Відомий - невідомий Тарас Шевченко
( З фондів науково - довідкової бібліотекиДержавного архіву Рівненської області )

Наближається ювілей найвідомішого у світі українця – Тараса Григоровича Шевченка. Написано про нього та його твори неймовірна кількість літературного та дослідницького матеріалу, енциклопедичних та довідкових статей, знято фільмів, поставлено спектаклів. Але мало хто знає якою він був людиною в житті, яким був у спілкуванні, як виглядав, в яких умовах жив і т.д.

 На ці обивательські запитання можуть відповісти не менш цікаві видання, що зосереджені у фондах науково-довідкової бібліотеки Державного архіву Рівненської області. На її полицях зберігаються не тільки власне твори Тараса Григоровича, але й значна кількість дослідницьких та пізнавальних матеріалів різних авторів з початку виникнення такого феномену як Тарас Шевченко. Перелічити їх, на жаль, неможливо, тому що кожна підшивка газет або журналів, чи не кожна книга, починаючи з початку 20 століття ( і не тільки в березневі числа), насичена усілякими цікавинками про поета, його творчість та життя, звітами про роботу Шевченківських товариств, які обов’язково були в кожному селі на території Волині, звітними зборами та концертами, що присвячувалися шевченківським датам і т.п.  

Період Російської імперії представлений цікавим періодичним виданням за 1863 рік «Вестникъ Юго-Западной и Западной России. Историко - литературный журнал», виданим в Києві, на сторінках якого розміщена біографічна стаття сучасника поета з його спогадами, авторство якого позначене скорочено П. М-с. Звичайно, воно не одне у бібліотеці, але дуже вартісне в інформативному сенсі .

       В своїх згадках про поета під назвою «Епізоди з життя Шевченка»  П. М-с подає себе як першого упорядника «Кобзаря». В цих спогадах чи не вперше я зустрілася з Шевченком – людиною, яка жила, творила, часом помилялася, мала погані звички і т.п.

«…Шевченка я знав коротко. Познайомився з ним в кінці 1839 року в Петербурзі, в милого доброго земляка Є.Гребінки, який рекомендував мені його як талановитого учня К.П.Брюлова… Я попросив Шевченка зробити портрет аквареллю, і для цього мені необхідно було їздити до нього. Квартира його була на Василівському острові, недалеко від Академії мистецтв, десь під небесами, і складалася з коридора, зовсім пустого, і маленької, з напівкруглим зверху вікном, кімнатки, де ледве поміщалося ліжко і щось подібне до столу, на якому розкидані були у творчому та живописному безладі приладдя артистичних занять господаря, різні кавалки списаного паперу та ескізи, мольберт і один напіврозламаний стілець. Кімната взагалі не відрізнялася акуратністю, пилюка лежала шарами, на підлозі валялися списані папери, попід стінами стояли обтягнуті на рамах полотна – на деяких були початі портрети і різні малюнки.»

Далі П. М-с пише:

«Одного разу, закінчивши сеанс (нагадаю, що автор цієї статті позував Шевченкові), я підняв з підлоги обривок списаного олівцем паперу, Ледве розібрав:

                        Червоною гадюкою

                               Несе Альта висти  

                                      Щоб летіли круки з поля

                                       Ляшків - панків єсти.

 

Що се таке, Тарас Григорович? – запитав я у господаря. – Та се, добродію, не Вам кажучи, як іноді нападуть злидні, то я пачкаю папірець, – відповідав він.

– Так що ж? Се ж ваше сочінєніє?

– Еге ж!

– А багато у вас такого?

– Та є чималенько.

– А де ж воно?

– Та отам під ліжком у коробці.

– А покажете?

         Шевченко витяг з-під ліжка саморобний ящик, наповнений папірцями і подав мені. Я сів на ліжко і почав їх розбирати, але все ніяк не міг добитися толку…

–       Дайте мені оці бумаги додому, – сказав я, – я їх прочитаю.

