Нові документальні свідчення про Т.Г. Шевченка з центральних архівів України, Державного архіву Рівненської області.

«Невмирущий дух поета, як і раніше, витає над рідною Україною, невмовкаюче роздається його віще слово і сіє на народній ниві живе насіння оновлення».

Павло Грабовський

Кожного року архівісти України вносять свою лепту в дослідження біографії, творчості, історії вшанування великого українського поета            Т. Г. Шевченка. Безперечно, ця робота активізувалася напередодні 200-річчя від дня його народження. Нещодавно державні архіви областей для підготовки виставок, присвячених ювілею Т. Шевченка, отримали копії унікальних документів, виявлених в центральних архівах Києва. Ці документи вперше оприлюднені для ознайомлення широкому загалу, тому хотілось би ознайомити з ними мешканців нашого міста.

Мабуть найціннішим з них є запис в метричній книзі церкви Іоанна Богослова с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії про народження Т.Г.Шевченка за 25 лютого 1814 р. Вперше ми маємо можливість побачити цей історичний запис. Джерелом для подальшої дослідницької роботи наших науковців стануть у пригоді записи в метричних книгах церкви Іоанна Богослова с. Кирилівка Звенигородського повіту Київської губернії про смерть матері Т.Г.Шевченка Катерини Якимівни Шевченко (Грушівської) та про смерть батька Т.Г.Шевченка Григорія Івановича Шевченка (Грушівського). Тому, що саме ці документи вже не одне десятиліття ставлять питання до походження Тараса Григоровича, так як в запису про його народження як мати зазначена Агафія, дружина Григорія Шевченка, а в запису про смерть матері − дружина Григорія Грушівського Катерина.

Цікаві документи ми також отримали і з Державного архіву Житомирської області, а саме «Журнал Духовної Консисторії про сприяння вільному художнику Т.Г. Шевченку, який був направлений у Волинську губернію для збору відомостей про народні перекази, пам’ятники старовини для замальовок краєвидів в околиці Почаївської Лаври» за 15 жовтня 1846 року.

Ще при житті твори поета забороняла царська влада, про що свідчить наступний документ з Центрального історичного архіву України у м. Київ , а саме донесення директора Новгород-Сіверської гімназії Ф.І.Бездона помічнику куратора Київського навчального округу М.В.Юзефовичу про вилучення з бібліотек творів Т.Г.Шевченка, П.О.Куліша і М.І.Костомарова за 04 жовтня 1847 р. До речі, у фонді Рівненської реальної гімназії з нашого архіву також зберігається подібний документ − «Циркуляр канцелярії попечителя Київського учбового округу директору Рівненської гімназії про заборону творів П. Куліша, М. Костомарова, Т. Шевченка та вилучення їх з гімназійної бібліотеки», датований 21 вересня 1847 р.

Причини такого ставлення російського царизму до творчості поета добре простежуються у «Повідомленні начальника 5-го округу корпусу жандармів м. Одеси про діяльність Товариства Кирила і Мефодія, заборону та встановлення нагляду за вилученням з продажу творів Т. Шевченка та інших членів Товариства» за 21 червня 1847 р., де так зазначено про вірші Кобзаря: «Вірші Шевченка на малоросійській мові, особливо «Сон», «Послання до мертвих і живих», «Три душі» тощо − один пасквільного і до найбільшого ступеню зухвалого, а інші прямо обурливого змісту». За цим документом також відомо, що генерал−ад’ютанту Бібікову Височайше затвердженим рішення наказувалося здійснити відповідні заходи, щоб у підпорядкованій йому губернії не залишилося «возмутительных» віршів Т. Шевченка.

Про неабиякі здібності Шевченка як художника свідчить рапорт попечителя Київського навчального округу генерал-майора О.С. Траскіна до київського, подільського і волинського генерал-губернатора Д.Г.Бібікова від 06 травня 1847 р., з якого відомо, що серед чотирьох претендентів на посаду вчителя малювання Університету Св. Володимира в Києві, Міністром народної освіти було обрано саме його. Однак через викриття, розгром Кирило-Мефодіївського товариства і арешт, призначення на цю посаду Т Г. Шевченка так і не відбулося.

Наступні цікаві документи з Центрального історичного архіву України в м. Києві розповідають вже про події пов’язані з похованням поета та вшануванням його пам’яті.

З повідомлення київського губернатора П.Г.Гессе київському, подільському і волинському генерал-губернатору І.І.Васильчикову про події, що відбувалися під час перепоховання Т.Шевченка за 25 липня 1861 р., постає жива картина всього, що тоді відбувалося: «… еще при перевозе тела Академика Шевченко через Киев, замечено было между малороссийским населением проявление необыкновенного сочувствия множеством собравшегося народа и говоренных молодежью речах, в которых они прославляли подвиги покойного, как какого-нибудь необыкновенного героя.

Похороны его здесь в Каневе совершены были при большом стечении народа на возвышенном берегу Днепра в 4-х верстах от города, с новыми восторженными речами лиц приехавших из Киева и сопровождавших тело из Петербурга, при всем том они старались как можно более придать значение личности покойного». Автор документу повідомляв губернатора, що для запобігання активності народних мас такими діями, він направив в Канев сотню козаків і просить дозволити встановити нагляд за всіма особами, які будуть приїжджати на могилу Шевченка.

В березні 1863 року єлисаветградський купець 3-ї гільдії Варфоломій Шевченко (за документами − двоюрідний брат Т.Г. Шевченка) звернувся до київського губернатора П.Г.Гессе з проханням дозволити упорядкувати могилу Т.Г.Шевченка на Чернечій горі відповідно до заповіту останнього. Про це йдеться в наступному документів, яким київський губернатор звертався до київського, подільського та волинського генерал-губернатора М.М.Аненкова не відмовити йому в цьому проханні, однак забезпечити силами поліції всі необхідні заходи під час проведення ремонтних робіт для недопущення безпорядків.

