Польські державні силові та правоохоронні органи в тенетах радянської репресивної системи (1939-1941 рр.)

Польська державна поліція, КОП та мережа інформаторів і конфідентів, підпорядкована їхньому функціонуванню, як і військові осадники, потрапили до категорії ворогів радянської влади задовго до вступу Червоної армії на територію Західної України 17 вересня 1939 р. У директиві НКВС СРСР народним комісаріатам внутрішніх справ УРСР і БРСР про організацію роботи у звільнених районах західних областей України і Білорусії від 15 вересня 1939 р. зазначалося: «Арештуйте найбільш реакційних представників державних адміністрацій (керівників місцевої поліції, жандармерії, прикордонної охорони і філій 2-го відділу генштабу та ін…». Серед іншого, автор документу Л. Берія вимагав «прийняти заходи з виявлення і арешту агентів-провокаторів жандармерії, політичної поліції, філій 2-го відділу генштабу, використовуючи для цього вилучені архіви»[33,с. 80-81]. Тому, першочерговим завданням оперативно-чекістських груп, що в числі перших опановували «визволену» територію, було захоплення приміщень поліційних відділків та арешт їх кадрового складу, а також знешкодження залишків офіцерського складу прикордонної служби Польщі, що уникли радянського полону.

У багатьох населених пунктах, зачувши про визвольну ходу РСЧА, місцеве населення вдалося до погромів постерунків поліції. Серед інших і жителі м-каСтепань (нині смт. СтепаньСарненського р-ну) на чолі з В. Шумлянським вирішили обеззброїти польський патруль і розгромити постерунок поліції де, дізнавшись про наступ радянських військ, зібралися представники місцевого самоврядування, суддя, поліціянти і частина осадників [32, арк. 2]. Подібна ситуація склалася у м-куБережниця (нині Дубровицький р-н). Тут керівник підпільної ланки КПЗУ Д. Гордич, за два дні до появи в селі радянських військових формувань, організував роззброєння та арешт всіх поліціянтів (близько десяти осіб)[31, арк. 1]. Такі дії українського населення були відповіддю на хвилю превентивних арештів українців запідозрених у націоналістичній діяльності, що прокотилася Волинським воєводством в останні дні серпня 1939 р.

Уже у вересні-жовтні 1939 р. місцеві каземати НКВС заповнили співробітники польських силових та правоохоронних органів. Варто зауважити, що матеріали слідства у їх справах складають окрему групу, яка суттєво різниться з широкого загалу подібних документів. Серед вирізняючих факторів неабияка лаконічність документації провадження слідства – 1-2 допити, в більшості випадків без залучення свідків (особливо у справах поліціянтів евакуйованих на територію Рівненщини з початком німецько-польської війни) та оформлення документів заднім числом. Співробітники польської поліції арештовувалися оперативно-чекістськими групами в перші дні радянської окупації без оформлення постанов на арешт і ордерів. Ця документація оформлялася через два-три місяці після затримання. І. Турчина – старший поліціянт с. Антопіль (тепер Рівненського р-ну) був арештований 18 вересня 1939 р. Він перший і єдиний раз допитувався 17 грудня 1939 р. Постанова на арешт та постанова про обрання міри запобіжного заходу датовані 11 та відповідно 13-м грудня 1939 р. Свідки у справі не залучалися[2, арк. 1, 2, 7]. Таку ж ситуацію фіксуємо і в слідчій справі А. Здолинського – поліціянта 2-го комісаріату поліції м. Рівне [3, арк. 6, 3, 1]. Трапляються випадки, коли більшість документів у справі датовано одним числом. Як приклад справа І. Адамського – поліціянта вже згадуваного с. Антопіль, арештованого 18 вересня 1939 р. Стосовно нього провадження слідства було розпочато 17 грудня 1939 р., цим числом датовано постанову на арешт, постанову про обрання міри запобіжного заходу та ордер. 18-м грудня оформлено анкету арештованого, проведено перший і єдиний допит та оформлено протокол про закінчення попереднього слідства, про що і оголошено в’язню[8, арк. 1-11]. Звинувачувальний висновок датований 24-м грудня 1939 р. Тобто, на рівні обласного відділу НКВС у цей день розгляд справи було завершено. Постанова Особливої наради при НКВС, за якою І. Адамського «за активну боротьбу проти революційного руху» засуджено до п’яти років ВТТ датована 7 квітня 1941 р.[8, арк. 15]. У цей же день винесено вирок і поліцейському с. Басів Кут (тепер Рівненський р-н)Л. Коту, арештованому 18 вересня 1939 р.[7, арк. 14]. Таким чином з’ясовується, що переважна більшість польських поліціянтів впродовж кількох місяців чекали на початок слідства, а потім більше року очікували на вироки, перебуваючи у нестерпних тюремних умовах. Частину цього в’язничного контингенту, арештованого на території Рівненщини, після закінчення ведення слідства етапували в київські в’язниці НКВС де вони перебували до моменту винесення вироків. До числа таких потрапив комендант постерунку поліції залізничної станції Здолбунів В. Якушевський[19]. Частина поліціянтів була розпорошена по численних таборах НКВС в тому числі і в сумнозвісному Старобільському таборі. До останнього, вже після квітневих масових розстрілів, потрапив старший постерунковий поліції м. Рівне Ф. Лука[22, арк. 14]. Очікуючи вироку Особливої наради при НКВС, з 14 листопада 1939 р. по 9 червня 1941 р. у Лук’янівській в’язниці м. Київ перебував постерунковий 2-го комісаріату поліції м. Рівне І. Ричак. Слідчу справу було припинено у зв’язку з його смертю у в’язниці м. Києва від туберкульозу[29, арк. 20].

