200 років Любомирських у Рівному

 

Серед представників роду Любомирських, одного з найбагатших магнатських родів не тільки на Волині, а часом і в цілій Польщі, було багато цікавих людей, серед яких і військові, і дипломати, письменники і музиканти. Інші відомі в історії як владолюбці і деспоти, інтригани, пияки та марнотрати. Хто ж були вони, власники Рівне, чим запам’яталися і як прислужилися його розвитку?

 

Юрій Любомирський

У 1723 році Рівне після частої зміни своїх власників разом ще з 30 містами та 435 фільварками переходить до роду польських шляхтичів Любомирських і залишається у їх власності протягом 200 років аж до початку Другої світової війни. Першим представником цього роду, який став власником Рівне, був князь Юрій-Олександр Любомирський, коронний обозний, а пізніше – воєвода сандомирський. З цього часу Рівне після занепаду починає відроджуватися - забудовуватися та заселятися євреями. Починається перебудова старовинного замку, спаленого у 1694 році підстаростою Яновським. Однак, перебудова замку на палац європейського типу потребувала великих коштів та зусиль, тож затягнулася надовго.

Закінчена перебудова замку була лише сином воєводи

Станіславом Любомирським

            Станіслав Любомирський отримав Рівне 24 листопада 1738 року при розподілі батьківських земель між ним і його братом Юзефом. На час поділу майно, яке отримав Станіслав, приносило річного доходу біля 3 млн. злотих. Станіслав вирішив зробити Рівне своєю удільною столицею. Окрасою міста повинен був стати його родовий палац. Головне його приміщення з двома флігелями навпроти розташовувалося на острові і було огороджено валом, по кутах якого височіло два бастіони. До палацу вели два мости – арочний та підйомний. Був на території палацового комплексу ще один міст – з лівої сторони саду, який вів до передмістя. Біля палацу були сади, різні господарські будівлі та пороховий погріб. Однак, крім палацу, пристойним мало би виглядати і саме місто. Тому Станіслав потурбувався про покращення і його побуту та становища. Головну свою увагу він звернув на євреїв, які відчувши наживу при заможному магнатові, нахлинули в Рівне у великій кількості. Для них та їх общин та цехів він видавав спеціальні статути, надавав значні пільги, звільняючи від податків, міркуючи таким чином поліпшити становище міста, міської казни. Адже основним джерелом існування міста та його прибутків було не виробництво, а торгівля, яка була основним заняттям євреїв. За переписом 1765 року в Рівному проживало біля 900 євреїв.

В 1753 році князі Любомирські ще збільшили свої маєтки. 7 грудня цього року за Кольбушовською трансакцією все майно Острозької ординації було роздано різним магнатам. Більше за всіх ординаторських маєтків отримали князі Любомирські. Станіслав отримав Дубно, Варковичі та ще 72 поселення; брат його Юзеф – Степань та 83 поселення. А невдовзі, коли помер його бездітний брат, залишивши йому все своє майно, життя Станіслава у відбудованому палаці стало ще більше пишним і розкішним. Без галасливих і веселих прийомів для навколишніх дворян, сусідів та приятелів, музики, танців не обходилося жодного дня. Для задоволення всіх примх господаря в палаці працювало безліч прислуги; полк придворної міліції складався з 4 тисяч осіб, а загін яничар - тільки з найгарнішої молоді, вбраної в коштовні мундири. Приятелі також намагалися не залишитися в боржниках у свого покровителя. На скаргу Станіслава про відсутність у нього гаю, де б він з ними міг час від часу полювати хоча б на зайців, вони зробили йому сюрприз. Скориставшись відлучкою князя, вони зігнали тисячу підвід з молодими деревами, тисячу робітників та насадили досить великий ліс з правильними просіками і запустили до нього безліч різних тварин.

Бідність міста з одного боку, блиск багатства двору Любомирського з іншого боку – були основною ознакою нашого міста того часу.

