Документальні свідчення про Т.Г. Шевченка у збірках Державного архіву Рівненської області.
 Історія вшанування пам’яті поета знайшла своє відображення в документах Державного архіву Рівненської області царського (до 1917 р.), польського (1921 - 1939 рр.) і окупаційного (1941 – 1944 рр.) періодів, коли ім’я поета було прапором в боротьбі українського народу за свою волю та незалежність.

Російський царизм завжди намагався заборонити творчість поета, скомпрометувати його в очах загалу, але програв боротьбу з Шевченком і історія судила нам бутисвідками краху безглуздої атаки на поета. Чарівні, оживляючі, хвилюючі й усвідомлюючи вірші не знати якими шпарами й щілинами просякали крізь греблю заборон, доставалися поза мур поліційних заходів у сільські українські хати, до вчителів, міщан та духівників.

Ось що розповідають нам архівні документи.

Ще в 1847 році директору Рівненської гімназії надійшов циркуляр канцелярії попечителя Київського навчального округу від 21 вересня про заборону творів П. Куліша, М. Костомарова, Т. Шевченка та вилучення їх з гімназійної бібліотеки.

Напередодні 100-річчя з дня народження поета 24 січня 1914 року попечитель Київського навчального округу підготував циркуляр до всіх начальників середніх учбових закладів та директорів народних училищ округу в якому зазначалося, що йому з різних газетних повідомлень стало відомо про те, що міські та земські управи, плануючи проведення 25 лютого того ж року святкування сотої річниці народження малоросійського поета Т.Г.Шевченко, передбачають залучати до святкування в тій чи іншій формі також і народну школу. В день ювілею в міських та земських училищах планувалось розповсюдження серед учнів вибраних творів поета, так званого “Малого Кобзаря”, його портретів та життєпису, влаштовування публічних зібрань з відповідними промовами та читаннями, в театрах планувалось давати урочисті концерти і запрошувати на них учнів. Попечитель Київського навчального округу, як представник офіційної влади, так оцінював в своєму листі Т.Г. Шевченка: “... принимая во внимание, что областное наречие русского языка, на котором писал Шевченко, не служит ни орудием, ни предметом преподавания в русской школе, а его жизнь, личность и творчество не содержат в себе материал, который отвечал его задачам и мог быть с пользою введен в курс школьного изучения, я не нахожу никаких оснований для разрешения учащимся принимать участие в юбилейном чествовании памяти названого поэта. Тому цим документом освітянське начальство було зобов’язане не допустити як розповсюдження “тенденційної української ювілейної літератури” серед учнів, так і взагалі будь-яких відступів від звичайної буденної учбової праці в день Шевченківського ювілею.

Вже в іншому документі, а саме в листі головуючого Училищною Радою при Найсвятішому Синоді в Волинську Єпархіальну училищну раду від 15 лютого 1914 року говорилося про те, що розглянувши питання про участь церковних шкіл у вшануванні пам’яті малоросійського поета Шевченка з нагоди 100- річчя з дня його народження та враховуючи, що в літературній діяльності Шевченка явно простежується негативне протицерковне, протидержавне направлення, а в багатьох його творах ”допускаються явно кощунственные, богохульные выражения, направленные против почитания Божьей Матери, святых угодников Божьих и святых икон», Найсвятіший Синод вирішив не дозволяти проводити урочисті панахиди з нагоди ювілею Шевченка, а також заборонив проведення в духовних учбових закладах урочистих зібрань в його пам’ять.

Але, не зважаючи на всі заборони, в народі відзначали цю дату. У наказі Волинського губернського жандармського управління від 1 квітня 1914 р. повідомлялось, що в день ювілею поета Т.Шевченка 25 лютого (за старим стилем) в с. Гулевці Острозького повіту декілька місцевих селян з ініціативи Григорія Загребельного організували свято деревонасадження і недалеко від будинку місцевого священика посадили дерева, розмістив їх у вигляді букви “Т”, а ввечері, зібравшись вдома у одного з селян, читали твори Шевченка.

