Польські військовослужбовці Дубенщини після радянської окупації західноукраїнських земель (1939-1941 рр).

Впродовж міжвоєнного періоду на території Дубенського повіту дислокувався чималий контингент Війська Польського який представляли: 43 полк піхоти (ком. полк. Б. Хлусевич), ІІ дивізіон кінної артилерії (ком. підполк. А. Тимотеуш), управління Дубенської фортифікації (керівник кап. Б. Краузе), а також в м. Дубно знаходився взвод військової жандармерії, який підпорядковувалися Люблінському дивізіону жандармерії [1, c. 221].

З початком німецько-польської війни 1 вересня 1939 р. частина резервних і діючих військових польських формувань, які дислокувалися на зазначеній території, була відправлена на фронт. У цей же час у м. Дубно було організовано пункт збору небоєздатних частин і створення на їх базі нових військових формувань, також тут залишалися військовослужбовці 43-го піхотного полку. Загалом у східних воєводствах Польщі до 15 вересня 1939 р. перебувало близько 340 тис. польських солдат і офіцерів [19, c. 6]. Після капітуляції Польщі ця кількість значно зросла за рахунок військовослужбовців, що почали повертатися з фронту. На цей час кардинальних змін зазнала міжнародна ситуація: Польща, як суверенна держава зникла, а її територія була безцеремонно захоплена двома держава-агресорами Німеччиною та СРСР. На окупованій Червоною армією Західній Україні польський солдат мав два шляхи: або до радянських казематів, або до таборів військовополонених, уникнути які можна було лише нелегальною втечею до Румунії чи Німеччини.

До радянських застінків потрапила значна кількість кадрових польських військовиків, яких, після детального вивчення архівних документів, можна розділити на кілька категорій. Перша, ті, що вороже сприйняли радянські владу і приєднувалися до лав підпільників не зважаючи на альтернативу потрапити у радянську систему виправно-трудових таборів, а після арешту відверто демонстрували свій патріотизм. Серед таких офіцери Польської армії брати Ф. і В. Бахи. У жовтні 1939 р. вони в числі перших почали агітувати жителів м. Дубно об’єднуватися і чинити опір Червоній армії. Збираючи і переховуючи зброю, Бахи мали намір вчинити одноразовий військовий напад, після чого втекти закордон. Інша конспіративна група, яка також була сформована в Дубно, складалася з польських офіцерів-біженців, що, встановивши контакти з місцевими жителями, також планували організувати боротьбу з РСЧА. Однак, про наміри як перших, так і других швидко стало відомо Луцькій оперативно-чекістській групі від агента «Ковальчук» [2, арк. 384-385]. Активний учасник польського антирадянського руху в м. Дубно П.Залєсскій після арешту свідчив: «Під час польсько-німецької війни, я активно брав участь в обороні Варшави у званні плютунового (мол. сержанта)… Поразку Польщі у війні з німцями і розпад Польської держави я сприйняв дуже болісно, вважаючи це явище тимчасовим і, що Англія і Франція, перемігши Німеччину, доб’ються відновлення Польщі в її колишніх кордонах. Радянську владу на території Західної України і Західної Білорусії я також рахував владою тимчасовою, залежною від результатів протистояння між Англією, Францією і Німеччиною. У силу таких настроїв, я мав бажання продовжувати боротьбу за незалежність Польщі, але не знав як це конкретно здійснити…» [9, арк. 47].