            Як особистість, Станіслав Любомирський був, напевно, найяскравішим типом серед династії Любомирських у Рівному. Він високо цінував своє шляхетне походження, намагався при кожній нагоді це підкреслити. Він був членом Сейму, найвищого державного органу при королі Польщі. А після смерті короля Августа Ш, захотів польської корони. В березні 1764 р. запропонував свою кандидатуру в кандидати на короля. Незважаючи на те, що це був безпрецедентний випадок в історії Польщі, скандалу вдалося уникнути – у князя відкрилися ознаки божевілля. Розумова хвороба розвивалася досить швидко. За таких обставин у Станіслава шахрайським способом навіть вдалося відібрати деяку його власність. 12 листопада 1770 року тодішній власник Рівного підписав акт уступки своїх маєтків синам Олександру, Михайлу, Юзефу, Ксаверію і повністю відсторонився від завідування своїми маєтками. На той час він володів 31 містом та 738 поселеннями, які приносили йому щорічний прибуток у 2 319 641 злотий. Майно князя Любомирського у волинському воєводстві складалося з ключів: Рівненського, Тучинського, Олександрійського, Лабунського, Суділковського, Чарторийського, Лесневського, Радзивилівського, Звягільського, Рожіампільського, Дубенського і Степанського. Крім цього, йому належали землі і майно в Київському і Брацлавському воєводствах. Тільки Острозька ординація в Польщі була заможнішою за князя Любомирського. Жив він після цього ще довго, розкидаючись грошима з пенсії, яку платили йому сини. Помер Станіслав Любомирський у 1793 році у Варшаві на 89 році життя.

            Сини князя поділили між собою батьківські маєтки у 1775 році. Рівне з трьома містами та 76 поселеннями відійшло

Юзефу Любомирському, каштеляну київському (1790-1796 рр.) , генерал-майору військ коронних, генерал-лейтенанту (1793 р.), старості романовському, кавалеру Ордена Білого Орла. Його частка родинного майна була значна меншою, ніж у батька, і була оцінена у 7 млн. польських злотих, річний дохід складав 260 тис. Юзеф не любив політику, не був честолюбний, був для всіх доступний, відрізнявся більш розсудливим та стриманим характером. І хоча за традицією продовжував влаштовувати у палаці бали, не любив оргій, не мав надмірної гордині. Був палким прихильником всього іноземного і завжди знаходився в оточенні іноземців, за допомогою яких прикрашав свій палац. Попри це дуже любив своє Рівне, опікувався його благоустроєм, остаточно перетворив свою резиденцію у блискучий палац. З Італії для прикрашення фресками стін палацу він запросив художника Вілляні; художник Лукашевич створив галерею портретів роду Любомирських. Французький архітектор Бугріньйон, який здійснював перебудову палацу, спорудив красиву оранжерею для вирощування рідкісних квітів та рослин. Зовні палац також значно змінився, прикрасився численними декоративними візерунками, емблемами. Був покращений стан ставку біля палацу, а в парку з’явилися статуї, каруселі, площадки для розваг. Переобладнання парку здійснив ірландець Діонис Міклер і князь дозволив використовувати його для народних гулянь. Однак перебудова палацу потребувала великих затрат і князь заліз у борги. За борг перед Голандським банком була створена адміністрація над майном Юзефа. Але князь владнав всі справи і все майно залишилося в його руках.

            Зробив дещо і в самому місті - відремонтував головні його споруди та кілька вулиць.   В 1778 році Юзеф отримав від польського короля привілей на проведення в Рівному 4-х тижневого ярмарку, підтвердив євреям всі ті привілеї, які надав його батько. Це безумовно пожвавило торгівлю в Рівному. При його правлінні у 1793 році Рівне у складі Волині увійшло до складу Російської імперії і стало повітовим містом. Місцеві установи царської адміністрації почали діяти в місті з серпня 1796 року.

            І все ж таки фінансовий стан князя погіршувався. Рівненські маєтки були закладені під кредити. 30 січня 1794 року Юзеф передав всі свої маєтки формальним актом своїй дружині, яка була жінкою освіченою і енергійною і за короткий час, провівши реформи, виплатила всі борги.

            А ще увійшов в історію завдяки своїй дружині Людвіці з Сосновських, дочки гетьмана. Саме Людвіка була прекрасною дамою, ідеалом Тадеуша Костюшки, і майбутній повстанець та командувач кілька разів гостював в замку в Рівному, щоби зустрітися з нею.