В іншому документі – інформації помічника начальника Волинського губернського жандармського управління від 11 квітня 1914 р. йдеться про те, що 23 лютого 1914 р. в с. Княгинин Варковицької гміни Дубенського повіту в приміщенні сільського училища відбулося зібрання членів правління товариства дрібного кредиту, головою якого був місцевий псаломщик Іларіон Іларіонович Гутовський. Серед присутніх знаходився і місцевий священник о. Прокопович та земський агроном Панас Павлович Трапезников, який прибув з містечка Мізоч. Останній і запропонував асигнувати із залишків кредиту гроші на встановлення у Києві пам’ятника Шевченкові та переконував селян, що Шевченко, як письменник, багато потрудився для селян. Слова ці підтримував присутній на сходці Зарудненський вчитель Олександр Пантелеймонович Ільченко. Результатом таких переконувань було те, що селяни охоче виділили на цю справу 15 рублів.

За Польщі не було ні одного села, яке б у скромний спосіб бодай не святкувало шевченківські дні. Під час панахид церкви були переповнені, а щира молитва була найдоступнішою подякою кобзареві. У кожній українській оселі вшановували велич Кобзаря, українські громадські і політичні організації використовували будь-яку нагоду згадати про нього і його твори. Польська влада навіть була змушена погодитися на проведення шевченківських заходів і назвати ім’ям поета одну з вулиць Рівного.

«В ті роки, - писав в статті «На часі», розміщеній в газеті «Волинь» 1 лютого 1942 р. Василь Штуль, - традиційними академіями, концертами, тематичними вечорами українське громадянство віддавало пошану Великому Кобзарю. Але ж вони були далекі від тих, що їх кожний українець бажав собі. Польська дійсність дозволяла їм говорити про поета, в рябцях, що відповідали тодішньому положенню, а в багатьох випадках взагалі не дозволялося».

Рівненська газета «Дзвін» орган Української народної партії під редакцією В. Оскілка від 22 березня 1924 р. залишила нам відомості про те, як відзначали в Рівному це велике для кожного українця свято: «16 березня українське громадянство м. Рівного обходило 68-річницю з дня смерті найбільшого свого національного героя – поета Тараса Григоровича Шевченка. Свято розпочалося о 12 годині в місцевому кафедральному соборі панахидою за спокій душі Борця і Кобзаря України, відслуженою о. протоієреєм Рогальським, на котру зібрались майже всі без винятку рівенські українці. Перед панахидою о. протоієрей Рогальський сказав зворушуюче слово. Порівняв роздерту скривавлену Україну з виснаженим, почорнілим, мертвим степом, о. Рогальський, далі привів анальогію відродження степу з народженням оживляючого джерела – з таким же пробудженням від напів-смертельного сну нашої великої батьківщини з появою Тараса Григоровича. «І тепер,- промовляв далі о. Рогальский,- коли великий в своїм історичним минулім, високо релігійний українській нарід маючи всі права, всі дані, на самостійне державне існування, знов упав знеможений, знов подертий на части, - поезія Великого Кобзаря йому не дає заснути , не дає впасти в роспуку, не погашує святої іскри віри в небесну справедливість і перемогу правди і права на землі, підтримує сили і надію на краще і славне майбутнє!..» Слово о. Рогальського сказане з чисто поетичним пафосом, глибоке і щире по своєму змісту і високо образне по формі , - надзвичайно зворушило віруючих…

Десь далеко і торжественно співав хор…Блимали свічки в півтемряві нижньої церкви… Побожні громадяне молилися, молилися щиро за тихий, непорушимий спокій Великого Борця… І коли від аналоя пронеслось зворушуючи «вічна пам'ять» - вся церква, як один чоловік схилила свої голови перед пам’яттю тих, хто так багато зробив для окрадених, пригноблених і забутих..

