Фронтові «трикутники» - листи воєнних років.
(нові знахідки в архіві)

 

Минають роки, але пам'ять про війну залишається в серцях народу, як пам'ять про Велику перемогу, подвиг українського народу, мільйони жертв і про близьких, які пройшли той жорсткий шлях, або залишилися на завжди на полі бою. Не забуваються з роками і уроки тієї війни - гіркі й переможні. Пам'ять про війну зберігається в тисячах архівних документах, які за майже 70 післявоєнних років вже не одному поколінню українців розповідають правду про війну, відкривають імена її учасників. І знову нова знахідка в Державному архіві Рівненської області повернула нас до воєнного лихоліття і назвала імена учасників тієї війни. Можливо знайдуться родичі цих людей і для них інформація про діда, або батька проллє світло на їхнє життя.

            Ще не закінчилася війна, а Рівненська область до весни 1944 р. вже була звільнена від окупації. Відновлювалися місцеві органи влади, створювалися різні організації і установи. Для допомоги сім’ям червоноармійців, які продовжували воювати на фронтах Великої Вітчизняної війни, вже в березні 1944 року створювалися відділи по держзабезпеченню. Відповідний відділ для обліку родин червоноармійців і надання їм грошової допомоги було створено і в Деражненському районі. Саме серед документів цієї установи ми віднайшли листи фронтовиків, вихідців з Деражненського району. Ці перечитані, зачитані до дір на складках листи з фронту - вся історія, біль та сльози минулого, і прикрості розлуки, і кров війни. Можна уявити, як важко розлучалися з ними родичі бійців. Однак, щоб отримати допомогу, листи треба було віддати у відділ держзабезпечення разом з іншими документами, серед яких довідки з військових частин, подяки від військового керівництва. Без трепету в серці читати їх неможливо.

Листи з війни, військові трикутники. Аркушики пожовкли, чорнило вицвіло, тексти нехитрі, писані невпевненими почерками, не завжди грамотні, але залишилися на них позначки військової цензури — виявляється, не все можна було писати з фронту додому. То ж і містилися в листах в основному привітання своїм родинам і дуже мало слів про своє воєнне життя.

Ці маленькі аркуші паперу були безцінним скарбом для кожної родини, яка жила надією на звістку, що підтверджувала, що їх чоловіки, сини, брати -живі і є надія на побачення. Ці хвилюючі документи по праву завжди займатимуть почесне місце в історії Великої Вітчизняної війни, в історії великого народного подвигу. До них звертатимуться покоління, які не знатимуть, що таке війна.

П’ять листів і дві листівкивід п’яти червоноармійців, які власними руками здобували Велику перемогу у боротьбі із фашистською Німеччиною. Вони не були полководцями чи військовими начальниками, але їх подвиг, як і інших простих червоноармійців, вартий того, аби ще багато поколінь із вуст в уста передавали розповіді про звичайного радянського солдата.

Рахуємо, що деякі витримки з листів заслуговують того, щоб їх прочитали земляки (витяги з листів подано за стилем оригіналу).

Не було на фронті бійця, який би не сумував за рідною домівкою і невипадково майже всі листи починаються зі звертання до рідних та близьких: «люба матусю», «мої рідні», «дорогі мої діти», «кохана»...

Першим ми прочитали лист, написаний 19 січня 1945 року бійцем Бабич Юхимом Платоновичема, мобілізованим 25 червня 1944 р. до військових лав з села Злазне Деражненського району. Лист, може здатися, написаним не послідовно, думки описуються хаотично, але ж не забувайте, в яких умовах вони були написані. В своєму листі він просто вітає всю свою родину і бажає їм всього доброго, а про себе повідомляє тільки те, що 14 січня 1945 р. був поранений у ногу.

Такий же лист, датований 1 січням 1945 р. отримала і родина Радчука Сильвестра (мобілізований 12 червня 1944 р.) з с. Великий Стидин.. Це був лист привітання з Новим роком і Різдвом Христовим дружині Марії і двом синам Володимиру і Петру. Автор відповідав на лист дружини з проханням надіслати свою фотокартку і писав: «Нема кому сфотографувати, тут, мої дорогенькі синочки і ти моя люба жінка, війна і треба бити пораненого звіря у його власній берлозі, а тоді як зібєм да остануся жив, то не тільки пришлю вам фотокарточку, а просто приїду до вас сам. Спішу повідомити вам, що вже нагороджений медаллю «За відвагу» і отримав подяку від товариша Сталіна за добре стараніє у бою».