Помер князь Юзеф Любомирський у 1817 році, залишив після себе двох синів – Генріха, Фрідріха та дочку Олену, яка була заміжня за Станіславом Мнішком. В палаці запанувала тиша, діти виховувалися за кордоном, а їх мати вела тихе і спокійне життя (померла у 1836 році).

            І хоча Рівне стало повітовим центром, найбільша частка власності тут залишилася в руках Любомирських.

Фредерік Любомирський

            В 1822 році сини Юзефа поділили батьківські маєтки. Рівне, разом з ключами Рівненським та Олександрійським, отримав Фредерік. Жив він у Рівне усамітнено, не любив галасливого громадського життя. Певний час був Волинським віцегубернатором. Любив будувати та перебудовувати. При ньому Рівне дещо розбудувалося. На вулиці Сенаторській (сучасна вул. Драгоманова) замість селянських халуп з’явилися ошатні будинки, вулиці міста його коштом дещо підремонтували і вирівняли. За даними 1842 р. тоді у Рівному проживало 5581 чоловік, розташовувалося 408 дерев’яних та 38 кам’яних будинків.

ЗнанийФредерікіяк фундатор першого середнього навчального закладу – Рівненської гімназії. Саме за його ініціативи і конкретного матеріального сприяння стала можливою діяльність цього закладу у Рівному. А ще до відкриття гімназії родина Любомирських фінансувала Рівненське парафіяльне училище, що було відкрите у Рівному у 1802 році.

            Безперечно, що відкриття гімназії в маленькому провінційному містечку сприяло його розвитку, місто ставало привабливим для чиновників, комерсантів, які обирали Рівне поміж інших місць саме за наявності в ньому навчального закладу, після закінчення якого їх діти могли поступати в університети та інші вищі навчальні заклади. А так як основною умовою розміщення гімназії в місті було наявність пристойного приміщення, 23 листопада 1835 року поміж правлінням імператорського університету Св. Володимира і володарем міста Рівне князем Фредеріком Любомирським було укладено угоду, в якій зазначалося: «...Желая со своей стороны соответствовать благонамеренным видам правительства и определить постоянное навсегда помещение Луцкой гимназии, временно состоящей ныне в Клевани, предлагает для сего уездный город Ровно, которого он есть вотчинником и ежели правительству угодно будет перевод означеной гимназии навсегда в г. Ровно провести в действие, в таком случае князь Любомирский приносит единственно для гимназии следующие пожертвования...”, серед яких 2 десятини землі, свій будинок «Оранжерея», мурований дім і Петриківську садибу, господарські будівлі. Своїм коштом він побудував великий кам’яний будинок, який і сьогодні залишається окрасою міста ( приміщення краєзнавчого музею) і передав його у відання міністерства народної освіти. В гімназійному приміщенні були обладнані бібліотека, фізичний, хімічний кабінети, канцелярія і кабінет директора, кабінети для креслення і малювання, 16 класних кімнат, урочиста зала. Крім того, за кошти князя було виготовлено необхідні меблі, перебудовано «Оранжерею» (будинок по вул. Драгоманова,17) під квартири директора, вчителів і канцелярію. Всі старі будівлі, як він і зобов’язувався, передав гімназії «в совершенной исправности и благовидности». За угодою на князя також покладалося, протягом всього існування гімназії, ремонт та впорядкування за першою вимогою мостів, канав, тротуарів на прилеглій до гімназії території. Протягом всього 83-річного існування в нашому місті цього начального закладу, Любомирські своїм коштом утримували законовчителя римо-католицького віросповідання. Луцькій гімназії Фредеріком навіть було заплачено штрафу 20000 руб. за те, що гімназія переводилася в Рівне.

З іменем Фредеріка пов’язана поява у нашому місті ще однієї відомої споруди. Князь незлюбив палацу свої предків. Та ще й брат його Генріх забрав звідти картини, зброю, бібліотеку. Він побудував для себе за містом гарний будинок «На гірці» (територія сучасного парку ім.Т.Шевченка), оточив його гарним садом і почав там жити. У 1844 р. князь передав старий палац рівненській гімназії. Однак, за відсутності коштів на його утримання, адміністрація гімназії після довгої тяганини повернула палац Любомирським. Почалося його повільне руйнування, яке довершила пожежа 1927 року. Помер князь у 1848 році.