Друга група – військовослужбовці, які на перших же допитах «демонстрували» розуміння того, що лише маневруючи в ситуації, що склалася можна вийти на волю. Серед таких - військовий хірург Є.Баранскій. «Для мене стало зрозуміло, що причиною знищення Польщі, як самостійної держави, є сам польський уряд, який продемонстрував свою недієздатність. Я зрозумів, що залишилося дві сили: комунізм, представлений СРСР і фашизм представлений Німеччиною. Коли б мені запропонували вибирати між двома системами, я б зупинився на комунізмі, оскільки кожній освіченій людині зрозуміло, що в даному випадку поляки отримали б рівні права з усіма іншими націями. Тоді, як при фашизмі польська нація стала б об’єктом переслідування та знущань з боку німців, які вважають себе вище всіх націй. Тому, в процесі просування Червоної армії в глиб Польщі і після встановлення радянської влади, я жодною мірою не проявляв себе як противник радянського устрою. Як не шкода, що Польщу настигла така участь, але 90% відсотків населення територій, зайнятих Червоною армією, щиро радіють, що вони стали громадянами СРСР і гарантовано захищені від тих звірств, яким піддано поляків і євреїв на території Німеччини» - свідчить офіцер [14, арк. 9]. Іноді така розлога аргументація своєї позиції давала бажані результати. Постановою начальника УНКВС по Рівненській області капітана держбезпеки Крутова від 8 січня 1940 р. Є. Баранського звільнено з-під варти [14, арк. 14].

Були серед репресованих поляків і такі, що після арешту не визнавали своєї провини перед радянською владою, але і не виявляли чіткої громадянської позиції, вони й складають третю групу.

З-поміж звинувачень, які можна зустріти в архівно-слідчих справах (АСС) стосовно осіб, що зі зброєю в руках захищали свою Батьківщину є й такі: «Звинувачується в тому, що… у вересні 1939 р. брав участь у війні на боці польської армії в чині підпоручика…»[10, арк. 13], «Звинувачується… в тому, що являється офіцером запасу бувшої польської армії. У 1939 р., перебуваючи в діючій армії, захищав польський устрій...»[11, арк. 30]. Таким чином, солдати Польської армії каралися репресивними органами не лише за «злочини» вчинені супроти радянської влади, а й за те, що протистояли німецькій окупації Польщі.

            Окрему групу АСС становлять такі, що стосуються польських військовослужбовців, які брали участь у радянсько-польській війні 1919-1920 рр. і мали державні нагороди. Як правило «злочинці» цієї категорії, незалежно від військового звання, після кількамісячного перебування в радянських казематах, погоджувалися з нав’язаними їм провинами. «Повністю признаю себе винним у активній боротьбі проти Радянської влади і участі в боях проти Червоної армії у 1920 р.» - каже П. Стефаняк на допиті 9 квітня 1941 р.[4 арк. 20]. Переважна більшість обвинувальних висновків у цих справах закінчується таким чином: «звинувачується в тому, що будучи в рядах польської армії зі зброєю в руках у 1920 р. боровся проти Червоної армії…» [13, арк. 11] або «…у 1919-1920 рр., ненавидячи радянську владу, добровільно пішов на службу в польську армію і боровся проти радянської республіки…» [12, арк. 26]. Такого роду звинувачення, при здійснені репресій стосовно польських військових, підтверджують наявність елементу помсти за програну війну, яка передавалася від вождя пролетаріату Й. Сталіна до кожного представника радянської влади, навіть найнижчого рівня, котрий у вересні 1939 р. отримав можливість поквитатися.

Особливим різновидом репресій застосованих виключно до польських військовослужбовців на території Західної України стало незаконне їх утримання в таборах військовополоненим і використання в якості безоплатної робочої сили.

Радянська влада не оминула можливості використати багатотисячну безправну армію військовополонених, контрольовану силовими структурами, для вирішення власних нагальних проблем. Залучення військовополонених до виробництва Л.Берія «благословив» ще у вересні 1939 р. У підписаному ним наказі йшлося про те, що уряд покладає на НКВС завдання реконструювати дорогу Новоград-Волинський – Рівне – Дубно – Львів. Тоді ж було визначено, що перша черга робіт має бути завершена до 15 грудня 1939 р. Наказ передбачав створення будівельного табору, який підпорядковувався Управлінню будівництва Західноукраїнської дороги № 1 НКВС СРСР. До нього потрапило 25 тис. військовополонених польських солдат різних національностей: поляків, українців, білорусів та євреїв[3, арк. 97]. Також передбачалося використання цих бранців на будівництві дороги Проскурів – Тернопіль – Львів – Яворів – держкордон.   Відповідно до телефонограми 22100 Л. Берії від 3 жовтня 1939 р., розпуск військовополонених – мешканців територій захоплених РСЧА, з приймальних пунктів УРСР дозволявся тільки після повного укомплектування будівельного табору до встановленої кількості [3, арк. 99]. Це пояснює значну кількість місцевих жителів, що знаходилися в табірних пунктах наявних на території Рівненської області.