Наступний «трикутник» Камінського Хавраса Діонисовича від 13 лютого 1945 р. до своє великої родини – дружини і чотирьох дітей в с. Бичаль. Як і більшість, розпочав свого листа словами про те, що поки жив і здоров, хоча і знаходиться у шпиталі після поранення лівої руки. А далі: «Багато раз був у боях, бо хтось між нашою сім’єю, з наших дітей, є гідний, що мене бог до цього часу спасав від смертельного життя, а далі то не знаю, як зі мною случиться у моєму житті. Хочу я тебе побачити. Що я скільки не дивився, ніде не бачив близького друга до того часу. Був зі мною з Деражна Данилевич Іван. Він був в першій роті, а я у другій. Зараз він вбитий у Німеччині за рікою Одер. Але я його не бачив, мені тільки розповідав із Злазна, прізвище його Коруєв. Більше такого що писати немає. Шлю я тобі свій низький уклін із діткам нашим. Дай нам боже ще побачитися з вами у доброму здоров’ї. Залишайтеся живі та здорові. Твій чоловік Хаврас Камінський.».

Дочекалися листа і дружина з трьома доньками Холода Аврама Юхимовича з с. Яполоть. Разом з листом вони отримали довідку про його службу та подяку від командування за оволодіння містом Альтдаммом та ліквідацію сильно укріпленого плацдарму німців на правому березі річки Одер на схід від Щецина. Весь лист пронизаний смутком, в ньому відчувається жах і переживання за свою родину і за своє життя:             «Напиши мені моя дорога жінка, чи живі чи померли, бо до мене письмо не пишите. Як хто живий, нехай письмо напише…бо я знаходжуся на німецькій землі, на якій не знаєш, як може бути, сьогодні є, а завтра немає. Посилаю тобі свою вдячність сама краща, сама гарна…».

            Тривожну вісточку отримали в селі Чудви мати та сестра рядового стрілка Вікторчика Адама Трохимовича, 1924 року народження, який був важко поранений, але намагався якось приховати цю правду, що йому, на наш погляд, не дуже вдалося. Ось, що писав він 24 лютого 1945 р.: «Добрий день дорога моя родина. В перших словах свого листа повідомляю Вам, що я поки ще живий є, здоров, то не так здоров, поранений. Рана легка в голову. Вже рани ось, ось заживуть вже зовсім. Я маю попсоване трохи ліве око, а був розбитий ніс, вже зажив, ано маю трохи роздерту ніздрю. І ще було три рани на лобі, на віску коло лівого ока і коло вуха. То та, що коло вуха зажила. А вже дві маленькі коло лівого ока і ті скоро заживуть. А так на все себе почуваю здоровий, дякуючи богу. Поранено мене на Водохреща, ви святкували, а я був в бою. Посилаю я вам поранений вже другий лист і листівку. Одного послав з Каунаса з Литви. Лежав я в Каунасі 10 днів. 5 лютого виїхав я з Каунаса і 12 лютого приїхав в Москву. Тепер лежу тут. Дуже сумую, бо я від вас отримав одного листа за 4 місяці…». А в новорічній листівці від 16 лютого і взагалі повідомляв, що лишився правого ока.

            Може прочитають цю статтю і родичі Самолюка Сидора Івановича з село Золотолин, в родині якого в 1945 р. було сім осіб. В архіві зберігається і його новорічна листівка з фронту.

Що сталося з цими людьми, чи всі вони повернулися з фронту? У кожної сім’ї своя історія. Але всіх поєднує одне - загальна причетність до трагічних подій Великої Вітчизняної війни. Дотепер листи з фронту, обпалені, надірвані, напівзотлілі, зачіпають нас до глибини душі. І якщо віднайдуться родичі тих, про кого ми сьогодні згадали, ми запрошуємо їх відвідати Державний архів Рівненської області і отримати копії цих унікальних документів, які можуть стати родинною реліквією і передаватися з покоління до покоління.

Начальник відділу Державного архіву Рівненської області                             

   Людмила Леонова