Розбудова підпільного руху на Рівненщині (1939-1940 рр.)

   Історія польського підпілля на Рівненщині у 1939-1940 рр. залишається малодослідженою. У вітчизняній і зарубіжній історіографії практично немає жодної цілісної праці, спеціально присвяченої її вивченню. Спираючись переважно на архівні матеріали, автори роблять спробу простежити процес його зародження в краї в окреслений період.

Розбудові підпільного руху на окупованих землях еміграційний уряд Владислава Сікорського приділяв не меншу, а можливо, більшу увагу, ніж участі польських військовиків у бойових операціях у складі англійської і французької армій.

У зв’язку з цим великі надії покладалися на генерала Міхала Тадеуша Токажевського-Карашевича («Міхал», «Столярський», Доктор»). Залишившись в окупованій німецькими військами Варшаві, він отримав завдання налагодити роботу підпілля і підпорядкувати її наказам уряду. Ще 27 вересня ним була створена військово-політична організація Служіння перемозі Польщі (СПП), що об’єднала польських військовослужбовців, які вціліли від полону і не встигли емігрувати до країн-союзників. ЇЇ метою була боротьба з окупантами за повернення самостійності Польщі у межах, що існували до 1939 р[1].

Дещо раніше, 22 вересня, у Львові генерал Мар’ян Янушайтіс заснував Польську організацію боротьби за свободу (ПОБС) Як випливає з матеріалів слідства, її члени намагалися якомога швидше консолідувати національно свідомі кадри і забезпечити їх необхідною зброєю для того, аби в потрібний момент захопити владу. На базі ПОБС була створена диверсійна група, яка вела підготовку до здійснення терористичних актів на стратегічних об’єктах в момент очікуваного збройного повстання. У Рівному про його наміри стало відомо ксьондзу С.Зентарі, у якого з фальшивими документами на ім’я Сташевської Анни Костянтинівни та Сташевського Тадеуша Костянтиновича зупинилися сестра і брат М. Янушайтіса[2]. Духівник часто спілкувався з Яном Язвінським – одним з активістів рівненського підпілля, якому повідомив, що львівський керівний центр планує радикальні заходи боротьби з окупантами, зокрема диверсійні акти по знищенню мостів у мм. Луцьк, Дубно, с. Варковичі (тепер Дубенський р-н) на трасі Рівне-Дубно і на Корецькому шосе в с. Горбаків (тепер Гощанський р-н). Такі дії, на думку очільників підпілля, мали стати на заваді відходу Червоної Армії під час наступу військ союзників Польщі – Англії і Франції та перешкодити вивезенню матеріальних ресурсів углиб СРСР. У плани ПОБС входили також терористичні акти проти радянських функціонерів, напади на новостворені установи та організації, звільнення військовополонених – поляків з трудових таборів, псування телефонних і телеграфних ліній, тощо[3].

Унаслідок арешту його члена А. Лейтнера, який під фізичним і моральним тиском, на перших допитах назвав відомих йому учасників так зв. «контрреволюційної змови», до радянських казематів НКВС потрапили 24 учасники підпільного руху. Організація втратила основний запас зброї і боєприпасів[4]. Одним з негативних наслідків її викриття конспіративної групи у Львові стали масові превентивні арешти офіцерів Війська Польського по всій Західній Україні. Таким чином, перша спроба створити чисельну конспіративну організацію виявилася невдалою.

13 листопада 1939 р. новий Верховний головнокомандувач Польських збройних сил генерал В. Сікорський заснував Союз збройної боротьби (СЗБ) – підпільну військову організацію на території окупованої Польщі. ЇЇ метою була підтримка патріотичних настроїв у суспільстві, об’єднання стихійно виникаючих конспіративних груп у монолітну загальнонаціональну організацію, налагодження активного опору теророві загарбників, підготовка всенародного збройного повстання. Комендантом СЗБ у радянській зоні окупації було призначено генерала М. Токажевського-Карашевича, а створена ним згадувана структура увійшла до складу Союзу, ставши його стрижнем. Окуповані землі було поділено на шість регіонів, Зокрема регіон СЗБ «Львів» охоплював територію колишніх Львівського, Волинського, Станіславського і Тернопільського воєводств з центром у Львові, де сформувалося дві окремі організаційні структури – СЗБ-1 і СЗБ-2[5].

Так, головною метою Львівського центру СЗБ 1 було: встановити наявність розрізнених повстанських формувань в західних областях України і підпорядкувати їх одному керівному осередку, налагодивши зв'язок з їх очільниками; активізувати створення нових подібних груп шляхом вербування якомога більшої кількості молодшого і середнього командного складу розгромленого Війська Польського та учнів навчальних закладів; забезпечити підпілля зброєю та боєприпасами[6]. Таким чином, до моменту збройного протистояння мали бути підібрані і підготовлені чисельні загони учасників СЗБ і так званий резерв з його симпатиків.

На випадок мирного врегулювання міжнародної ситуації і добровільного повернення захоплених територій до складу Польщі, члени СЗБ-1 після відступу як німецьких, так і радянських військ повинні були зайняти усі стратегічні об’єкти і організувати органи місцевої влади[7].

Це питання було особливо актуальним для територій, що увійшли в сферу інтересів СРСР, оскільки тут існувала третя сила, яка планувала створити незалежну Українську державу. Малася на увазі ОУН, що протягом тривалого перебування у підпіллі набула певного досвіду такого функціонування, а тому, існуючи паралельно з польським підпіллям, попри численні превентивні арешти, нарощувала свій потенціал.

Якщо ситуація у Львові була відомою для Головного командування СЗБ то з Волині не було жодних звісток про діяльність підпілля. Щоб з’ясувати ситуацію, тогочасний комендант СЗБ німецької зони окупації полковник С.Ровецький («Грот») запропонував М. Токажевському-Карашевичу відправити туди полковника Тадеуша Маєвського («Шмігель»). Попри вагання генерала, останній вирушив на територію, окуповану Червоною армією. Приблизно 27 січня 1940 р. разом з Т. Маєвським на Волинь відправилися Р. Каспшицький і Є. Броніковський, які отримали радянські паспорти і військові книжки: перший на ім’я Ришарда Бурди, другий – Єжи Потапова. Створена трійка мала на меті ретельно вивчити політичну ситуацію на Волині, з’ясувати настрої поляків і, врешті, розгорнути організаційну роботу по створенню антирадянської конспіративної організації[8]. З допомогою провідника Т. Косовського група перетнула німецько-радянський кордон. На ст. Ківерці (тепер Волинська обл.) вона розділилася: Т. Маєвський і Є. Броніковський відправилися до Рівного, куди прибули 30 січня, а Р. Каспшицький – до Луцька. Через місяць і сам генерал М.Токажевський-Карашевич був змушений їхати на колишні східні території Речі Посполитої, щоб виконати завдання еміграційного уряду. У ніч з 6 на 7 березня, при спробі нелегального переходу німецько-радянського кордону, він був арештований органами НКВС[9].