–  Цур йому, добродію! Воно не варто праці.

–   Ні, варто – тут є щось дуже добре.

– Ой, чи ж ви насміхаєтеся з мене?

–   Та кажу ж, ні.

– Ну то візьміть, коли хочете, тільки будьте ласкаві нікому не показуйте й не говоріть.

– Та добре ж , добре!

         Взявши папери, я відправився до Гребінки і з великим трудом ми привели їх в порядок, і що могли, прочитали.

         При наступному сеансі я нічого не говорив Шевченкові про вірші, думав, що він сам запитає, але той мовчав. Нарешті я сам сказав:

– Знаєте, що, Тарас Григорович? Я прочитав ваші вірші – дуже-дуже добре! Хочете надрукую?

– Ой, не хочу, добродію, щоб іще побили!

Великого труда мені вартувало вмовити Шевченка   нарешті він погодився і в 1840 році я надрукував «Кобзар».      – Його цензором був відомий Петро Олександрович Корсаков. Остання п’єса в «Кобзарі» – «Тарасова ніч», з нею було найбільше проблем, щоб привести її в порядок. Але «Кобзар» був надрукований.

            В той час у Петербурзі перебував Григорій Степанович Тарновський, з яким я познайомив Шевченка, а незабаром приїхав Микола Андрійович Маркович, який посперечався з московською цензурою про історію Малоросії, і сподівався на більш лояльну до України петербурзьку цензуру. Маркович також познайомився з Шевченком.

            І тут Тарас наш розвернувся, а оскільки завелися гроші від видання «Кобзаря», почав святкувати цю подію.

            Я пам’ятаю ті знамениті, незабутні гуляння у одного з наших відомих письменників, на які часом потрапляв Тарас. Весело жилося тоді! А які особистості в них приймали участь і які імена!..»

            Далі автор статті подає згадку про дитинство Тараса:

            …«В числі хлопчиків, взятих поміщиком для прислуги різного роду, після випробувань, «Тарас був записаним «кімнатним живописцем». Сталося так тому, що де б не знаходився Тарас, то всюди малював крейдою або вугіллям, чи то був стіл, чи лава, двері, навіть стіни, за що завжди отримував від господарів чубайки та підзатильники. Пізніше Тарас був відправлений в Петербург по «етапу» разом з іншою прислугою з панським обозом…

            …Справа з викупом Шевченка почалася зовсім не так як розповідає п. Сава Ч. та й сам Шевченко змовчує цей факт. А справа була так.

            В кінці 1837 або на початку 1938 року якийсь генерал замовив Шевченкові портрет олійними фарбами. Портрет вийшов гарним, а головне надзвичайно схожим. Генерал був дуже некрасивим, а художник ніскілечки йому не полестив. Чи то генералу шкода було дорого, як йому здавалося, платити за таку гидку фізіономію чи з яких інших причин Його превосходительство відмовився викупити портрет. Шевченко, замалювавши генеральські атрибути, домалював рушник на шиї генерала, додав інструменти для гоління та й віддав портрет в цирульню для вивіски.

            Його превосходительство, звичайно, впізнав портрет й вирішив поквитатися з художником. Дізнавшись, що той - кріпак у поміщика Енгельгарда, який саме перебував у Петербурзі, прийшов до нього з проханням купити в нього селянина. Поки ті торгувалися, Шевченко, довідавшись про торг і що може чекати його після продажу, кинувся до Брюллова, той сповістив Жуковського. А вже Жуковський – імператриці Олександрі Федорівні, яка наказала Енгельгардові призупинити торги відносно Шевченка. Цариця неодмінною умовою для виконання ходатайства за Т.Шевченка вимагала від Брюллова закінчення обіцяного від художника портрета Жуковського, який був з якихось причин закинутий. Звичайно, портрет дуже швидко був закінчений, розіграний в лотерею між імператорськими особами           і за виручені гроші поета викупили у Енгельгарда…