Особливістю архівно-слідчих справ на службовців польської поліції є яскраво виражений цинізм з боку слідчих НКВС. У той час, коли тисячі громадян СРСР піддавалися репресіям, що включали і моральні і фізичні тортури, звичним явищем було звинувачення польських поліціянтів у застосуванні фізичних засобів впливу підчас виконання службових обов’язків. Нерідко такі злочини були десятирічної давнини, як у випадку з С. Яжонбковським, якого звинувачено в тому, що він у 1930-му р. будучи на службі побив селянина Вернюка[20, арк. 37].

Підчас провадження слідства у справах співробітників польських репресивних та правоохоронних органів, одним із завдань слідчого було знайти докази їх ненависті і жорстокості до представників інших національних груп. Свідченням цього є схеми запитань як до в’язнів, так і до свідків, що добиралися з «ображених» національних меншин. Об’єктивно буде зазначити, що епізодів жорстокого поводження з останніми було чимало, особливо у передвоєнні місяці 1939 р., коли взнаки давалася напружена політична ситуація, що склалася на міжнародній арені. Важливу роль у таких слідчих справах відігравали сільські чи селищні ради, в переважній більшості сформовані з жертв переслідування польських правоохоронних органів. Останні на вимогу карально-репресивних органів надавали «необхідні» характеристики та довідки стосовно арештованих поліціянтів. «Громадянин Краль П.Л. житель м. Володимирець займався торгівлею (салом) в якій по роботі ошукував селян. Також був комендантом польських «стрільців». У році 1939 вступив у поліцію, в займаючім становищі визначався як найлютіший ворог трудящих… Будучи поліціянтом виступав проти Червоної армії на фронті…» –– йдеться в характеристиці наданій головою Володимирецької селищної ради 22 червня 1940 р.[23, арк. 24]. Однак, були випадки і протилежних характеристик. Конвойований 3 вересня 1939 р. до «Берези Картузької» Д. Лебідь, залучений у якості свідка по справі поліціянта І. Рещинського стверджував, що останній: «В дорозі (до в’язнів – авт.) відносився непогано…»[15, арк. 16-16 зв.].

Щоб уникнути і фізично і морально виснажливих допитів часто в’язні цієї категорії на першому ж допиті приймали усі нав’язані слідчими звинувачення. Іноді вирішальну роль у такій поведінці відігравав фізичний стан людини. Так, службовець Дубенського постерунку поліції С. Урбанський на першому ж допиті «признав повністю себе винним, що з 1927 до 1939 р. вів боротьбу проти робочого класу, чим зміцнював буржуазний польський устрій». Через кілька днів після цього допиту в’язню поставили діагноз: «…катар верхівок легень, бронхіт, стан здоров’я вимагає утримання від важкої фізичної праці»[1, арк. 13-13 зв.].