Слід зазначити, що чи не вперше думка про налагодження конспірації на Волині прозвучала на зборах «Союзу легіонерів» і Польської військової організації (ПВО) у Рівному 17 вересня 1939 р. Відразу повноцінну підпільну організацію створити не вдалося, але було прийнято рішення допомагати родинам польських офіцерів, яким нова влада наказала негайно звільнити казарми. Практична допомога полягала у наданні безкоштовних продуктів харчування і житла[10]. Проте, у середовищі зазначених організацій продовжували нуртувати ідеї протистояння більшовицькому режимові. Згодом незначна частина рівнян, переважно педагогів, на чолі з головою профспілки вчителів Я. Гофманом приєдналася до угруповання, яке, на думку керівництва СЗБ-1, було створене за ініціативи Е. Ридзи-Смігли і Ю. Бека. Як стверджував І.Копчінський – один з підпільників, у перших числах лютого 1940 р. він був завербований Я.Гофманом до лав зазначеного угрупування і призначений комендантом на дільниці, до якої входило передмістя Рівного «Цегельня»[11]. Саме тут мешкало чимало підофіцерів, членів «Союзу легіонерів», виселених з казарм після приходу Червоної армії. Вони знали місця, де була захована зброя[12].

Від львівського керівного центру СЗБ-1 на перемовини до Я.Гофмана приїздив Ю.Відавський («Віт», «Юзек»). Він запропонував Я. Гофману очолити рівненський повстанський округ СЗБ, оскільки той був відомим громадським діячем не лише у місті, а й в усьому Волинському воєводстві та користувався беззаперечним авторитетом серед тутешньої польської інтелігенції. Однак останній з недовірою поставився до такої пропозиції і вимагав зустрічі з керівником організації[13]. Активність львівського підпілля неабияк стурбувала Я. Гофмана і після консультацій зі своїми однодумцями, він прийняв рішення відправити до Варшави свого представника[14]. Тим часом йому було призначено зустріч на одній з конспіративних квартир у Львові. Остання так і не відбулася, оскільки невдовзі Я.Гофмана арештували, а діяльність створеного ним осередку була припинена ще на етапі комплектування керівного складу.

Польські офіцери у Дубні – брати Ф. і В. Бахи в числі перших у жовтні 1939 р. почали агітувати земляків об’єднуватися і чинити опір Червоній армії. Збираючи і переховуючи зброю, вони мали намір вчинити військовий напад, після чого втекти за кордон. Інша конспіративна група, що була сформована тут, складалася з польських офіцерів-біженців, які, встановивши контакти з місцевими жителями, також планували організувати боротьбу з РСЧА. Однак, про наміри як перших, так і других швидко стало відомо Луцькій оперативно-чекістській групі від агента «Ковальчука»[15].

У Здолбунові силами місцевих залізничників, яким вдалося уникнути арештів, у жовтні 1939 р. було сформована підпільна група, очолювана заступником начальника залізничної станції Здолбунів К. Нізе. Її члени звільнялися з роботи, оскільки вважали, що праця на радянську владу була зрадою інтересів Польщі[16]. За свідченнями Ф.Філіпського, вона нараховувала понад 30 осіб і мала контакти зі Львовом і Будапештом, звідки через кур’єрів отримувала директиви стосовно налагодження антирадянського руху[17]. Основним напрямком її діяльності мали стати диверсії на залізничному транспорті: пошкодження полотна, телеграфного зв’язку та ін. Однак, арешти колишніх залізничників ст. Здолбунів, особливо тих, які працювали на шепетівському напрямку і були запідозрені у співпраці з польською розвідкою, примусили К.Нізе змінити орієнтири діяльності. З грудня 1939 р. підпільникам рекомендувалося негайно залишити окуповані більшовиками території та нелегальними шляхами, розробленими керівництвом, переправлятися до Румунії чи Німеччини[18]. Значній частині з них удалося здійснити нелегальний перехід кордону, інші (К.Нізе, Ф.Філіпський, Я.Адамський) потрапили до в’язниць НКВС і були класифіковані як члени «терористичного підпільного угруповання». На перший погляд, факт існування цієї групи виглядає досить сумнівно, її цілі і завдання не зовсім вписуються в загальну канву польської конспірації. Проте при більш прискіпливому аналізі часу її створення, складу та методів протидії більшовицькій окупації стає зрозумілим наступне: по-перше, існування групи збігається з періодом налагодження мережі «Польської організації боротьби за свободу», що в своїй діяльності не відкидала терористичні методи; по-друге, до неї входили винятково залізничники - члени Залізничного військового пристосування, які добре володіли військовою справою і знанням специфіки функціонування залізничного транспорту, а тому могли без проблем організувати диверсійні акти.

За відсутності призваних на німецько-польську війну резервістів і кадрових військовослужбовців, однією з перших ідею створення руху опору почала реалізовувати патріотично налаштована молодь. У 20-х числах жовтня 1939 р. у Рівному, за ініціативи учнів місцевої гімназії та випускників загальноосвітньої школи, виникла молодіжна підпільна група з семи осіб[19]. На перших і фактично єдиних зборах, що відбулися на квартирі Ю. Новацького, були окреслені її основні завдання на початковому етапі підготовки до повалення радянського режиму. Перше з них – вербування нових членів у районі проживання кожного з присутніх. З цією метою місто було умовно розподілене на кілька районів. Так, залученням молодих патріотів у районі «Цегельня» мав займатися Є.Гурка, а в районі «Грабник» (передмістя) – Є.Царлов. Другим завданням був збір коштів на придбання зброї та вербування в свої лави осіб, які володіли знаннями військової справи і вміли водити автомобілі, аби навчити цьому молодь[20]. Оскільки чимало зброї було залишено польськими військами під час відступу у вересні 1939 р., підпільники вирішили скористатися такою нагодою для поповнення бойового фонду. Зокрема, запланували пограбування вагона зі зброєю на ст. Здолбунів, однак цій операції завадили арешти кількох членів групи[21].

На шляху налагодження молодіжного руху спротиву виникало чимало перепон. По-перше, створені ланки були малочисельними, до них залучалася молодь без досвіду ведення конспіративної роботи, керована юними і недосвідченими очільниками, які не вміли ставити чітких завдань і контролювати їх виконання. По-друге, підпільники так і не зуміли забезпечити себе зброєю і боєприпасами. З першими арештами стало зрозуміло, що на місцевому рівні, без зв’язку з іншими нелегальними польськими організаціями, при відсутності централізованого керівництва їм не вдасться реалізувати свій план повалення радянського режиму.

У цей час серед молоді ширилася інформація про можливі масові виселення гімназистів і студентів польської національності до віддалених районів СРСР. Аби уникнути депортації, частина з них підтримала ідею нелегального переходу кордону і подальшого виїзду до Франції з метою вступу до Польського легіону. Такий шлях бачився їм як більш організований і ефективний у боротьбі не лише з Радянським Союзом, а й Німеччиною. 27 листопада 1939 р. на ст. Сколе (тепер Львівська обл.) при спробі нелегального перетину кордону кілька членів підпілля заарештували місцеві органи НКВС. Загалом було ув’язнено 14 членів рівненського молодіжного підпільного осередку[22].

Незалежно від інших, у Рівному діяла ще одна молодіжна організація, яка в документах НКВС фігурує під двома назвами «Сокіл» і «Легіон незалежності Польщі», очолювана Т. Станчиком. Не маючи досвіду проведення конспіративної роботи, він, за посередництва свого знайомого Т. Сєнкевича, намагався встановити контакти з виконуючим обов’язки коменданта округу «Волинь» Казімєжем Язвінським («Блякс»), для отримання практичних порад. Під час зустрічі останній з’ясував, що організація нараховувала 25 осіб і володіла певним арсеналом зброї, захованої в різних частинах міста. Зокрема, два десятки гвинтівок було закопано в лісовому масиві «Сосонки» у напрямку корецького шосе, дев’ять револьверів, п’ять бомб і 24 гранати заховано на «Грабнику», а п’ять станкових кулеметів у районі Осадницької гімназії[23]. Про цю організацію було відомо і вже згадуваному ксьондзу С. Зентарі. Її членів він запропонував Ю. Відавському в якості можливих кандидатів для поповнення місцевого осередку СЗБ-1 у Рівному[24].