На території сучасного Дубенського району було організовано табірні пункти «Верба» (тепер с. Верба), «Морги» (тепер х. Морги), «Варковичі» (тепер с. Варковичі), «Молодаво» (нині с. Молодаво) і в самому м. Дубно утворено два табірні пункти. Для їх спецконтролю був створений Особливий відділ (ОВ) НКВС, очолений лейтенантом держбезпеки Кравцем, штаб якого розміщувався у м. Рівне.

Через відсутність пристосованих приміщень для утримання полонених, керівництвом НКВС приймалися спонтанні рішення по розташуванню затриманого контингенту, які зазвичай не узгоджувалися з рішенням місцевих партійних органів. На засіданні бюро Рівненського обкому КП(б)У від 11 червня 1940 р. піднімалося питання самовільного захоплення під табір військовополонених 4-ї будівельної дільниці НКВС № 1 території Вербського паркетно-лісопильного заводу, здійснене 15 жовтня 1939 р.[16, арк.144]. За свідченням місцевих жителів, територія заводу була обнесена колючим дротом, а по периметру виставлено оглядові вежі з вартовими [20].

Як вже зазначалося, в м. Дубно виникло відразу два табірних пункти. Перший розташовувався у колишніх польських казармах. Як свідчать очевидці, «сюди потрапили тисячі полонених поранених і зголоднілих, вони простягали руки через дерев’яну огорожу, просячи води і хліба. Економічна нестабільність, що запанувала у краї, породила спекуляцію, полякам доводилося віддавати одяг та золото, щоб не вмерти від голоду»[18].Другий табір облаштовано в Сурмачах – околиця м. Дубно. Місцевим жителям оголосили, що ті можуть приносити полоненим харчі. Така ситуація тривала 2-3 дні допоки сюди не прибула польова кухня [21]. Загалом, передбаченого планом порядку і системи харчування військовополонених не було, також за статутом були відсутні органи в частинах радянської армії, на яких покладалося харчування бранців. Постачання харчами табірних пунктів організовувалося частково органами місцевого самоврядування, і окремими громадянами, спеціально призначеними розпорядженням командування 5-ї армії або начальниками гарнізонів. У переважній більшості постачання продуктами здійснювалося за рахунок трофеїв [22, л.50].

Варто зазначити, що охороною трудових таборів займалися самі військовополонені. Так, списки охорони для табірного пункту с. Варковичі, який діяв уже в грудні 1939 р., складав секретар В.Зданевич. Охорону відбирали з «прогресивної частини українців і білорусів» одного табірного пункту і відправляли для роботи в інший. Так, Варковицький табір охороняли військовополонені, що прибули з Шепетівки. Охоронців розконвойовували і забезпечували зброєю [7, арк. 57]. Бранцям часто доводилося міняти один табірний пункт на інший, переміщуючись відповідно до об’єктів будівництва дороги. Ще однією з причин міграції полонених було запобігання утворення «реакційних груп» поляків у межах одного табірного пункту.

Як стало відомо пізніше, при реєстрації в табірних пунктах більшість із полонених військовослужбовців приховали свої справжні військові звання, а також місця проживання родин. Так, затриманий В. Свенц вказав місцем служби до полону Уланський полк, а не кінну поліцію, а місцем проживання родини – Варшаву, хоча насправді його сім’я мешкала в БРСР [7, арк. 24]. Т.Лехович після арешту так аргументував факт приховування свого військового звання: «Підчас здачі зброї командир радянської частини на моє запитання: що з нами буде – відповів мені, що всі підуть в концентраційний пункт, а потім рядові будуть відпущені по домах, а офіцери затримані в таборі. Бажаючи бути звільненим я підчас опитування назвався рядовим. В подальшому, перебуваючи в таборі військовополонених і працюючи нормально нарівні з іншими, я надіявся, що буду швидше звільнений з полону і зможу поїхати до своєї сім’ї, продовжував називатися рядовим, приховуючи чин підпоручика [5, арк. 15-16].

