаль всіх цих людей одному автору запам’ятати неможливо. Окрім вже згаданих вище керівників, можна відзначити активну участь у тих подіях активістів з міста Рівного: С. та І. Новаків, А.Федоренка, В.Балановича, С.Кричильського, В.Данилова, П.Кульчинського, С.Олексіюка, В.Омельчука, В.Янчука, А.Чеснокову, В.Марчевського, А.Луцюка, В.Сороку, М.Буняка, І.Казимірського, М.Рощенюка, П.Сикідіна, М.Лазара, І.Андрійчука, Я.Ткачука, В.Рогалевича, Л.Свадебу, М.Шермана, М.Борецького, сімю Міськових, М.Захарука, В.Подлевського, В.Якимова, М.Данькевича, В.Салімчука, Є. та О. Гладунових, Р.Рибчинського, І. та Б.Куряніків, М.Яскала, Т.Редюк, В.Герасимчук, десятки інших людей.

     Дехто з них не дожив до сьогоднішнього дня. Вічна їм пам'ять!

     … Пройшло вже багато років. Немає могутньої імперії СРСР і тоталітарної комуністичної диктатури. Україна нелегко, болісно рухається до справжньої незалежності. І незважаючи на всі внутрішні складнощі та військово-політичну агресію Росії, усі справжні патріоти, свідомі громадяни України продовжують відстоювати інтереси народу і держави.

Іван Демянюк, історик, політолог            

                  

Надруковано:Демянюк І. Доленосні дні серпня 91-го. // Нова Волинь. – 2001, 23, 30 серпня.

Доповнено, уточнено: червень, 2018 р.