Що ми знаємо про державних службовців? Погляд в історію державних установ Рівненщини ХVIII –початку ХХ століть.

            Що таке чиновник? Звідки пішла ця назва? Щоби знайти відповідь, треба зазирнути в історію, залучивши до цього і документи, які зберігаються в архівосховищах Державного архіву Рівненської області.

Угода про асоціацію з Європейським союзом передбачає реформування системи державної служби в Україні. Актуальність проблеми легко підтверджує той факт, що в 2014 році наша держава посіла 130 місце із 144 країн у рейтингу глобальної конкурентоспроможності за показником якості державних інституцій. А без кваліфікованих, мотивованих та чесних чиновників провести реформи в країні буде просто неможливо.

млено у відповідності до вимого місцевих органів влади і функціонування її представників на теренах рівненщини,ї, яка протягом Сьогодні особливо загострюється інтерес до історії, яка є джерелом морального оновлення, духовної сили, зміцнення української державності у критичні періоди життя народу.

Державна служба існувала на нашій території і під час перебування її у складі Російської імперії та Польської держави. Понад 70 років радянської влади − це період офіційного невизнання державної служби як спеціального виду трудової діяльності, стирання різниці між працівниками та державними службовцями. Початком державної служби України став 1993 р., коли було прийнято відповідний закон.

Сьогодні наша розповідь про те, якими були державні службовці в у ХVIII – на початку ХХ ст., в яких установах нашого міста вони працювали і чим займалися.

До революції 1917 р. чиновником називали державного службовця, який мав чин, тобто відповідне, затверджене законодавством звання. Початок цієї ієрархії було покладено Петром І в затверджених ним 1722 р. «Табелях про ранги». Після деяких змін, цей документ залишався непорушним до повної його ліквідації у 1917 р., коли більшовики скасували стани і цивільні чини.

     Чиновницька кар’єра приваблювала певним ступенем незалежності і забезпечення особистої гідності (навіть найнижчий чин звільнявся від тілесних покарань, які широко застосовувалися при царизмі), можливістю для малозабезпечених дослужитися до вищих чинів, матеріальними благами, перспективою службової кар’єри та прилученням до дворянського стану.

     Звання чиновника було престижним, визначало міцне соціальне становище. Відомий кумедний каламбур Антона Чехова: «Мужчина состоит из мужа и чина».

     Однак, являючись міцною опорою самодержавства, каста чиновників, яка стояла над народом, не користувалася симпатіями. Люди, які залежали від чиновників, нагороджували їх, особливо найнижчих рангів, багатьма образливими прізвиськами, на кшталт: «приказная крыса», «крапивное семя», «чернильная душа», «канцелярский крючок», «крючкотвор», «строкулист» (від слова «строка» і «лист»). «Людишки, пишущая тварь», – так образливо атестували дрібних чиновників, які робили швидку кар’єру. Порівняно з цим, досить необразливо звучало загальне глузливе визначення «люди 20 - го числа» - вцей деньщомісячно вони отримували«жалование».
        
Однак, треба сказати, що серед тисячі хабарників і бюрократів, кар’єристів і казнокрадів зустрічалося і чимало чиновників, які чесно і благородно служили народу − більше таких було в сфері освіти, охорони здоров’я, серед    інженерно-технічних працівників.         
       
Культурний рівень нижчого чиновництва в ХІХ столітті був досить низький. Молоду людину, яку взяли на службу і яка ще не мала чину, призначали на посаду писця: гарний почерк був запорукою успішної кар’єри. Друкарські машинки з’явилися тільки у 1890-х роках, тому можна тільки собі уявити, скільки людей і сил потребувало величезне канцелярське листування в департаментах і інших «присутствія». Писали до середини ХІХ століття гусячими перами, пізніше − сталевими. При цьому вимагали бездоганної чистоти і розбірливості, що гусячими пір’ями зробити було зовсім не просто. Тому починаючому канцеляристу доручали спочатку починку пір’я, що також було свого роду мистецтвом, яким володів не кожний.

     Потребувалась, безперечно і грамотність, інакше при переписуванні помилки були неминучі. Однак, ця якість не завжди визначала кар’єру. За літературними творами відомі випадки, коли грамотним, але принциповим працівникам воліли безпринципних кар’єристів, але з гарним почерком.

Наступним кроком після переписування було складання документу. Багато хто так і не зміг цьому навчитися. Так в повісті М. Гоголя «Шинель» згадується чиновник, який не зміг змінити назву документу та замінити де-не-де дієслова з першої особи на третю. З того часу його залишили тільки переписувати.