З власної ініціативи до гуртування польської молоді взявся учитель Дубенської школи № 1 Ф. Сенчковський, член ПВО. Дізнавшись про налагодження підпільного руху по всіх Східних Кресах, у тому числі у Дубні, він вирішив залучити до боротьби учнів сьомих-десятих класів. Щоб відновити у них патріотичний дух, Ф. Сенчковський таємно організував у приміщенні шкільної художньої майстерні відзначення Дня незалежності Польщі, який до встановлення радянської влади святкувався 11 листопада[25]. Між собою учні називали свою організацію «Гарцерство»[26]. На думку вчителя, учнівська молодь могла прислужитися для здійснення зв’язку між підпільними організаціями та для збору боєприпасів і зброї[27].

Ядром польського підпілля у м. Дубно, яке орієнтувалося на керівний центр СЗБ у Варшаві, стали колишні учні торгівельної школи члени Народної партії. Ті його учасники, котрих оминули арешти, згуртувалися довкола національної ідеї. Однак, як зазначив один з них – В. Андрушко, після згуртування в жовтні 1939 р. їх дії не мали конкретної мети, а були, скоріше, демонстрацією неприйняття нового державно-політичного устрою шляхом розповсюдження листівок та проведення антирадянської агітації[28].

Не вважали радянську владу постійною і колишні члени Союзу сільської молоді З.Румель, Л.Коваль, Я.Сулковська, Т.Траутман, П.Залєсскій та ін. Так останній стверджував: «Під час польсько-німецької війни я брав активну участь в обороні Варшави у званні плютунового (мол. сержанта)… Поразку Польщі у війні з німцями і розпад Польської держави я сприйняв дуже болісно, вважаючи це явище тимчасовим… Радянську владу на території Західної України і Західної Білорусії я також рахував владою тимчасовою, залежною від результатів протистояння між Англією, Францією і Німеччиною. У силу таких настроїв я мав бажання продовжувати боротьбу за незалежність Польщі, але не знав як це конкретно здійснити…»[29]. Військовик М. Трелєвський визнавав: «З встановленням радянської влади на території Західної України я втратив свої прибутки, які отримував від оренди млина, і ті, що отримував від так зв. кооперативу сільськогосподарських продуктів. Таким чином, з моменту встановлення радянської влади я поставив перед собою завдання усіма методами вести боротьбу проти більшовиків»[30].

Оскільки активісти перебували в різних містах (Дубно, Луцьк, Кременець, Сарни), їм доводилося домовлятися про зустрічі, які найчастіше відбувалися у Дубні, в будинку Т. Траутман, за адресою Забрам’я, 4. Саме тут і було прийнято рішення про початок підпільної діяльності. Водночас молодіжна група прийшла до висновку про необхідність стримування будь-яких активних дій проти радянської влади, що могли привести до небажаних втрат і таким чином зірвати повномасштабне повстання, чутки про яке ширилися по всіх західноукраїнських землях.

Передбачалося, що у Варшаві існує центр, який керує усім підпіллям і від якого можна отримати детальні вказівки по налагодженню діяльності.Тому для координування дій було прийнято рішення встановити контакт з представниками польського уряду у столиці, використавши для цього колишнього голову Союзу сільської молоді у Волинському воєводстві К. Банаха У січні 1940 р. туди відправилися З. Румель і П. Залєсскій. Поїздка виявилася невдалою, оскільки обоє отримали обмороження кінцівок і були змушені повернутися[31]. Для встановлення контактів з підпіллям тоді ж до Варшави їздив брат З. Румеля – Броніслав. Але і його зусилля не увінчалися успіхом. Правда, йому вдалося дістати і перенести через кордон кілька десятків листівок, виданих польським урядом у Франції із закликом не втрачати надії на відновлення Польщі, позаяк боротьба за її незалежність ще тривала. Силами місцевої молоді листівки поширювалися на території Рівненської і Волинської областей[32]. Ключовою ланкою у встановленні зв’язку між дубенською групою і представником варшавського центру став рівнянин А. Гермашевський, з яким З. Румель неодноразово радився стосовно налагодження конспірації. А. Гермашевський повідомив членів підпільного осередку про приїзд у Рівне Т.Маєвського і Є. Броніковського – представників варшавської ГК СЗБ-2. Згодом членам молодіжної групи було запропоновано приєднатися до останньої[33].

Як зазначено у звітній документації НКВС УРСР, окремо від інших підпільних структур у лютому 1940 р. виникла Смертельна народна дружина. Її керівнику В. Гиричу вдалося налагодити роботу підпілля у Луцьку і створити кілька його осередків у колишніх повітових містах, контроль над якими він здійснював з допомогою кур’єрів. Діяльність осередків обмежувалася вербуванням перевірених осіб. Комендантом Смертельної народної дружини у Волинській області було призначено техніка по ремонту доріг Ф. Олексевича. Функцію її очільника у Рівненській області виконував вчитель І. Вуйцек. На відміну від СЗБ, вона здійснювала вербування нових членів як серед поляків, так і з числа українців, котрі поділяли ідею збройного повстання з метою відновлення Польської держави[34].

Ще одне угруповання, як філія Союзу захисників незалежності Батьківщини, згодом перейменованого на Союз визволення Батьківщини (СВБ), виникло на початку грудня 1939 р. у с. Янова Долина. Ініціатором його створення став учитель М. Зарембський, який у листопаді цього року, перебуваючи у Львові, отримав пропозицію приєднатися до підпілля і організувати осередок СВБ у Костопільському повіті. Агітуючи молодь вступати до останнього, він розповідав, що у Франції функціонує еміграційний уряд, який формує військові легіони і веде перемовини з іншими державами про відновлення Польщі. Особливу увагу М.Зарембський акцентував на тому, що поляки, які візьмуть участь в таємній організації і боротимуться проти радянських окупантів, будуть згодом щедро нагороджені, отримають солідні посади і різного роду привілеї[35]. В архівно-слідчій справі на М. Зарембського наявні відомості, що створений ним осередок тримав зв'язок з львівським керівним центром СВБ і отримував інструкції щодо координації дій через колишнього керівника «Союзу стрільців» Костопільського повіту К. Зайонца, який після приходу більшовицької влади мешкав у Львові. Щомісяця М. Зарембський мав зустрічі з К. Зайонцом, якому звітував про діяльність антирадянського руху. Під час одного з таких візитів у лютому 1940 р. він був представлений П. Марциняку («Еміль»). Останній з січня по квітень 1940 р. здійснював керівництво провінцією СЗБ-1, до якої входила територія Волині.

Структура філії СВБ, що виникла в с. Янова долина, вирізнялася наявністю груп, розділених за віком. У її складі одночасно було створено три конспіративні секції: молодіжна, з осіб зрілого віку і спеціальна. До числа першої входило шість п’ятірок очолюваних А Кукльою, А. Лічбою, С. Сенським, М. Ніклевичем, І. Качановським і В. Козловським. Молодь отримала завдання вести пропаганду серед польського населення, підтримуючи таким чином патріотичний дух, залучати в лави організації патріотично-налаштованих осіб, виявляти місця зберігання зброї і забезпечувати нею підпільників. Своїм заступником М. Зарембський облав Б. Вежбовського, який одночасно очолив одну зі створених груп[36]. Керівником спеціальної групи, що діяла на залізниці, був призначений колишній начальник станції Янова Долина Д. Корнатовський. Окрім п’ятірок, існували також трійки, призначені для виконання особливих завдань. Однією з них керував колишній співробітник газети «Głos pracownika» – Ш. Лехович[37].