Вечіром в палаці кн. Любомирських відбулася урочиста вистава –концерт. Виставлено було історичну драму пера Т. Шевченка – «Назар Стодоля». Перед виставою Редактор В. Оскілко виголосив реферат на тему «Життя і творчість поета». Зупинившись коротко на біографії Тараса Григоровича,- шановний референт довшу увагу присвятив аналізу його поетичної творчості, висвітлюючи перед зацікавленою аудиторію етапи розвитку самостійницької державної ідеольогії Шевченка, котра у нього вінчалась всеславянською федерацією, як то було реалізовано в Кирило – Методіївській організації. Вистава і концерт проведені уміло та організовано режисьором п. Дубіновським та дірігентом п. Танцюрою – залишили по собі приємне вражіння. Відспіваний в закінчення концерту «Заповіт» присутні вислухали стоячи. Загалом беручи, рівненське громадянство достойно вшанувало свого найвизначнішого патріота минулого століття, свого громадянина і співця». Таке ж свят, як відзначалося у тому же номері газети, відбулося і в Здолбунові.

Напередодні шевченківських днів Рівненське повітове староство, як державний орган польської влади, який надавав дозволи на проведення різних заходів, був завалений проханнями українських громадських організацій на проведення відповідних вечорів. В 1924 р. Рівненська повітова «Просвіта» одержала дозвіл на проведення в м. Здолбунів концерту, присвяченого 63-м роковинам смерті Шевченка та погодження програми заходу, який включав в себе урочисту промову, пісню «Помер батько наш» у виконанні просвітянського хору, виконання бандуристами та хором творів Шевченка «Думи, мої думи», «Сни», кантати «Вкраїно мати», декламування віршів тощо. В с. Олександрія Рівненського повіту у 1925 р. також відбувся концерт пам’яті Кобзаря, на якому крім виконання творів поета, дитячим театром була показана п’єса В. Полянського «Дядько Тарас». В 1930 році Рівненською українською гімназією було проведено великий концерт-академія, частина прибутку від якого пішла на будівництво приміщення гімназії. Активними у цій справі були осередки «Просвіти», «Союзу українок», Волинського українського об’єднання (ВУО) тощо. Всі дозволи на ці та інші заходи разом з програмами, текстами доповідей, рефератів, віршів, п’єс зберігаються у фондах Державного архіву Рівненської області.

Але найбільшого розголосу набули події, які відбулися 11 березні 1930 р. в Рівному під час вшанування пам’яті поета в театрі Зафрана. Наприкінці вечора, коли зазвучав обов’язків для офіційних заходів польський гімн, на його фоні присутні почули слова українського національного гімну «Ще не вмерла Україна». Такі дії були сприйняті владою як відверта анти-польська демонстрація. Поліцією було заарештовано 192 особи, серед яких 5 учнів української гімназії. А вже 14 березня делегат польського Сейму від Українського народно-демократичного об’єднання (УНДО) виступив з протестом на дії польської поліції на засіданні Сейму.

Вшанувати пам'ять великого українця в ті часи, як вже зазначалося, можливе було тільки з дозволу офіційної польської влади. Будь які несанкціоновані дії каралися. У фонді прокуратури Рівненського окружного суду нам вдалося віднайти деякі справи, які підтверджують цей факт.

В лютому 1936 р. листом Волинського воєводського управління було повідомлено всі постерунки державної поліції про конфіскацію деяких видань, серед яких значилася і книжка «Кобзар», надрукована російською мовою в Харкові. Постерунок поліції в с. Печалівка Костопільського повіту дізнався, що в бібліотеці місцевого гуртка сільської молоді є така книга. Під час перевірки бібліотеки було вияснено, що її найактивнішим читачем був Кітов Григорій, який на той час вже знаходився у поліції під підозрою в зберіганні вогнепальної зброї. Під час розслідування вдалося з’ясувати, що у Кітова був ще і власний «Кобзар». Так із підозрюваного у зберіганні зброї він став звинуваченим у зберіганні і розповсюдженні «Кобзаря». Тобто, для польської влади наявність творів Шевченка була нарівні з наявністю зброї. Книги були конфісковані, а    Г. Кітов залишений під наглядом поліції.