Казимир Любомирський

Після смерті Фредеріка Любомирського в 1848році власником Рівного став його молодший син Казимир. Ще з юних літ Казимир  захоплювався музикою – початкову музичну освіту здобув у придворного капельмейстера – німця, а згодом ґрунтовну в Дрездені та інших європейських містах. Він жив здебільшого у Варшаві, де в мистецьких колах мав славу талановитого композитора та поета, зокрема тримав свій музичний салон. Вряди – годи,  навідуючись до Рівного, Казимир Любомирський влаштовував музичні вечори, куди з’їжджалася волинська шляхта. Осів в Рівному тільки у 1860 році і провів тут останні роки свого життя, коли тяжко хворів. Був попечителем Рівненської гімназії та фундатором місцевого католицького костелу, наприкінці життя займався літературними перекладами.

Із занепадом палацу, зменшенням статків власників міста усе меншу увагу привертає життя і побут князів Любомирських у Рівному. Навіть новий палац «На гірці», як згадують сучасники, виглядав так скромно, що не відповідав статусу такої знаної родини. А невдовзі, після отримання у спадок Рівне і населених пунктів ключів Рівненського і Олександрійського, Казимир для отримання кредиту мусив закласти в Санкт-Петербурзькій опікунській раді і свою нову резиденцію і все інше майно. В архівних документах по цій справі, які зберігаються в Державному архіві Рівненської області, нам вдалося віднайти детальне описання всього рухомого і нерухомого майна і що дуже цікаво – описання нового князівського помешкання та будинків, які до нього належали. Якщо старовинний палац Любомирських досить детально описано в історичних джерелах, то описання маєтку «На гірці» ми не зустрічали ніде. Хоч і говорили, що маєток «На гірці» мав вигляд невеликого сільського двору, документи свідчать, що був він не такий вже і маленький. За описом князівського майна, який зберігається в архівній справі, ми нарахували крім палацу ще 23 об’єкти, серед яких житлові будинки для гостей, управителя, дворової прислуги і селян, які працювали по господарству; будинок, в якому розміщувалося міське дворянське зібрання; кухня; економічний магазин; гумно з молотильною машиною, дві конюші, баня, погреби, клуні, комори; сторожка; лікарня для селян; пивний завод і два млини.

Варіант 2. Або від слів «він був не такий вже і маленький»… це Наведемо тут деяку інформацію з архівних джерел. Станом на 1856 рік в нашому місті Казимиру належало 325 селян чоловічого статі, 1955 десятин землі (2135 га). Новий кам’яний будинок власника міста мав два входи, основний з яких виглядав досить скромно, розміщувався з бокової сторони будинку і являв собою портик з чотирма колонами. Колони тримали балкон оточений круглою балюстрадою. В будинку власників було 8 кімнат, один великий коридор та дві маленькі кімнати нагорі. З однієї сторони будинку можна було побачити оранжереєю, з іншої – балкони, з третьої сторони -  кам’яний ганок. Біля будинку розміщувалися два флігелі - один кам’яний з 4 кімнатами, 2 сіньми і погребом, другий – з 5 кімнатами, гардеробом, великою пекарнею, 2 коморами і погребом. Біля другому флігеля була дерев’яна прибудова з кімнатою для дворової прислуги, складом для дров, приміщенням для худоби. Там же розташовувалися будівля під назвою «лазенка» (баня) з однією кімнатою та колодязем; кам’яна конюшня і комора. При цих будівлях був великий фруктовий сад, біля в’їздних воріт – кам’яний будинок для сторожа. Побудували окремі будинки для управителя господарством (складався з 5 кімнат) і для кріпаків, які працювали по господарству (з двох кімнат і комори). Ще на подвір’ї розташовувалися окремий кам’яний погреб, сарай для свійської птиці, гумно з молотильною машиною, дві дерев’яні клуні, ще одна клуня для коней і волів, клуня для овець; кам’яний економічний магазин. Їсти господарям і їх гостям мабуть готували в будинку з 6 кімнат та «поварни» (кухні), біля якого був великий город. А в будинку з 8 кімнат, великої зали навіть розташовувався міський дворянський клуб. До цього будинку належали дерев’яна кухня, невеличкий будиночок з двома кімнатами та погреб. Цікаво, що на території фільварку була облаштована лікарня для селян, яка містилася в будинку з 2 великих кімнат; працювали пивоварний завод та два дерев’яні млини.