Слідом за масовими арештами поліціянтів, після захоплення радянськими карально-репресивними органами документів Дубенського, Здолбунівського, Острозького, КостопільськогоСарненського і Рівненського повітових управлінь державної поліції, представництв політичної поліції у м. Рівне, І-го і ІІ-го Рівненського комісаріатів державної поліції та постерунків поліції, лави в’язнів стали поповнювати особи різних національностей (переважно українці і євреї) запідозрені у співпраці з польськими правоохоронними, репресивними та розвідувальними органами. Вилучені документи містили не лише списки інформаторів на певних дільницях, а й персональні дані на кожну особу і оцінку вартості наданої інформації. Зокрема, список інформаторів по Вичівськійгміні постерунку поліції с. Серники (нині Зарічненський р-н) нараховував 32 особи[13, арк. 36-37], автоматично зарахованих до «ворогів радянської влади».

Серед питань, що найбільше цікавили слідчих НКВС і неодноразово задавалися ув’язненим ті, що стосувалися кадрового складу поліційних підрозділів: прізвища, посади, місця перебування співробітників на момент встановлення радянської влади, а також списки інформаторів і конфідентів поліції. Постерункові, зазвичай, у повній мірі розкривали сітку своїх інформаторів. О.Пацан – поліцейський Стидинськогогмінного постерунку поліції Костопільського повіту на допиті від 25 листопада 1939 р. називає 14 осіб, які надавали йому інформацію, а також надає 40 прізвищ співробітників зазначеного постерунку[4, арк. 10-12 зв.]. Аналогічні списки складалися більшістю ув’язнених поліціянтів та представників інших структур державної безпеки Польщі. Так до Корецького РВ НКВС потрапив Б. Скібінський, що фігурував у списку інформаторів складеному арештованим ст. сержантом КОПу Я. Новаком [17, арк. 37].

Чимало осіб з цього контингенту арештовувалися двічі а то й тричі, перший раз у вересні-жовтні 1939 р. робітничо-селянською гвардією. У цей період до місць позбавлення волі потрапив В. Невяровський. За словами Ф. Литвина – начальника робітничої гвардії м-ка Межиріч, чоловік ним затримувався як конфідент польської поліції, звинувачений односельцями у поданні до постерунку списку неблагонадійних осіб з українського населення, які підлягали арешту і засланню в табір «Береза Картузька» у серпні 1939 р. Оскільки в процесі слідства доказів таких дій арештованого добуто не було, а при обшуку постерунку поліції списку конфідентів не виявлено, В. Невяровського було звільнено[16, арк. 33-34]. Вдруге його арештовано в квітні 1940 р. та звинувачено у оренді фільварку «Колодіївка» і лихварстві. Особливою нарадою при НКВС В. Невяровського засуджено до п’яти років ВТТ[16, арк. 51]. До такого ж терміну ув’язнення Особливою нарадою засуджено і С. Басевич, яка до встановлення радянської влади заробляла ворожінням. У якості конфідента, жінка щодня подавала поліції анонімні звіти стосовно осіб запідозрених у прорадянських поглядах[14, арк. 14-16]. Для графологічної експертизи донесень у справі С. Басевич було залучено науково-технічне відділення відділу кримінального розшуку Управління робітничо-селянської міліції НКВС УРСР і Харківський інститут науково-судової експертизи ім. проф. М.С. Бокаріуса, за результатами якої було підтверджено «злочинні дії» арештованої[14, арк. 26-27].

Однією з особливостей функціонування радянських карально-репресивних органів було запровадження системи шпигунів, інформаторів та сексотів. Не оминуло це явище і службовців польської поліції, що потрапили у застінки НКВС. Про обробку останніх свідчить т. зв. меморандум з архівно-слідчої справи поліцейського С. Лануха, арештованого в грудні 1939 р. У пункті № 12 цього документу на питання: «чи можна вербувати засудженого і для якої роботи» зазначається: «після вивчення вирішувати питання про вербування». На запитання пункту № 13 про особливості, які необхідно врахувати при агентурному обслуговуванні в’язня вказано: «підлягає розробці в загальному порядку»[6, арк. 25 б]. Можливо, використання С. Лануха у якості інформатора було прийнято на підставі акту медогляду, у якому лікар в’язниці НКВС м. Рівне доктор медицини П. Андерман засвідчує діагноз (триперне запалення суглобів) і вказує, що в’язень абсолютно не придатний до фізичної праці і не може бути етапованим[6, арк. 25 а].