Розуміючи, що серед бранців трудового табору залишилося чимало польських офіцерів, ОВ НКВС приступив до налагодження сітки інформаторів, які мали з’ясувати всі достовірні відомості стосовно військовополонених. До числа інформаторів потрапляли як полонені поляки, так і вільнонаймані робітники, яким часто доводилося спілкуватися з бранцями Так, зайнявши посаду секретаря табірного пункту Варковичі, поляк В.Зданевич фактично став правою рукою начальника табору молодшого лейтенанта Пахомова, який у всіх кадрових питаннях радився з секретарем. У свою чергу В.Зданевич намагався підтримувати дружні стосунки з полоненими поляками, часто рекомендував коменданту Лавицькому тих, хто, з його погляду, краще підходив для роботи за межами табору. У таких випадках останнім видавалася перепустка і вони могли вільно пересуватися в межах населеного пункту, а також купувати продукти в магазині чи в приватних господарствах. Натомість, В.Зданевич отримував необхідну йому інформацію і передавав її начальнику. Вже будучи арештованим, він власноруч написав донесення, на підставі якого ОВ НКВС табору №1 відкрило справи на 25 полонених[7, арк. 85].

Як видно з АСС, у табірних пунктах панувала суцільна шпигуноманія – явище притаманне всьому радянському суспільству, коли за одними інформаторами стежили інші. Так, В.Зданевич став жертвою донесення табірного вільнонайманого лікаря С.Фішмана, який заявив: «Працюючи в таборі і спілкуючись в ході роботи з його працівниками, я побачив, що деякі з них є не радянськими людьми. Працівник канцелярії В.Зданевич серед робітників табору висловлює антирадянські погляди, при цьому з іронією та насмішками говорить про СРСР. Також він заявляє, що в Радянському союзі немає порядку. Всі вислови Зданевича суперечать моїй думці і почуттям до Радянського Союзу, і через це я вирішив про все розповісти»[7, арк. 60].

Перебуваючи в полоні польські солдати міряли про волю, однак випадків утеч булонебагато і тому розшуком втікачів займалися не надто ретельно. Однак, за спробу вибратися з неволі відправляли до в’язниці. За підготовку групової втечі з табірного пункту «Верба» і організацію підкопу в одному з бараків було арештовано Л. Кубицького [6, арк. 48]. 14 жовтня 1939 р. з Дубенського табірного пункту здійснив втечу і Ч. Шеманський. Житель Варшави, залишившись на чужині без постійного заробітку, він мав наміри нелегально перетнути радянсько-німецький кордон, але був арештований органами НКВС. Після закінчення слідства Ч. Шеманського повернули у табір військовополонених[15, арк.11, 12, 41].

Захоплені поляки розуміли, що радянська влада немає жодних підстав для їх утримування у таборах. Часто на будівництві траси лунали репліки на кшталт: «Ці більшовики тримають нас у таборах без будь-якого права, так як ми проти них не воювали»[8, арк. 36]. Військовополонений В.Нендзі, захоплений 22 вересня 1939 р., неодноразово заявляв, що Польська держава не може безслідно зникнути, адже в неї є своя мова і культура. Особливо великі надії він покладав на еміграційний уряд В.Сікорського, мріючи про об’єднання дислокованих у Франції та Англії частин Польської армії і повернення її на Батьківщину[8, арк. 81].

Проте керівництво табірних пунктів мало чітке завдання нав’язати польським солдатам комуністичне світобачення. Цьому слугувала ретельна ідеологічна обробка полонених, що відбувалася на щотижневих політінформаціях. Комендант Варковицького табірного пункту Лавицький, в минулому член КПЗБ, систематично приносив бранцям газети «Радянський голос» та «Під прапором Леніна», які видавалися польською мовою. Однак відомості, що містилася в газетах викликали гостру критику в поляків. Так Т. Лехович заявляв: «…У них в СРСР окрім терору нічого немає, займаються самознищенням і про будь-яку свободу у них не може бути ніякої мови. Про свободу у них написано тільки в книжках і в газетах, а насправді за найменший прояв свободи садять до в’язниці» [5, арк. 49 зв.].