Безпретензійність цього комплексу викликала у відвідувачів скоріш милування, ніж розчарування. Так Юзеф Дунін-Карвіцький, письменник, краєзнавець, енциклопедист, власник Мізоча писав, що двір «На гірці», оточений тінистим садом все більше розбудовувався і ставав однією з наймиліших і найзручніших волинських резиденцій.

Крім цього князю в Рівному належали два водяних млини на рівненському ставку, ще один - на Волі, четвертий - на Омелянівській вулиці (сучасна вул. Шевченка); два вапняних заводи, цегельня. Тоді ж в місті було 2 православні церкви, 2 костьоли, 2 єврейські синагоги, 4 молитовних єврейських будинки. Всього ж князь заклав майно, до якого зарахували 1339 селян чоловічої статі, 17453 десятини (19068 га) землі.

Помер він 20 червня 1871 року у Львові, але похований був у родинному склепі Любомирських, що був у Рівненському костелі. Спадкоємцем Казимира став його син Станіслав.

Станіслів Любомирський

Князь Станіслав Любомирський згадується як людина підприємлива й енергійна, яка постійно ініціювала у своєму місті нові комунальні проекти. Як власник міста, він планував влаштувати у місті водопровід, провести трамвайну лінію, проводив меліоративні роботи, які на жаль не дали бажаного результату. Повітря в Рівному отруювало болото в самому центрі міста і як згадував лікар Рівненського училища, причиною «бледности, худосочия и вялости» учнів був стан сусіднього з училищем ставка, шкідливе смердюче повітря від якого не зникло і після проведеного осушення. Не всі плани Станіслава були здійснені, але, як пише дослідник нашого міста        Олена Прищепа, саме його проекти підтримували в місті дух свобідної конкуренції і спонукали місцеву владу робити власні кроки для покращення стану міста.

Один з його задумів здійснився. В 1912 році князь побудував першу електростанцію, яка, крім власності Любомирських, освітлювала частину вулиць міста, приватні садиби, військові казарми. Знаходилася його приватна електростанція в будинку, який зберігся і сьогодні (приміщення по вул. Замковій, 20). Помер Станіслав у 1919 році. Рівне відійшло його старшому сину Адаму.

Адам Любомирський

Під час Першої світової війни палац «На гірці» було спустошено, майно пограбовано. Відбудова потребувала таких великих затрат, що хоча в 1922 році номінально Адам і посідав 9730 га землі на Волині та у Львівському воєводстві, руйнування і відчуження найкращих, розташованих біля міста фільварків під військове осадництво, примусило його продати палац державі.         В міжвоєнний період там розмістився Рівненський окружний суд. Адам разом зі своєю другою дружиною в цей час жили у Франції. За кілька років до початку Другої Світової війни повернувся до Рівного і проживав в скромному будинку біля свого колишнього палацу. Була то остання магнацька садиба рівненської гілки князів Любомирських.

За документами 1937 року в маєтку «На гірці» знаходилося 6 будинків, а за князем в Рівному рахувалося понад 86 га. Це значно менше ніж раніше, у зв’язку з тим, що після земельної реформи 1924- 1925 років, місцева влада отримала можливість викуповувати землю у власника міста.

В 30-х роках минулого століття Любомирські ще раз прислужилися місту. На той час садиба на «Гірці» вже слугувала міським парком, тому магістрат Рівного звернувся до власників з проханням дозволити проводити на його території великий ярмарок під назвою Волинські торги, знаний далеко за межами Польщі. Проводячи дев’ять років поспіль цей захід, Рівне ще раз підтвердило свій статус торговельної столиці Волині.

Повернення до Рівного мало трагічні наслідки для Адама. Невдовзі після встановлення тут радянської влади у вересні 1939 року, він був заарештований і в січні 1940 року помер у рівненській в’язниці.

Так закінчилася 200-річна історія правління нашим містом відомого роду князів Любомирських. І хоча приватновласницький статус Рівного дещо гальмував його розвиток, на згадку ми залишимо їх добрі справи .

Начальник відділу Державного архіву Рівненської області                                Людмила Леонова