Серед основних напрямків діяльності СВБ на першому етапі М. Зарембський визначав: створення багаточисельної добре законспірованої організації; шляхом пропаганди серед поляків і представників інших національних груп, незадоволених більшовицьким режимом, стимулювання ненависті до СРСР і прагнення до відновлення Польщі; ведення спостереження за радянськими функціонерами, особливо тими, хто володів зброєю, і, на випадок збройного повстання, ліквідація таких в числі перших[38]. Під час одного з таємних зібрань піднімалося питання боротьби з поляками, які стали прибічниками нової влади. До їх числа в полі зору підпільників потрапили М. Снарський – представник сільського комітету і К. Блоцький – завідувач клубом. Їх було вирішено ліквідувати, як зрадників. Тоді ж присутні отримали рекомендацію формально брати участь у громадському житті, відвідувати збори, мітинги, щоб не привертати до себе уваги місцевої влади[39].

Осередок СВБ у Яновій долині був єдиним підпільним угрупованням, що відразу прийняло чітку позицію стосовно співпраці з українцями. Його керівництво володіло інформацією, що останні – працівники кар’єру входять до складу місцевої оунівської організації, яку очолювали начальник технічного постачання каменоломні Романюк і робітник тарифно-нормувального бюро Татура. За словами М. Зарембського, вони прийшли до спільного рішення об’єднати зусилля СВБ і ОУН в боротьбі з радянською владою.

Варто зауважити, що провідники СЗБ-2 робили спроби підпорядкувати підпільний осередок на каменоломнях Волинській воєводській комендатурі. З цією метою до Янової Долини відрядили Є. Броніковського. Він мав також доручення розвідати інформацію про можливість нелегальної закупівлі вибухівки, яку використовували для видобування каменю. За його словами, поїздка виявилася безрезультативною, оскільки члени конспіративної групи віднеслися до нього з недовірою і відмовилися вести розмову стосовно антирадянської діяльності[40].

У кінці січня 1940 р. в Яновій Долині розпочалися перші арешти членів СВБ. У зв’язку з цим його керівництво радило їм дотримуватися суворої конспірації і на деякий час припинити антирадянську пропаганду серед поляків.

Одночасно з підпільною групою в с. Янова Долина у Костоплі утворилося два конспіративні осередки: перший під керівництвом вчителя Б. Терлецького, пов'язаний з СЗБ-1, керованим К.Язвінським; другий, ініційований Вишневським, Щетинським, Шляхтичем і п’ятьма братами Лясотами, мав безпосередні зв'язок з філією СВБ, очолюваною М.Зарембським[41]. Оскільки всі три групи фактично керувалися розпорядженнями Львівського керівного центру СЗБ-1, 8 березня 1940 р., на зустрічі з С. Бронецьким, К. Язвінський запропонував йому зустрітися з М. Зарембським та Б.Терлецьким і визначити, хто з них очолить Костопільський район СЗБ[42].

З-поміж усіх конспіративних організацій, наявних на Рівненщині, найчисельнішим був СЗБ. Попри неодноразові спроби об’єднання, тут паралельно існували дві його гілки: СЗБ-1 з керівним центром у Львові та СЗБ-2, орієнтованого на з керівний штаб у Варшаві.

Як уже зазначалось, основною метою польської конспірації було відновлення Польської держави в її колишніх межах. Стосовно СЗБ-1, то його учасники вважали радянську владу в Західній Україні і Західній Білорусії тимчасовим явищем – окупацією польських земель. Така ж оцінка давалася і захопленню іншої частини Польщі німецькими військами.

Діяльність СЗБ-1 на території краю розгорнулася у середині лютого 1940 р. За словами К. Язвінського, представник львівського центру під псевдонімом «Тома» під час зустрічі запропонував йому очолити осередок СЗБ в Рівному до приїзду постійного керівника зі Львова. Погодившись на таку пропозицію, К. Язвінський відразу відвідав квартиру на вул. Костюшка, де зупинився «Тома», і представив йому в якості свого заступника ротмістра Г. Крюгера. Тоді ж новопризначені очільники рівненського осередку СЗБ-1 уперше дізналися про його структуру і мету. К. Язвінський отримав пароль «Поздровеня од Тома» для встановлення зв’язку і перше завдання – підібрати надійних осіб для керівної п’ятірки. Після візиту до Рівного «Тома» мав відвідати Сарни, Ковель і Володимир-Волинський для створення там керівних організаційних ланок. У проміжку між візитами представників львівського підпілля К. Язвінський провів підготовче вербування С. Сочинського і Я. Копчинського.

Дещо іншу версію заснування підпільного осередку СЗБ-1 у Рівному виклав Ю.Відавський. Він стверджував, що в січні 1940 р. до міста приїздив представник львівського керівного центру «Молот» (очевидно, В. Молотковський) і саме він здійснив попереднє вербування К. Язвінського. Причому, після свого арешту Ю.Відавський запевняв енкаведистів, що йому не було відомо жодної особи в підпільній організації з псевдонімом «Тома»[43]. У ході слідства у справі К. Язвінського та інших 13-ти арештованих учасників СЗБ у Рівному один з них – Ф. Галас також стверджував, що на початку лютого 1940 р. на його квартирі відбулася зустріч представника Львівського керівного центру «Молота» з К. Язвінським і Г. Крюгером[44].

Наступна зустріч К. Язвінського з представником Львова відбулася 22 лютого, коли до Рівного прибув Ю.Відавський. Перед останнім стояло завдання створити тут Волинський окружний центр СЗБ-1, якому б мали підпорядковуватися всі осередки організації в Рівненській і Волинській областях[45]. Як колишній мешканець Рівного, він, на відміну від Т.Маєвського, знав багатьох місцевих жителів особисто і добре орієнтувався в їх політичній і професійній приналежності. Ю. Відавський зв’язався з К.Язвінським і особисто привів до присяги нових членів керівної п’ятірки, присвоївши кожному з них псевдо з метою суворої конспірації (К. Язвінський - «Блякс», Я. Язвінський - «Генріх», Г. Крюгер – «Старий Войтек», Я. Копчінський - «Марись»). У наступні дні він, зустрівшись із кожним, надав основну інформацію про функціонування СЗБ, поставивши завдання підбирати і вербувати нових його членів. Під час цього візиту К. Язвінському було повідомлено адреси і паролі на явочні квартири у Львові і видано 2 тис. радянських крб. для організаційних витрат: поїздок у справах підпілля та матеріальну допомогу членам СЗБ, які перебували у скрутному становищі[46]. Ю. Відавський розподілив обов’язки між членами керівної п’ятірки і надав методичні рекомендації по вербуванню[47]. Зокрема, Г. Крюгер отримав завдання організаційного характеру: він мав підготувати і завербувати осіб, здатних очолити відділи розвідки і постачання, а ті, своєю чергою, повинні були підібрати людей для роботи у цих відділах. Виконуючи вказівки Ю. Відавського, Г. Крюгер залучив до підпільної діяльності своїх колишніх колег – працівників пошти С. Егерта і О. Дубасевича. Першого було призначено помічником Г.Крюгера. Оскільки останній був осадником і з дня на день очікував арешту то, ігноруючи правила, він повідомив С. Егерту ім’я коменданта обводу і наказав негайно сповістити К. Язвінського на випадок ув’язнення. Після вступу до організації С. Егерт обрав собі псевдо «Шпак». Як і Крюгер, він скористався своїм старим псевдонімом з часів перебування у ПОВ. 13-14 березня 1940 р. Г. Крюгер завербував і призначив керівником розвідвідділу пенсіонера О. Дубасевича, аргументувавши свій вибір тим, що останній мав вдосталь вільного часу і володів широкими зв’язками. О.Дубасевич отримав завдання з’ясувати, де можна роздобути зброю. Відділ постачання було доручено очолити О. Вірбшу, незважаючи на те, що він відмовився присягати на вірність СЗБ і залишився без псевдо. Йому поставили завдання зібрати відомості про місця розташування складів продуктів, зброї і боєприпасів на території Рівного, а також створити так зв. п’ятірку з надійних осіб[48]. Я. Язвінський, повідомивши Ю.Відавського про існування молодіжної організації «Орел», отримав від останнього розпорядження зайнятися вербуванням надійних осіб з цієї організації[49]. До 20 березня 1940 р. К. Язвінський мав зібрати відомості від керівного осередку про кількість завербованих осіб і передати звіт Ю. Відавському через кур’єра зі Львова, користуючись паролем «Вітання від Віта»[50]. Зазначимо, що всі кур’єри, які в справах організації відвідували Рівне, зупинялися на квартирі Я. Язвінського, а вже той організовував їх контакт із братом К. Язвінським. Така схема була розроблена з метою конспірації, оскільки Казимир сусідував з робітником облвиконкому[51].