В 1938 році прокуратурою проводилося слідство за фактом незаконно проведених в березні 1937 р. за участі голови «Просвітянської хати» с. Річиця Тучинської гміни Шукалюка Трохима жалобної служби в церкві та академія на честь Т.Шевченко в будинку підозрюваного, на якій були присутні декілька десятків місцевих хлопців. Під час академії вони співали пісню «Україно, Україно, наша рідна мати, доки на Україні ляхи будуть панувати». Однак слідству не вдалося доказати ці факти і звинувачення з Шукалюка було знято.

Наступного року прокуратура знову зацікавилася подіями, пов’язаними з вшануванням пам’яті Шевченка. В ніч з 10 на 11 березня 1939 р. невідомий підкинув під будинок православного священика с. Будераж Здолбунівського повіту Олександра Войни лист з вимогою відправити службу з нагоди річниці смерті Т.Г. Шевченка. В листі зазначалося: «Шановний пан Отче! Ми прихожане села нашого просимо Вас одправити в суботу 11 березня 39 р. панахиду за упокой душі Тараса Шевченка. Ми близькі йому тілом і душею, хочемо вшанувати Його пам'ять, яко борца і поета українського народу. Так каже наше нам горде почуття. Просим Вас панахиду одправити, коли б навіть ці почуття були для Вас чужі й далекі, бо в противному разі стягнете на себе гнів цілого села, що в «будучому» Вам пошкодить. По других селах за Тараса одправляють, як того треба і в нас Треба позвонити, щоб люди зійшлися. З поваженієм. Село.». Попри проведення графологічної експертизи почерків трьох підозрюваних, аноніма встановити не вдалося. Як можна передбачити, в Будеражі того року під пильним наглядом поліції, ніяких заходів до роковин Шевченка проведено не було.

Під час німецько-фашистської окупації Шевченко знову став прапором у боротьбі мешканців нашого краю проти ворога. Не зважаючи на складні умови того часу, через легальні форми, свідомі українці організовували різні заходи і долучали до них місцеве населення. За матеріалами газети «Волинь» 1942-1943 рр. можна прослідкувати хроніку подій Шевченківських днів на Рівненщині. А ще в січні 1942 року в Дубно був створений Діловий комітет по вшануванню Свята Тараса Шевченка, який поставив перед собою завдання підготувати гідне святкування Шевченківських Роковин не тільки в самому Дубно, але і надати відповідний напрямок святкуванню цілій окрузі. В 1942 р. крім Рівного, де відбулися великі заходи, проведені «Просвітою», шевченківські академії пройшли і в інших населених пунктах області – в сс. Охматково, Боремель Демідівського району, сс. Городок, Шпанів Рівненського району, с. Війниця, с. Варковичі Дубенського району, с. Горбаків Гощанського району, с. Лукарівка Острожецького району. І це далеко не повний список.

«Шевченко на Волині», «Сила Шевченкового Духа», «Тарас Шевченко», «Тарас Шевченко і твори світового мистецтва», «П. Куліш на похоронах Шевченка», «Шевченкові», «Спомини про Тараса Шевченка» - це перелік матеріалів, які були опубліковані в газеті «Волинь» лише у березні 1943 р. Там же ми читаємо: « Дня 10 березня цього року в середу відбулося в Рівненському Соборі при многочисленній участі народу панахида за душу блаженної пам’яті нашого поета-пророка Тараса Шевченка, яку відправив Преосвященний Владика Платон, Єпископ Рівненський і Кремянецький. Панахида пройшла в глибоко святочному настрої, до чого в найбільшій мірі спричинився наш все чесний отець протодиякон Віталій та церковний хор. Панахида була відспівана в повній гармонії з прекрасно виконаними возгласами отця протодиякона згідно з музикою Стеценка. Таку панахиду Рівне почуло вперше. Перед панахидою виголосив проповідь Преосвященний Владика Платон, в якій насвітлив постать Шевченка та його любов до краю та церкви і вказав на невмирущість та актуальність його ідеї». 16 березня відбулася старанням Рівненської «Просвіти» ще одна академія, на якій з промовою виступив відомий український письменник Улас Самчук.

Начальник відділу використання

інформації документів Державного архіву                                 Л. Леонова

Рівненської області