Живописом в Петербурзі він займався мало, багато писав віршів. У віршах і на словах проповідував смуту. Ходив по проспектам Петербурга у славнозвісному кожусі…»

Цікаво, що найбільш насиченим на «шевченківські теми» виявився період Другої Речі Посполитої – 1920-30-ті роки. За моїми підрахунками число газет, виданих на Волині та які дотепер зберігаються в бібліотеці Державного архіву Рівненської області, сягає 35 назв. Це часописи господарського, політичного та культурного спрямування. І кожен з них розміщував на шпальтах свого видання обов’язкову колонку з культурними відомостями краю. Місцеві «Дзвін», «Волинське слово», «Українська громада», «Українська нива» та інші газети неодмінно зверталися до шевченківської тематики.

Ще одна чудова газета «Наш час», яка хоча і видавалася у Львові, але обов’язково вміщувала новини з Волині, в яких торкалася відомостей з волинського краю.

Періодичне видання наукового товариства ім. Шевченка у Львові «Сьогочасне й минуле. Вісник українознавства». Число ІІІ-ІV за 1939 рік подає цікаве дослідження вченого Івана Раковського антропологічного характеру, в якому зібрані дослідження усі описи зовнішності Т.Г. Шевченка, відомі на той час. Наведемо деякі з них.

Першим подано опис рядового Тараса Шевченко, зроблений «урядовою людиною», тобто чиновником, який був зобов’язаний вписувати у «Формулярний список о службе линейнаго Оренбургского баталіона Нр.1 рядового Тараса Шевченко февраля 1854 года» докладні дані про новобранця:

«…обличчя чисте, волосся на голові і на бровах темно-русяве, очі темно-сірі, ніс звичайний.»

Олександр Афанасьев-Чужбинський, російський фольклорист та казкар, в «Воспоминаниях о Шевченке» за 1861 рік згадує: «…середнього зросту, кремезний, на перший погляд обличчя його здавалося звичайним, але очі світилися таким розумним і виразним блиском, що мимоволі звернув на нього увагу».

                 Сучасник поета П.Д. Селезький на сторінках «Киевской старины» за 1884 рік згадує, що Шевченко «середнього росту, широкоплечий, сильної і здорової будови тіла, рябий (з слідами перебутої віспи), з мутними, карими розумними очима, кремезний, вайлуватий…».

                 Російський революціонер та петрашевець Микола Олександрович Момбеллі так описує Тараса Шевченка у своєму щоденнику за 1847 рік: «Він середнього росту, плечистий і загалом сильної будови тіла, стан його широкий… а проте він не грубий; обличчя кругле, борода й вуса завжди виголені, а залички обіймали ціле обличчя кругом, волосся стрижене по-козацьки, але зачесане взад; він не брюнет і не блондин, але більше брюнет…; риси обличчя звичайні; постава й загалом вираз обличчя виявляли відвагу; невеликі очі блищали енергією.»

                 Іван Тургенєв, відомий російський класик, також залишив по собі такий опис письменника: «широкоплечий, присадкуватий, …голова гостроверха, майже цілком лиса, чоло високе, хід поважний, постать отяжіла, мало поворотна…».

                 Докладно описує Шевченка його сучасник Степан Яновський: «…руки в нього були малі, білі, мов би у панночки… росту був середнього, барчистий, собою повний, але не дуже, лице мав чисте, біле, загально бліде, очи голубі, хороші, погляд милий, брови тонкі, вуса повні, козацькі, чоло високе, над ним лисина…».

                 Ці описи зовнішності Шевченка були зроблені прижиттєво, сучасниками Шевченка, які були з ним в дуже близьких або і в дружніх відносинах. Доповненням до цих скупих відомостей, звичайно, слугують фотографії. Одне з найвідоміших і вдалих – фото, що було власністю Опанаса Сластіона, відомого художника і графіка, і яку він передав в Музей Наукового Товариства ім. Шевченка.

                                                      Олена Гумінська, архівіст Державного архіву   Рівненської області  2014 рік