Станом на 1940 р. було повністю встановлено кадровий склад усіх постерунків поліції, що діяли до вересня 1939 р. на території області. У цьому плані не варто недооцінювати «старань» місцевих активістів, увага яких не оминула навіть тих, хто вже давно пішов у відставку з польських органів правопорядку, як за віком, так і за станом здоров’я. До таких 18 червня 1940 р. приєднався С. Яжонбковський, з 1926 р. поліцейський постерунку поліції с. Глинськ Чеський Рівненського повіту (тепер с. ГлинськЗдолбунівського р-ну). У 1932 р., після отримання травми при виконанні службових обов’язків, він переніс операцію і був відправлений на пенсію за станом здоров’я[20, арк. 6 зв., 10]. Незважаючи на те, що жоден зі свідків у справі С. Яжонбковського не вказав на випадки арешту останнім революційно налаштованих осіб та антирадянських висловів, колишній поліцейський отримав 8 р. ВТТ за «активну боротьбу проти революційного руху»[20, арк. 41].

Подібна доля спіткала й С. Смолінського – сержанта 45 піхотного полку польської армії, у ході слідства по справі якого з’ясувалося, що з 1921 по 1924 рр. він служив у польській поліції і за перевищення службових повноважень (побиття підозрюваного гумовим кийком до втрати свідомості) був звільнений з посади. На відміну від інших арештованих поліцейських, як дійсних, так і колишніх, на допиті С. Смолінський стверджує, що фізичний вплив на затриманих був частиною «системи польської поліції»[21, арк. 15,16]. Як і С.Яжонбковського, С. Смолінського було засуджено до 8-ми років ВТТ з аналогічним обґрунтуванням злочину[21, арк. 63].

У вир радянських репресій потрапили співробітники польських правоохоронних, репресивних органів, судів і прокуратури, яких за наказом уряду було евакуйовано з терен захоплених німецькими військами на територію, що увійшла в сферу впливуСРСР. Серед таких співробітники поліційних відділків Катовицького повіту[18], комісаріату поліції м. Замость[11], в’язниці м. Брест-Литовськ[9], окружного воєнного суду Брестської фортеці[12], прокуратури м. Вадовіце[24] та ін. Потрапивши до радянських в’язниць, вони втратили можливість контактувати зі своїми родинами, що залишилися на землях новоствореного Генерал-губернаторства. «… За обставин військових дій Польщі і Німеччини, я разом з іншими поліцейськими м. КалишаПознаньського воєводства евакуйований в м. Рівне, де 18 вересня 1939 р. затриманий військами Червоної армії і до цього часу перебуваю під арештом. Сім’я моя у складі хворої дружини і трьох малолітніх дітей залишилася в м. Калиші, без будь-яких засобів на харчування, … не знаючи навіть чи я живий і де знаходжуся. У зв’язку з цим прошу Вас, Пане Начальнику, дозволити мені написати відкритого листа в якому повідомити що я живий і здоровий і знаходжуся в повній безпеці…»– йдеться в листі Б. Бончика, який 10 березня 1940 р. перебував у в’язниці м. Острога[5, арк. 16 г].

У переважній більшості співробітники польських правоохоронних і репресивних органів засуджувалися до п’яти, восьми років позбавлення волі у ВТТ, при цьому початок терміну відбування покарання рахувався не з дати арешту, а з дати початку ведення слідства, яке, як уже зазначалося, у більшості випадків затримувалося на кілька місяців. Арештованому 17 вересня 1939 р. поліцейському с. ТайкуриЗдолбунівського повіту Ф. Кубіцу Особлива нарада призначила покарання у вигляді 5-ти років позбавлення волі у ВТТ, рахуючи початок терміну з 9 грудня 1939 р.[10, арк. 5, 6, 15]. Таким чином, два з половиною місяці перебування у Рівненській в’язниці не були зараховані до загального терміну покарання.