Сутність корупції в Російській імперії розкривається на прикладі чиновника Юсова з «Доходного місця» Достоєвського. Його «привели в присутствие в затрапезном халатишке, только что грамоте зналчитать да писать ». Був на побігеньках, сидів «не на стуле, а у окошка на связке бумаг, писал не из чернильницы, а из старой помадной банки ». А на схиліроків, завдячуючи хабарам, мав трибудинки та четвірку коней. ( за матеріалами: Ю.А. Федосюк. Что не понятно у классиков, или Энциклопедия русского быта ХІХ века.1989).

Назви чинів того часу були досить громіздкі, важко вимовні і мало відображали рівень компетенції і коло обов’язків чиновника. Чиновники поділялися на 14 класів. Найнижчим був 14 клас − колезький реєстратор. Колезькими реєстраторами були писці в канцеляріях − самі безправні і забиті працівники. Далі йшли губернський секретар, колезький секретар, титулярний радник. До чиновників цих чинів зверталися «благородіє». До наступних чинів, а саме колезького асесора, надвірного радника, колезького радника − «високоблагородіє». Вищими були чини статського радника, дійсного статського радника, тайного радника, дійсного тайного радника. Найвищий чин (І клас), який можна було отримати на державній службі, був чин канцлера.

Право на отримання спадкового дворянства, про яке мріяли особи, вступаючи на державну службу з «низів» давав чин 8 класу − колезького асесора. Між ним і попереднім чином титулярного радника була величезна прірва, яку подолати незнатному чиновнику було надзвичайно важко, а в більшості випадків не можливо.

Враховуючи, що м. Рівне в часи Російської імперії мало статус повітового міста − центру Рівненського повіту, тут розміщувалися установи повітового рівня і як нам вдалося виявити за документами найбільший чин, яким володіли тут чиновники, був досить високий чин статського радника (V клас, відповідав військовому званню генерала).

Відповідно до перших відомих нам загальних штатів повітовим присутствіям (так тоді називалися різні установи) на 1795 р. і 1800 р. (саме в цей період Волинь увійшла до складу Російської імперії), органами місцевої влади в Рівненському повіті були повітовий суд у складі повітового судді, двох засідателів, секретаря; повітове казначейство у складі повітового казначея, 4 присяжних; дворянська опіка, до складу якої входив протоколіст; земський суд (виконував поліційні функції) у складі земського справника, двох дворянських та двох сільських засідателів та секретаря; повітовий землемір; стряпчий; два повітових лікаря, два підлікаря тощо. Цих осіб і можна вважати першими державними службовцями на нашій території, які здійснювали управління територією повіту.

Тоді повітова адміністрація була зосереджена в основному на повітовому справнику, який очолював земський суд. Справник був повністю підконтрольний губернаторові, який і призначав його на цю посаду. Двох дворянських засідателів, двох сільських засідателів та секретаря обирало місцеве дворянство.

Земський суд займався охороною правопорядку в повіті. До його функцій входили нагляд за виконанням розпоряджень державних органів влади; станом торгівлі, доріг та мостів, протипожежного забезпечення; контроль за відбуванням різних повинностей мешканцями повіту; за організацією продовольчого забезпечення, громадської опіки та заходів для запобігання жебрацтву, у разі необхідності – організацією ліквідації інфекційних захворювань та масової загибелі худоби; веденням слідства і розглядом незначних проступків та позовів.

Однією з важливих державних установ на території повіту було повітове казначейство, утворене в 1796 р. Тоді це був орган з такою кількістю повноважень, що він по суті об’єднували в собі сучасні фіноргани, податкову, паспортний стіл і статистику, так як перші переписи населення − так звані «ревизские сказки» - робили казначеї. Ще одна важлива державна інституція Рівненський повітовий суд була утворена також в 1796 р. Розглядав цивільні та кримінальні справи.

Також в нашому місті в ті часи до державних службовців належали податковий інспектор, акцизні наглядачі, службовці удільних маєтків, гімназій, училищ.

Так на прикладі службовців рівненського повітового казначейства можна прослідкувати які чини, згідно з «Табелем про ранги», відповідали різним посадам. На початку ХХ століття рівненський казначей мав чин статського радника (V клас), старший бухгалтер − колезького асесора (VIII клас), бухгалтери 1 розряду − губернського, або колезького секретаря (ХІ, Х класи), бухгалтери 2 розряду − губернського секретаря (ХІ клас), або колезького реєстратора (ХІ клас), касири, рахівники − колезького секретаря (Х клас).