Подальша історія подій, які відбувалися навколо могили Т.Г. Шевченка знайшла своє відображення у зверненні інженера О.Якубенка, довіреної особи ВарфоломіяШевченка, до київського губернатору С.М.Гудимі-Левковичу в зв'язку із забороною канівського міського голови упорядкувати могилу Т.Шевченка, написаному у червні 1883 р. З нього дізнаємося, що в грудні 1869 року Канівська міська Дума передала В. Шевченко в спадкове володіння десятину землі навколо шевченкової могили і зобов’язала останнього насадити там сад, встановити пам’ятник та огорожу. Згідно з цим контрактом В. Шевченко впорядкував могилу, встановив на ній хрест і протягом наступних років наглядав за нею, без будь яких перешкод; сплачував місту чинш за користування землею. Однак невдовзі, після переїзду Варфоломія Григоровича з Канева до іншого місця проживання, він не зміг опікуватися могилою: не побудував будиночка для сторожа, а могила, без будь-якої охорони, прийшла у повний занепад, а в листопаді 1882 року завалився і хрест. Місцевий землевласник Тарнавський вирішив посприяти у облаштуванні могили Т.Г. Шевченка і постановою Полтавського земського губернського зібрання було виділено 500 рублів на приведення могили у кращий стан. За дорученням В. Шевченка інженер О. Якубенко в червні 1883 року розпочав роботи з ремонту могили, її підвищення та встановлення хреста, будівництва сторожки, для чого було закуплено матеріали на суму 1500 рублів. Однак канівський міський голова заборонив продовження цих робіт. В документах з цього питання є опис того, як повинна була виглядати могила: «на могиле будет насыпан курган вышиною в три сажени и поставлен чугунный крест в восемь аршин вышины, на котором на четырех сторонах будут надписи… Курган предположено оградить деревянной решеткой в 80 аршин длины и 9 аршин ширины и при ней надворная пристройка – сарай и погреб».

Як свідчать наведені документи, в липні того ж року київським, подільським і волинським генерал-губернатором було надано дозвіл на проведення робіт за наведеним вище проектом.

На початку 1884 року виникли нові труднощі. Київський губернатор отримав від канівського повітового справника (начальник поліції) відомості про те, що розповсюджуються чутки про овації, які передбачають влаштувати по закінченню робіт на могилі Шевченка: « Авации будут заключаться в следующем: на могиле, по отслушании панахиды, будет сходка хохломанов, на которую прибудет много дворня из Полтавской губернии, а также из других мест, предполагается говорить речи на малороссийском языке; освящение памятника будет ознаменовано какими-то событиями, но какими именно не известно». Також справник повідомляв, що насип над могилою у дозволених розмірах і чавунний вісьмиаршинний хрест будуть привертати увагу шанувальників поета у великій кількості, особливо у літній час, що може призвести до різних демонстрацій і просив, для запобігання цьому, перевести з Корсуня сотню козаків. В січні 1884 року ця інформація була доведена до київського, подільського і волинського генерал-губернатора О.Р.Дрентельна, який своїм розпорядженням доручив після ознайомлення з надписом на хресті, який вже було виготовлено для встановлення на могилі, хрест замовникам не видавати до знищення надпису, який наведено в документі:

«Свою Україну любіть,

Любіть її во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї господа моліть».

Наступні документи розповідають про вшанування пам’яті поета і намагання російського царизму заборонити робити це, а особливо, напередодні 100 річчя з дня народження Кобзаря. Показовим є «Розпорядження київського, подільського і волинського генерал-губернатора Ф.Ф.Трепова про призупинення підготовки до святкування ювілею Т. Шевченка» від 05 лютого 1914 року. В ньому повідомлялося, що Камянець-Подільська міська Дума прийняла рішення про вшанування пам’яті Т.Г. Шевченка, яким було вирішено надати одній з міських вулиць ім’я поета, влаштувати урочисте засідання Думи, прочитати реферат, відслужити панахиду і провести в Пушкінському домі вечір, присвячений ювілею. Тут треба зауважити, що і багато інших міських та земських управ, планували проведення 25 лютого 1914 року святкування сотої річниці народження Т.Г.Шевченко, передбачаючи залучати до святкування в тій чи іншій формі також і народну школу. Побоюючись активності народних мас, влада вирішила призупинити підготовку до ювілею поета, який навіть після смерті лякав царизм, тому що став могутнім джерелом національної свідомості українців в Російській імперії.

В лютому того року тільки з двох київських майстерень з оправи книжок було вилучено 8700 екземплярів «Кобзаря», з книжкових магазинів − понад 100. Однак рішенням прокурора київської судової палати 3 березня заборона на книжки Т.Г. Шевченка все ж таки була знята.

Російський царизм завжди намагався заборонити творчість поета, скомпрометувати його в очах загалу, але програв боротьбу з Шевченком і історія судила нам бутисвідками краху безглуздої атаки на поета.

Також ми отримали цікаві документи з Центрального державного кінофотофоноархіву, Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України, Центрального державного архіву вищих органів влади і управляння України, серед яких фотографії Т.Г. Шевченка, його могили (1861 р.) тощо.

Всі ці документи та ті, які розповідають про вшанування пам’яті Т.Г. Шевченка на території Волині в різні періоди її історії, виявлені у фондах Державного архіву Рівненської області, будуть представлені на виставці документів, що відкриється в корпусі №2 (вул. Кавказька, 8) напередодні ювілею.