Та попри численні звинувачувальні вироки, за якими службовців польської поліції засуджено до тривалих термінів ув’язнення, траплялися поодинокі випадки звільнення з-під варти. Це стосується обслуговуючого персоналу поліційних відділків (водіїв, столярів, сторожів), а також фізінструкторів, перекладачів, які після нетривалого перебування під вартою звільнялися. Серед таких: Т. Томпоровський[26], С. Стодольський[28], В. Домогал[27]. Були звільнені з-під варти і в’язні, слідство у справах яких тривало до зміни політики радянської влади у відношенні поляків та оголошення їм амністії в 1941 р. 10 квітня 1940 р. Рівненським УНКВС було арештовано Е. Воляка. Бухгалтер за професією Е. Воляк в останні дні серпня 1939 р. був мобілізований на службу в польську поліцію м-ка Олександрія Рівненського повіту (тепер с. Олександрія Рівненського р-ну) де і прослужив до 17 вересня 1939 р. Таким чином поліцейський стаж останнього складав приблизно 20 днів, що не завадило карально-репресивним органам приписати в’язню злочини передбачені ст. 54-13 КК УРСР, а саме: «участь в придушенні революційного руху на території кол. Польщі» [25, арк. 22]. Провівши більше року у в’язницях НКВС, відповідно до постанови прокурора відділу по спецсправах прокуратури СРСР від 12 травня 1941 р. Е. Воляка звільнено з-під варти Старобільського табору НКВС[25, арк. 24 б].

Надзвичайно трагічно склалася доля тих співробітників польської державної поліції, які потрапили до Козельського, Старобільського і Осташківського таборів військовополонених. «Був поліціянтом – цього вистачить щоб його розстріляти!» – сказав на одному із засідань голова калінінського відділення НКВС Д. Токарєв. За статистичними даними польських дослідників, вищу міру покарання було застосовано до 2,5-3 тис. службовців польської державної поліції. Загалом до радянських таборів НКВС потрапило понад 12 тис. поліціянтів[34, с. 340].

Отже, аналіз документів карально-репресивних органів дає підстави стверджувати, що кримінальні справи на співробітників польської державної поліції були лише формальністю. Організатори і виконавці репресій не переймалися такими поняттями як доказовість злочину. Органи НКВС, у переважній більшості, карали людей не за конкретні провини, а за приналежність до певної професійної групи чи категорії польського суспільства, таким чином виконуючи завдання по ліквідації контингенту, небезпечного для радянського тоталітарного режиму і підходили до цього системно. 24 грудня 1939 р. були санкціоновані обласним прокурором і затверджені начальником УНКВС по Рівненській області постанови на арешт 45-ти польських поліціянтів. У цей же день оформлено звинувачувальні висновки у їх справах[30]. Цей промовистий факт ще раз підтверджує тезу про наперед визначену «винуватість» цієї групи арештантів.

Список використаних джерел

1.Державний архів Рівненської області (Держархів Рівненської обл.), ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 157.

2. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 159,

3. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 160,

4. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 164

5. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 217,

6. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 238,

7. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 292,

8. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 293

9. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 294

10. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 295

11. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 302

12. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 309.

13. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 419,

14. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 502

15. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 513

16. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 516

17. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 664

18. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 940.

19. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 950.

20. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 973,

21. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 981,

22. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 986,

23. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 1082,

24. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 1721.

25. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 1769

26. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 2857.

27. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 2859.

28. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 2861.

29. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 5246,

30. Держархів Рівненської обл. ф.Р. 2771, оп. 2, спр. 291, 296, 319, 334, 347, 348, 349, 362, 363, 373, 395, 445, 449, 493, 509, 535, 555, 563, 564, 565, 572, 597, 642, 779, 780, 782, 788, 790,840, 979, 995, 1000,1096, 1098, 1123, 1124, 1128, 1135, 1149.

31. Держархів Рівненської обл. ф.П. 4054, оп. 1, спр. 68.

32. Держархів Рівненської обл. ф.П. 4054, оп. 1, спр. 78.

33. Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Накануне : ноябрь 1938 г. – декабрь 1940 г.Сборник документов / Сост. Ямпольский В.П. и др.– М.: А/О «Книга і бізнес»,1995. – Т.1. – Кн.1.– 465 с.

34. Misiuk A. Policja Panstwowa 1919-1939: powstanie, organizacja, kierunki, działania. – Warszawa: PWN, 1996. – 370 s.