Табельним чиновникам держава пропонувала кар’єрне зростання: від нижчих до вищих посад, починаючи з найнижчих. Умовою успішногокар’єрного зростання були і освіта, і кваліфікація, і оцінки з попереднього місцяслужби, і безперечно протекція впливових сановників як прояв неформальнихзв’язків у чиновницькому середовищі.

Про те як відбувалося просування по кар’єрній драбині одного з поважних чиновників нашого міста, а саме голови Рівненського повітового суду П. Попова, можна дізнатися з його «Формулярного списку», який зберігається в держархіві області. Не будучи дворянином, походячи з купецького стану, його кар’єрний зріст був досить стрімким. Після закінчення в 1830 р. юридично-політичного відділення Рішелєвського ліцею, отримав чин Х класу і був прийнятий на службу в канцелярію Новоросійського і Бесарабського генерал-губернатора. В січні 1831 р. переведений в Одеський будівельний комітет помічником столоначальника з призначенням чину колезького секретаря. Через рік вже призначений столоначальником і невдовзі отримав новий чин − титулярного радника. В 1834 р. призначений секретарем Одеського цензурного комітету, в грудні 1836 р. − помічником редактора «Одеського вісника». В квітні 1838 р. переміщений у штат канцелярії Одеського військового губернатора. Займаючись слідчою роботою, отримав схвальні відгуки начальства і в листопаді того ж року знову переміщений в канцелярію Новоросійського і Бесарабського генерал-губернатора. З 1840 р. − секретар будівельного комітету в Одесі. За відмінну службу отримав подяку від Міністра внутрішніх справ. В 1844 р. за вислугу років надано чин колезького асесора. В 1847 р. нагороджений відзнакою за 15 років «безпорочной» служби, в 1850 р. отримав винагороду в 250 руб. за відмінну роботу, в 1852 р. − відзнаку за 20 років служби. В 1856 р. звільняється. Повертається до роботи у 1865 р., коли Волинським губернатором призначається засідателем Рівненського повітового суду, а в 1868 р. − головою цього ж суду і повітовим предводителем дворянства. За вислугу років отримав чин надвірного радника. Тобто за понад 30 років пройшов шлях від чину Х класу до чину VII класу.

В той же час інший службовець суду з дворян, судовий засідатель, за такий же період часу з колезького реєстратора (чин ХIVкласу) дослужився до колезького асесора (чин VIIIкласу).

Починаючи з Петра І, чиновникиузалежнювалися від держави запрова-

дженням жалування, грошових окладів. Не всі посади оплачувалися однаково, розмір окладу залежав від категорії губерній та установ, різниця була сутєвою і залежала також від відомства.Високе жалування отримували чиниперших чотирьох класів, чини 14–9 класів – значно менше і вважається, щовоно було нижче прожиткового рівня.До 1815 р. чиновникам нижчих класівдозволялося сумісництво, а потім вонобуло заборонене, що поставило їх у невигідне становище.

Так, наприклад, чиновники Рівненського реального училища (належали до державних службовців) у 1876 р. мали такі заробітки: директор отримував 243 руб. на місяць, в т.ч. − ставка 104 руб, додатково − 63 руб., столові − 71 руб.; інспектор − всього 173 руб, в т.ч. ставка − 83, додаткові − 34, столові − 55 руб., вчителі − від 115 до 170 руб. Позатебельні канцеляристи (писарі, рахівники) різних державних установ, тобто чиновники, які не досягли навіть найнижчого чина колезького реєстратора, не отримували навіть по 40 руб. Багато це чи мало, судіть самі. До революції фунт (400 грамів) м’яса коштував 19 копійок, тобто чиновник найнижчого класу міг, якщо б хотів, купити 210 фунтів (приблизно 84 кг) м’яса. Фунт вітчини з окорока коштував 32 коп., хліб від двох копійок, булки − від пів копійки до 10, десяток яєць − 30 коп., а пляшка молока (1/20 відра) − 10 коп.   Однак, за навчання дитини в гімназії треба було заплатити від 50 руб. за рік, за проживання в гуртожитках − від 50 до 100 руб. Чиновнику, який отримував менше 500 руб. це було не по кишені. Зарплата ж тих, хто не перебував на службі у держави, були набагато меншою. Так органіст в Рівненському костьолі отримував 45 руб. в рік, наглядач поштової станції − 48.