АСС, які служать джерельною базою для написання даної розвідки, дають підстави говорити про чисельні арешти серед табірного контингенту. Очевидним є те, що всі арештовані були звинувачені в націоналізмі, проведенні серед військовополонених контрреволюційної діяльності, вихвалянні Польської держави, передбаченні її скорого відновлення, розповсюдженні «провокаційних чуток» про життя трудящих в СРСР та ін. Так, радянський уряд реалізовував одне із зобов’язань, задекларованих у Договорі про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною (28 червня 1939 р.) про рішуче придушення агітації поляків[17, c. 510].

За антирадянську діяльність поляки отримували суворі вироки – 8-10 років виправно-трудових таборів часто з обмеженням у правах згідно з пунктами „а”, „б” і „в” ст. 29 КК УРСР до п’яти років.

Піддавши ретельному аналізу значну кількість архівних документів можна стверджувати, що системність у ліквідації польських військовослужбовців радянським тоталітарним режимом проявилася у двох видах репресій: ув’язнення і депортації для офіцерів польських військових формувань та їх родин, що дислокувалися на території сучасної Рівненської області, в тому числі і на території сучасного Дубенського району, та незаконне утримання в трудових таборах військовополонених для польських солдат, більшість з яких були вихідцями з центральних регіонів Польщі. Таким чином радянська влада намагалася позбутися сили спроможної вести боротьбу за відновлення Польщі.

Джерела та література

1. Вавринюк А.А. Osadnictwo wojskowe i jednostki wojska polskiego na Wołzniu w latach 1920 -1939/ А.А. Вавринюк // «Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії» Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. Вип. 23. – Рівне: РДГУ, 2012. – С. 213-226.

2. Галузевий державний архів Служби безпеки України (ГДА СБ України), ф. 16, оп. 32, спр. 13.

3. ГДА СБ України, ф. 16, оп. 32, спр. 33.

4. Державний архів Рівненської області (Держархів Рівненської обл.), ф.Р. 2771, оп 2, спр. 61.  

5. Держархів Рівненської обл., ф.Р. 2771, оп 2, спр. 64.    

6. Держархів Рівненської обл., ф.Р. 2771, оп 2, спр. 68.      

7. Держархів Рівненської обл., ф.Р. 2771, оп 2, спр. 72.

8. Держархів Рівненської обл., ф.Р. 2771, оп 2, спр. 263.  

9. Держархів Рівненської обл., ф.Р. 2771, оп 2, спр. 901.  

10. Держархів Рівненської обл., ф. Р. -2771, оп. 2, спр. 908.

11. Держархів Рівненської обл., ф.Р. 2771, оп. 2, спр.939.

12. Держархів Рівненської обл., ф.Р-2771, оп. 2, спр. 996.

13. Держархів Рівненської обл., ф. Р. -2771, оп. 2, спр. 997.

14. Держархів Рівненської обл., ф. Р. -2771, оп. 2, спр.1724.

15. Держархів Рівненської обл., ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 2662.

16. Держархів Рівненської обл., ф.П-400, оп 1, спр.5.

17. Зашкільняк Л. Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів / Л. Зашкільняк, М. Крикун. – Львів: Львівський національний університет імені І.Франка, 2002. – 752 c.

18. KarolKosek. OdwyzwolicielizachowajnasPanie. Фонди ДІКЗ м. Дубно.

19. Лебедева Н.С. «Четвертый раздел Польши и катынская трагедия. [Електрон. ресурс]. -URL: http://katyn.codis.ru/lebedeva.htm (дата звернення 29.10.07).

20. Особистий архів Т. Самсонюк. Спогади Кофанюка Михайла Микитовича (01.04.2014р.)

21. Прибитковська Л.І. Спогади. Фонди ДІКЗ м. Дубно.

22. Российский государственный военный архив, ф. 35076, оп. 1, д. 3.