Стосовно структури СЗБ-1, то вона булла наступною. Головному штабові підпорядковувалися штаби (центри) наявні на територіях, окупованих як СРСР, так і Німеччиною. Їх було два: у Львові і Варшаві, інші, наприклад у Білостоку, було розформовано[52]. Наступною структурною ланкою організації були округи, які територіально охоплювали колишні воєводства, а їх керівні осередки, як правило, знаходилися у воєводських центрах. Однак осередок Волинського округу містився не у Луцьку, а в Рівному. Округи, своєю чергою, ділилися на райони, а керівні осередки останніх мали утворитися в колишніх повітових центрах. У Волинському окрузі їх планувалося сформувати у Рівному, Дубно, Сарнах, Ковелі, Здолбунові, Кременці, Володимир-Волинську і Костополі[53]. Райони складалися з дільниць, яких могло бути кілька в одному районі. Дільниці охоплювали частину міста або кілька сіл з польським населенням. Рівне було розбито на три дільниці, окрему – четверту сформовано на залізничній станції. Існують відомості, що представник львівського центру Ю.Відавським здійснював заходи по створенню дільниці в Гощі і підпорядкуванню її Рівненському округу.

К. Язвінський так ілюстрував структуру СЗБ-1: дільниця рівнялася чисельності компанії (роти), компанію складало три плютони (взводи), кожен з яких ділився на три відділи по 16 осіб, що дорівнювало 48-ми особам у взводі і 144 в роті[54]. Керівництво організації здійснювалося таким чином: на чолі округу, району, дільниці і п’ятірки мали знаходитися коменданти, до кожного з яких призначався заступник. У керівних ланках організації, що знаходилися вище дільниць (район, округ), комендант керував штабом, до якого входилo 4-5 відділів: організаційний; розвідувальний; постачання; санітарний.

Найнижчою ланкою СЗБ-1 були п’ятірки. З метою конспірації членам однієї п’ятірки не повідомлялося про склад інших. Коменданти будь-якої ланки і керівники відділів проводили вербування нових учасників за власною ініціативою, звітуючись перед керівництвом лише про кількісний склад організації[55].

Відповідно до організаційної ієрархії, місцеві осередки не мали права самостійно приймати рішень про будь-які прояви активної боротьби, як то саботаж, шкідництво, відкрита антирадянська агітація, оскільки такі дії могли привести до провалу. Ця заборона стосувалася і виборів до Народних зборів. Щодо кількісного складу, то СЗБ-1 мав бути багаточисельним, однак з ретельно підібраних кадрів[56]. Ю Відавський попереджав К. Язвінського, що Рівненський округ не повинен складатися більше, ніж з 80-ти активних підпільників польської національності. До лав СЗБ-1 не брали жінок і учнівську молодь. Також категорично заборонялося встановлювати контакти з таборами військовополонених, наявними у Рівному. Таке рішення аргументувалося тим, що серед полонян було багато озлоблених і незадоволених своїм становищем осіб, здатних спровокувати повстання, яке могло призвести до небажаних жертв і, врешті, провалу організації. Проте, даючи такі вказівки, представники львівського керівного центру цікавилися настроями військовополонених в рівненському табірному пункті, його розташуванням і матеріальним забезпеченням[57]. На момент ліквідації СЗБ-1 енкаведистами навесні 1940 р. він не орієнтувався на збройне повстання проти СРСР, вважаючи такий план завчасно приречений на невдачу[58].

         Під час формування основи СЗБ-1 на Рівненщині часто спостерігалося залучення осіб, які раніше вербувалися іншими підпільними структурами. Так, наприклад, І.Копчинський вже долучався до діяльності однієї з гілок конспірації і, за його словами, неодноразово контактував з кур’єрами білостоцького керівного центру, але після аргументів Ю.Відавського дав присягу на вірність СЗБ[59]. В іншій підпільній організації з листопада 1939 р. до вступу в СЗБ був і М. Куликовський[60].

10 березня 1940 р. К. Язвінський мав зустріч з представником Львівського штабу «Янеком», який прямував до с. Янова Долина. За словами останнього, йому доручили з’ясувати ситуацію у Костополі і підпорядкувати підпільну організацію в Яновій Долині Костопільському району. Тоді ж К. Язвінський отримав завдання особисто виїхати до Луцька для створення там окремого осередку і підшукати надійну особу на посаду керівника. При цьому провід СЗБ-1 наполягав, аби його очолив представник Селянської партії. Серед інших завдань, отриманих К. Язвінським – поїздки до Здолбунова і Кременця з метою закладання керівних п’ятірок, з яких у подальшому мали утворитися нові округи. Для полегшення такого доручення «Янек» передав К. Язвінському список ймовірних кандидатів на посади комендантів: по м. Здолбунів – Кендзерський, по м. Кременець – Могульський[61]. Ще один кур’єр зі Львова, який мав зустріч з К. Язвінським 15 березня 1940 р., передав запрошення прибути до їхнього штабу 28 березня з особистою доповіддю про виконану роботу. Ця зустріч стала останнім контактом К. Язвінського з львівським центром. У ніч з 15 на 16 березня він був арештований[62].

Характерно, що на одному з допитів, що відбувся 30 березня К. Язвінський свідчив: «Як проти німецької, так і проти радянської окупації організація веде активну боротьбу за незалежність Польщі, яка здійснюється з одного центру і за одним планом. Філії організації наявні як у західних областях УРСР і в західних областях БРСР, так і на території Генерал-губернаторства. Організація цілковито орієнтується на Англію та Францію і від їх успіху в боротьбі з Німеччиною пов'язаний успіх чи поразка СЗБ». З поміж іншого, К. Язвінський зауважив, що керівництво підпілля чекає весни 1940 р. Саме тоді, за його прогнозами, західні союзники почнуть активний наступ на Німеччину. Великі надії керівники СЗБ покладали на Лондон і Париж, сподіваючись, що вони вплинуть на Москву і примусять радянський уряд звільнити окуповану територію Польщі. Відповідно до цих планів, будувалася і стратегія підготовки структурних осередків СЗБ[63].