Документи зафіксували і зарплатню, яку отримували працівники Рівненського казначейства. В 1900-х роках в казначействі працювало всього 4 штатних працівника і 7 вільнонайманих писарів і присяжних. Вища посадова особа - казначей мав щорічний прибуток 2124 руб., старший бухгалтер отримував – 1064 руб., бухгалтер другого розряду - 829 руб.,   канцелярські службовці (писарі, вільнонаймані писарі) набагато менше – від 216 до 372 руб., присяжні – найнижчі чини по найму задовольнялись щорічною платою на рік в 216 руб. і 24 руб. квартирних. Однак канцелярські службовці і присяжні отримували ще різні додаткові утримання - щорічні доплати за реалізацію білетів Державного казначейства, роботу по картковим операціям, за розповсюдження лотерей, продаж марок на різні розважальні заходи. За одну з таких операцій за 1911 р. казначей отримав премію в розмірі 97 руб., касир - 20 руб., присяжні ж отримали всього по 2,3 руб. Існувала також надбавка за стаж. За кожні 5 років присяжні отримували 25 руб. на рік.

До речі, для чиновників нашого краю встановлювалася певна система стимулів.Чиновники ізвнутрішніх російських губерній, які переїжджали на службу до західних країв,надавалися різноманітні й досить суттєвіпільги. На державну службу могли вступати особи, які в інших губерніях не малина неї права (іноземці, купці, особистіпочесні громадяни, міщани, вихідці зподатних станів) та ті, хто не мав табельного чину до 8 класу. Скорочувався термін служби для отримання чинів, орденів,зберігалися прогонні, одноразові допомоги, повні оклади для отримання пенсії та відсоткові надбавки до жалування.Класні чиновники духовних консисторій православного віросповідання, губернаторських канцелярій, міських і повітових поліцейських управлінь, міської і повітової поліції, а також учителі парафіяльних шкіл отримували додаткових 50 % до жалування.

За діяльністю чиновників запроваджувався постійний контроль. Він забезпечувався шляхом утворення відповідноїструктури у складі Сенату. Іншою гілкою контролю був прокурорський нагляд. Атакож щороку утворювалися комісії, яківиїжджали в губернії, проводячи перевірку з правом звільняти чиновників,які були запідозрені в ганебних і злочинних вчинках. В архівних документах ми зустріли інформацію про перевірки рівненського казначейства, яки були постійними − раз на місяць в перші 3 дні наступного місяця, або раптові управляючим Казенною палатою, або його уповноваженим.

При прийомі на службувагоме значення мав випробувальнийтермін, який запроваджувався, починаючи з 1853 р. та нараховував 4 місяці.Були і інші вимоги до зайняття посади. Так, наприклад, порядок вступу на посаду повітового казначея передбачав надання застави (заставою могло бути нерухоме майно, на яке накладалася заборона).

Звільнитися від служби можна булоза власним бажання, що означало піти увідставку. У цьому разі чиновник отримував позачергово наступний чин.

У схвалених 1845 р. „Уложеннях о наказаних уголовных иисправительных”запроваджувалась ціла низка покарань для чиновників: зауваження, догана без занесеннядо формулярного списку, відрахуваннястажу, відрахування з жалування, штрафи, переміщення звищої посади на нижчу, тижневий арешт,звільнення з посади, повне звільнення здержавної служби.

Хоча держава й вживала багато заходів, аби її службовець був на висоті становища, однак не всі вони давали бажаний результат. Корумпованість і зловживання владою не підлягали викоріненню. Багатьох, особливо на початку ХХ ст., не влаштовувала відсутність доступу до влади, адже становий підхід зберігався до 1906 р. і посади обіймали зазвичай дворяни, для яких термін вислуги був у чотири рази коротший, ніж у представників інших станів. Призначення на посади здійснювалося негласно, як і набування чинів і посад. Практика залежності від начальства не задовольняла й чиновника, який далеко не завжди міг відстояти свою правоту. Його кар’єра залежала від оцінки начальника, а думка того середовища, в якому проходила його служба,практично не враховувалася. Останнє найбільше сприяло формуванню чиновника з кар’єрним типом поведінки, яка могла бути як вертикальною, так і горизонтальною. Існувалапевна дистанція між тим, що намагаласямати верховна влада і між тим, що відбувалося на практиці. Саме ця дистанція змушувала верховну владу постійновдосконалювати заходи, аби матипрофесійно-освічений апарат управління, здатний забезпечити її інтереси.

Концепція державної служби незалежної України повинна базуватися на сучасних демократичних засадах, що не буде повторювати помилки попередніх режимів.

Начальник відділу Держархіву

Рівненської області                                                                                      Л. Леонова