Діяльність СЗБ-2 на Рівненщині фактично розпочалася після приїзду до Рівного Т.Маєвського. Останній почав налагоджувати діяльність Союзу за наступними напрямками:

- залучення нових членів і їх підготовка до здійснення збройного повстання;

- організація мережі радіостанцій для приймання/передачі інформації як для внутрішнього, так і закордонного зв’язку, з цією метою використовувалися члени організації – працівники пошти, телеграфу, телефонних- і радіовузлів;

- налагодження мережі кур’єрів для зв’язку з Варшавою, воєводськими і повітовими філіями СЗБ, а також створення низки переправних пунктів;

- збір інформації розвідувального характеру про дислокацію, чисельність, склад, озброєння частин РСЧА;

- організація конспіративних квартир для прийому кур’єрів і переховування осіб, які перейшли на нелегальне становище;

- придбання зброї і вибухових речовин;

- запровадження явок, паролів і шифрів[64].

Окрім іншого, підпільники мали завдання проникати в органи радянської влади.

За короткий термін Т.Маєвському вдалося об’єднати існуючі групи прибічників відродження Польщі, які були трансформовані у повітові осередки СЗБ-2 у Рівному, Луцьку, Здолбунові, Сарнах, Володимир-Волинську – колишніх повітових містах. Союз розростався за так званим сітковим принципом: завербовані Т. Маєвським члени залучали все нових і нових осіб[65]. Окрім збільшення чисельності, організація займалася розвідувальною діяльністю шляхом збору відомостей про дислокацію частин Червоної армії, їх озброєння, місця розташування укріпрайонів тощо. Наприклад, на В. Андрушко було покладено здійснення зовнішнього спостереження за військовим частинами, розташованими у Дубно. М. Мілачевському і С.Ходолю доручили влаштуватися на роботу у військове містечко і отримувати відомості про пересування військ і їх озброєння[66]. Антирадянська агітація тут відбувалася шляхом розповсюдження листівок, частина яких друкувалася донькою майора Овчарського на друкарській машинці. Для створення власної друкарні і покращення якості листівок підпільники завербували в свої лави колишнього працівника друкарні М. Супровича. Одна з акцій по розповсюдженню листівок планувалася напередодні проведення виборів до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР 24 березня 1940 р[67] .

Підпільники не планували влаштовувати диверсійні акти, щоб не привертати до себе зайвої уваги органів НКВС. Однак, на початку березня 1940 р. з львівської воєводської комендатури Т. Маєвський отримав зашифрований наказ, у якому, з-поміж іншого, була пропозиція влаштувати протест проти виселення польського населення у віддалені райони СРСР. У якості практичних дій рекомендувалося провести низку диверсій на залізниці і в першу чергу підірвати міст через р. Случ та пошкодити телефонно-телеграфну лінію на дільниці Здолбунів-Львів[68]. Перший терористичний акт у Дубні було заплановано на кінець березня 1940 р. Як стверджував В. Андрушко, за тиждень до арештів він і М.Мілачевський отримали завдання 30 березня підірвати міст, що з’єднував місто з вокзалом, і стратегічний міст на залізничній колії. Для здійснення диверсії передбачалися вибухові пристрої з годинниковим механізмом, які виконавці акції мали отримати напередодні[69]. Однак, підготовку диверсійного акту було викрито РВ НКВС.

Важливим у роботі СЗБ-2 було питання співпраці з українськими організаціями. Стало зрозуміло, що урядові плани, підготовлені в 1938-1939 рр. Головнокомандувачем Війська Польського маршалом Е. Ридз-Смігли і міністром військових справ генералом Т.Каспшицьким стосовно звільнення «південно-східних кресів» від української присутності та підготовки генералом М.Янушайтісом акції по виселенню, а, можливо, і частковому знищенню українців на західноукраїнських землях, відійшли в забуття[70]. Натомість неодноразово польський еміграційний уряд розглядав проблему порозуміння. 28 листопада 1939 р. була прийнята інструкція (ухвала) Комітету міністрів до справ краю, на підставі якої мали розпочатися переговори з українською стороною. У документі йшлося про те, що уряд допускає можливість співпраці з самостійницьким рухом і «визнає потребу створення спільного польсько-українського фронту…, спрямованого проти окупантів»[71]. Питання політики польського підпілля на Волині стосовно українців, серед іншого, мав з’ясувати З. Румель, відправлений Т. Маєвським до Варшави у березні 1940 р[72].

Для налагодження співпраці з українськими націоналістичними групами конспіративні центри відряджали своїх представників до сусідніх сіл. На такі перемовини їздили члени дубенського осередку СЗБ-2 І. Сидорович, С. Канікула і Б. Шевчик. Відомо, що підтримати антирадянське повстання погодилися українці з с. Кривуха (тепер Дубенський р-н)[73].

Варто зазначити, що на відміну від СЗБ-2, членам СЗБ-1 категорично заборонялося блокування з українськими антирадянськими силами[74].До його лав залучалися лише поляки і тільки на момент збройного повстання керівництво рекомендувало використовувати громадян інших національностей, незадоволених більшовицькою владою[75].

Паралельно з СЗБ-2 з січня 1940 р. на Рівненщині діяла одна з його гілок під назвою «Сірі шеренги», підпорядкована львівському центру, керованому майором З. Добровольським, який одночасно очолював і штаб Сірих шеренг[76]. Основу діючих осередків становили колишні учасники молодіжної організації «Гарцери». Вони виникли в кількох населених пунктах Здолбунівщини під керівництвом вчителя С. Бонка. За його словами, новостворена організація значну увагу приділяла підготовці і здійсненню диверсій, головним чином на транспорті. Для цього формувалися спеціальні групи, якими і керував відділ розвідки, очолюваний вчителем із с. Здовбиця А. Лукаржевським. Останній на момент створення «Сірих шеренг» уже був завербований у якості агента Здолбунівського райвідділу НКВС. Функції зв’язкового з львівськими «Сірими шеренгами» виконував Соколовський, який виїжджав до міста Лева за дорученнями С. Бонка[77]. Відомо, що на початку травня 1940 р. Т. Маєвський особисто відвідав Здолбунів, де на квартирі Соколовського в присутності C.Бонка було вирішено на базі Сірих шеренг створити осередок СЗБ-2. Під час цього візиту Т. Маєвський прийняв присягу в кількох членів новоствореного осередку. Залишивши C.Бонка виконувати функції керівника, Т. Маєвський поставив завдання взяти на облік усі стратегічні об’єкти і технічні споруди (мости, залізничні колії, станції та ін.), де в майбутньому можна було б здійснити терористичні акти.

Щодо структури Сірих шеренг, то у документах радянських карально-репресивних органів вона відображена в двох варіантах. Перший представлений у вигляді чотирьох відділів:

- військового (підготовка повстанських кадрів, добування зброї і добір військовослужбовців для керівництва периферійними осередками);

- розвідувального (збір відомостей про розташування і озброєння частин Червоної армії в західних областях України);

- громадянського (організаційна робота серед цивільного населення і виготовлення фальшивих документів для осіб котрі перебували на нелегальному становищі);

- молодіжного (керівництво підпільною діяльністю учнівської молоді і вчителів)[78]. Як свідчать джерела, діяльність цього відділу виявилася найефективнішою, результатом чого була поява численних молодіжних осередків по всій території Західної України.

Другий варіант, дещо відмінний від першого, знаходимо в одній із архівно-слідчих справ. Згідно нього, після підпорядкування Сірих шеренг у Здолбунові СЗБ-2 планувалося створити організацію за схемою: керівник, заступник, чотири реферати: організаційний (залучення нових кадрів, здійснення їх обліку, заснування відділень на території Здолбунівського повіту, налагодження їх зв'язку з повітовою організацією; політичний (пропаганда серед польського населення ідей СЗБ, збір відомостей про настрої місцевих жителів і наявність інших підпільних організацій, при виявленні яких здійснювати заходи по їх об’єднанню з Союзом збройної боротьби).

Третій – бойовий реферат – ділився на два відділи: військовий і розвідувальний. Перший мав керувати військовою підготовкою членів організації, збирати зброю серед місцевого населення, заховану після відступу польських військ. У перспективі, у період війни з СРСР, цей відділ був зобов’язаний керувати військовими операціями СЗБ. Другий – отримував завдання здійснювати розвідку по виявленню частин Червоної армії на території повіту. Четвертий – господарський реферат – залучався до збору грошового фонду і ведення обліку витрат на потреби організації. Відомо, що керівником організаційного реферату став Соколовський, політичний відділ очолив Кендзерський, а господарський – Бідаковський[79].

Ще один аспект, яким кардинально різнилися позиції польського підпілля, була участь в його діяльності жінок. Єдиною організацією, що вирізнялася цілковитою гендерною рівністю, став СЗБ-2. Всі інші конспіративні структури відмовилися від залучення до своїх лав жіноцтва.

Щодо СЗБ-2, то найбільшою активністю з-поміж його учасниць на Рівненщині відзначилася Я. Динаковська, вчительська однієї з рівненських шкіл. З 10 лютого 1940 р. її квартира стала прихистком спочатку Є. Броніковському, який перебував у місті на нелегальному становищі, а з 15-16 лютого тут фактично розташовувався штаб Волинської воєводської комендатури СЗБ-2. Після приїзду до Рівного у будинку Я. Динаковської по вул. Сталіна, 310 оселився Т. Маєвський. Давши згоду на участь в Союзі збройної боротьби, учителька вербувала до нього нових членів, за відсутності Т. Маєвського приймала кур’єрів і займалася розшифровуванням інструкцій, отриманих ним з Варшави через кур’єрів «Юрека» і «Казимира», інструктувала активістів підпілля з інших міст Волині[80]. З-поміж іншого, Я. Динаковська налагодила діяльність мережі явочних квартир у Рівному. Щодо останніх, то вони також належали жінкам-одиначкам: на вул. Горького, 65 – А. Новаковській, на вул. Нарутовича, 6 – Я.Загурській, на вул. Пішій, 8 – Я.Ясмінській і на вул. Сталіна, 310/3 - Я.Войнаровській. Врешті, Я.Динаковська погодилася здійснити терористичний акт – підірвати залізничний міст на перегоні Здолбунів-Шепетівка, щоб перешкодити вивезенню поляків у віддалені райони СРСР. Однак, прислухавшись до аргументів, наведених ксьондзом С. Зентарою, який вважав такі дії запізнілими, вона відмовилася від вчинення диверсії. Її конспіративна діяльність була повною мірою «оцінена» органами НКВС: заарештована 31 травня 1940 р. разом з Т.Маєвським і Д. Каспшицьким у своїй квартирі вона майже рік перебувала під слідством, а в квітні наступного року була страчена у Луцьку[81].

Однією з ініціаторів створення підпільної організації у Дубні, згодом підпорядкованої СЗБ-2, була студентка Я. Сулковська, яка перебувала у розпорядженні воєводського керівництва для особливих доручень[82]. Серед останніх – організація осередків СЗБ у Луцьку, Кременеці, Дубні і здійснення кур’єрського зв’язку з їх керівниками. Зокрема, у Луцьку Я. Сулковська завербувала до лав Союзу П. Моржецького і Л.Коваля, яких ознайомила з його схемою та функціями. Їм же вона передала завдання Т. Маєвського: залучити до роботи підпілля конкретних осіб, зокрема, активіста скаутського руху Гощинського, використавши пароль «від Шари Шереги (від сірих шеренг)» і налагодити роботу явочних квартир[83].

Арештована 24 березня 1940 р. Я. Сулковська була засуджена до виправно-трудових робіт, а після амністії разом з Армією генерала B.Андерса виїхала з СРСР. До шести років ВТТ Особливою нарадою при НКВС була засуджена ще одна з ініціаторок налагодження підпільного руху у Дубні - Я.Траутман. Набагато трагічніше склалася доля її сестри Т. Траутман, яка була страчена у Дубні в 1941 р[84]. За підпільну антирадянську діяльність до вищої міри покарання було засуджено й дубнівчанку С. Курцвайль. Дівчина займалася вербуванням офіцерів Дубенського військового гарнізону[85]. Таким чином, можна стверджувати, що польські жінки – учасниці підпільного руху нарівні з чоловіками боролися за відновлення Польщі, самовіддано виконуючи завдання керівництва конспіративних осередків різних рівнів.

Отже, відразу після вторгнення Червоної армії на територію Західної України в середовищі польських громадських, професійних та військових організацій з’явилися ізольовані конспіративні структури, керовані місцевими активістами, які поставили мету протидіяти радянському окупаційному режимові. Однак, можна констатувати, що їх діяльність на першому етапі функціонування характеризувалася низькою ефективністю, зумовленою потребою централізованого управління і об’єднання зусиль усіх наявних нелегальних організацій.

Найбільші підпільні польські організації, що діяли на території Рівненської області – СЗБ-1 і СЗБ-2, мали приблизно однакову структуру та ідентичну мету конспіративної діяльності – підготовку до збройного повстання проти радянської влади і відновлення суверенітету і незалежності своєї держави.

Еміграційний польський уряд, далекий від реалій існування конспіративних формувань в умовах тоталітарного режиму, ставив завдання, реалізація яких була малоймовірна з огляду на ряд причин: відсутність консолідації в середовищі польських патріотичних сил, непоодиноке дилетантство замість професіоналізму при налагодженні руху опору, брак досвіду здійснення підпільної діяльності в умовах всюдисущого контролю з боку карально-репресивних органів та ін. З огляду на такий стан речей, більшість окреслених напрямків діяльності так і залишилися нереалізованими.

Увесь трагізм ситуації, що склалася у другій половині 1940 р. для польського підпілля, полягав у тому, що його дії перебували під пильним контролем НКВС. Агенти останнього зуміли не лише проникнути в лави СЗБ, а й зайняти там ключові посади, маючи таким чином доступ до його ядра.

Тож напередодні німецько-радянської війни польське підпілля зазнало цілковитої поразки, так і не приступивши до активної фази протидії радянському окупаційному режимові.

 


[1] Польське підпілля 1939-1941. Від Волині до Покуття. Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спецслужб / наук. ред. Є Тухольський, Ю. Шаповал. – Варшава-Київ, – 2004. – Т. 3. – Ч. 1. – С. 56.

[2] Державний архів Рівненської області (далі – ДАРО). – Ф.Р-2771. – Оп. 2. – Спр. 306. – арк. 24.

[3] Архів Управління служби безпеки в Рівненській області (далі – Архів УСБУ в Рівненській області). – Ф.П. – С. 15162. – арк.56-56 зв.

[4] Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБУ). – Ф. 16. – Оп. 32. – Спр. 10. – арк. 33-44.

[5] Польське підпілля 1939-1941. Від Волині до Покуття. Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спецслужб / наук. ред. Є Тухольський, Ю. Шаповал. – Варшава-Київ, – 2004. – Т. 3. – Ч. 1. – С. 58; Польское подполье на территории Западной Украины. 1939-1941. В. 2-х кн. – Варшава-Москва: Ритм, 2001. – Кн. 1. – С.30

[6] ГДА СБУ. – Ф.9. – Спр. 33. – арк. 197-198.

[7] Архів УСБУ в Рівненській області. – Ф. П. – Спр. 15162. – арк. 181.

[8] ДАРО. – Ф.Р.2771. – Оп.2. – Спр.1024. – арк. 64-65.

[9] Польське підпілля 1939-1941. Від Волині до Покуття. Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спецслужб / наук. ред. Є Тухольський, Ю. Шаповал. – Варшава-Київ, – 2004. – Т. 3. – Ч. 1. – С. 32.

[10] Hoffman J. Początki Konspiracji na Wołyniu / Jakub Hoffman.// Kultura (Paryska). – 1950. – Nr 10. – S. 112.

[11] ДАРО. – Ф.Р. 2771. – Оп. 2. – Спр. 370. – арк. 40.

[12] Hoffman J. Вказана праця // Kultura (Paryska). – 1950. – Nr 10. – S. 117.

[13] ДАРО. – Ф.Р. 2771. – Оп. 2. – Спр. 914. – арк. 50-51.

[14] Hoffman J. Вказана праця // Kultura (Paryska). – 1950. – Nr 10. – S.118.

[15] ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 32. – Спр. 13. – арк.384-385.

[16] ДАРО. – Ф.Р. 2771. – Оп. 2. – Спр. 1714, арк.21.

[17] Там само. – арк. 24

[18] Там само. – арк. 25.

[19] ДАРО. – Ф.Р. 2771. – Оп. 2. – Спр. 1081. – арк. 82-83.

[20] Там само. – арк. 91-92.

[21] Там само. – арк. 101.

[22] ДАРО. – Ф.Р. 2771. – Оп. 2. – Спр. 1081. – арк. 432 зв.-433 зв.

[23] Архів УСБУ в Рівненській області. – Ф. П. – Спр. 15162. – арк.32 зв.-33.

[24] Там само. – Спр. 13212. – арк. 171.

[25] ДАРО. – Ф.Р. 2771. – Оп. 2. – Спр. 590. – арк. 22.

[26] Там само. – арк. 38 зв.

[27] ДАРО. – Ф.Р. 2771. – Оп. 2. – Спр. 590. – арк. 39.

[28] Там само. – Спр. 1004. – арк. 9-10.

[29] Там само. – Спр. 901. – арк. 47.

[30] Там само. – Спр. 1102. – арк.16.

[31] ДАРО. – Ф.Р. 2771. – Оп. 2. – Спр. 901. – арк.48-49

[32] Там само. – арк.51.

[33] Там само. – Спр. 646. – арк. 13.

[34] ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 33. – Спр. 58. – арк. 160-161.

[35] Архів УСБУ в Рівненській області. – Ф. П. – Спр.10448. – арк. 97.

[36] Архів УСБУ в Рівненській області. – Ф. П. – Спр. 10448. – арк. 98-101.

[37] Там само. – арк. 102.

[38] Там само. – арк. 107.

[39] Там само. – арк. 166 зв.

[40] ДАРО. – Ф.Р. 2771. – Оп. 2. – Спр. 1024, арк. 75.

[41] Там само. – Спр. 762. – арк. 14 а,19.

[42] Там само. – Спр. 468. – арк. 29, 33.

[43] ДАРО. – Ф.Р. 2771. – Оп. 2. – Спр. 914. арк. – 48, 55.

[44] Архів УСБУ в Рівненській області. – Ф. П. – Спр.15162. – арк.158.

[45] Архів УСБУ в Рівненській області. – Ф. П. – Спр.15162. – арк.83.

[46] Там само. – арк.170-175,177.

[47] Там само. – арк.176.

[48] Архів УСБУ в Рівненській області. – Ф. П. – Спр.15162. –Т.1. – арк.4-5, 17.

[49] Там само. – арк. 33 зв.

[50] Там само. – арк.178.

[51] Там само. – Т.2. – арк.44.

[52] Там само. – Т.1. – арк. 182.

[53] Там само. – арк. 183;

[54] Архів УСБУ в Рівненській області. – Ф. П. – Спр.15162. – Т.2. – арк. 31

[55] Там само. – Т.1. – арк. 183 зв. - 184

[56] Там само. – арк. 181зв.

[57] Архів УСБУ в Рівненській області. – Ф. П. – Спр.15162. – Т.1. – арк. 182.

[58] Там само. – арк.181зв.

[59] Там само. – Т.2. – арк.47.

[60] Там само. – арк.203.

[61] Там само. – Т.1. – арк. 185-186.

[62] Там само. – арк.186 зв.

[63] Архів УСБУ в Рівненській області. – Ф. П. – Спр.15162. – Т.1. – арк.180 зв.

[64] ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 33. – Спр. 58. – арк. 289.

[65] ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 33. – Спр. 58. – арк. 290.

[66] ДАРО. – Ф.Р. 2771. – Оп. 2. – Спр.1004. – арк. 15.

[67] Там само. – арк. 17.

[68] ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 33. – Спр. 58. – арк. 289.

[69] ДАРО. – Ф.Р. 2771. – Оп. 2. – Спр. 1004. – арк. 18.

[70] TorzeckiR. Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej / RyszardTorzecki.– Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN, 1993. –S. 13.

[71] Armia Krajowa w dokumentach. 1939-1945. T. 6. Uzupełnienia / red. Kazimierz Iranek-Osmecki. – 2-gie wyd. –Londyn: Studium Polski Podziemnej, 1984. – 524.– S. 44; Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-1950-х роках / А. Русначенко. – К.: Університетське видавництво «Пульсари», 2002. – С. 148.

[72] ДАРО. – Ф.Р. 2771. – Оп. 2. – Спр. 646. – арк.79 зв.

[73] Там само. – Спр. 1004. – арк. 16.

[74] Архів УСБУ в Рівненській області. – Ф. П. – Спр. 15162. – Т.1. – арк. 182.

[75] ГДА СБУ. – Ф.16. – Оп. 33. – Спр. 58. – арк. 148.

[76] Там само. – арк.319-320.

[77] Там само. – арк. 324.

[78] ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 33. – Спр. 58. – арк. 321.

[79] Архів УСБУ в Рівненській області. – Ф. П. – Спр. 13212. – арк. 224-225.

[80] ДАРО. – Ф.Р. 2771. – Оп. 2. – Спр. 1024. – арк. 52-53.

[81] Польське підпілля 1939-1941. Від Волині до Покуття. Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спецслужб / наук. ред. Є Тухольський, Ю. Шаповал. – Варшава-Київ, – 2004. – Т. 3. – Ч. 1. – С. 134.

[82] ДАРО. – Ф.Р. 2771. – Оп. 2. – Спр. 646. – арк. 80 зв.

[83] ДАРО. – Ф.Р. 2771. – Оп. 2. – Спр. 646. – арк. 81 зв.

[84] Польське підпілля 1939-1941. Від Волині до Покуття. Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спецслужб / наук. ред. Є Тухольський, Ю. Шаповал. – Варшава-Київ, – 2004. – Т. 3. – Ч. 1. – С. 129 -130.

[85] Архів УСБУ в Рівненській області. – Ф. П. – Спр. 6274. – арк. 394 a, 371.