Освіта Рівненщини в 1917 р. (до 100-річчя Української революції).

Яким був стан освіти в Рівненському повіті (до складу Рівненського повіту входили населені пункти сучасних Рівненського, Гощанського, Корецького, Костопільського, Березнівського, Здолбунівського, частково - Острозького, Дубенського, Сарненського, Радивилівського районів) сто років тому, як в найтрагічніший момент української історії питання народної освіти було пріоритетним, про це в матеріалах, які зберігаються в Державному архіві Рівненської області.

Після проголошення 10 червня 1917 р. першим Універсалом Центральної ради автономії України було утворено Генеральний Секретаріат Освіти, який приступив до українізації школи, яка передбачала: навчання українською мовою, впровадження українознавчих предметів, підготовку навчальних підручників та посібників українською мовою, відкриття нових українських шкіл та реорганізацію російських в українські школи, підготовку вчителів-українців.

Саме тому, напередодні 1917 – 1918 навчального року за ініціативи створеної в Рівному громадської організації – Повітової громадської ради та за фінансової підтримки Рівненського повітового земства (земства – виборні органи місцевого самоврядування), були проведені учительський з’їзд та 3-х тижневі вчительські повітові курси для підготовки вчителів з української мови.

Метою останніх було широке висвітлення серед присутніх національного питання, знайомство з історією України, географією, багатством, глибиною рідної мови.

До Української народної революції в Рівненському повіті окрім церковно парафіяльних та міністерських шкіл, існували 34 земські школи , відкриті ще в 1912 р. після запровадження на правобережній Україні земської системи.

У вересні 1917 р. у зв’язку із переходом усіх церковнопарафіяльних і міністерських шкіл у підпорядкування земств, в Рівненському повіті було створено нові шкільні органи – Повітову шкільну раду в складі 21 члена, двох інструкторів по народній освіті, і завідувача шкільним відділом при повітовому земстві. Тобто, на місці керівництво народною освітою повністю перейшло від державних урядовців до вибраних на демократичних принципах установ шкільного самоврядування.

Для Рівненського земства, яке після Лютневої революції поповнилось новим демократичним елементом, освіта власного народу була головним питанням сучасності, без вирішення якого не можливим було б будівництво нового «народного будинку» - нової незалежної української держави.

На засіданнях Рівненського повітового земського зібрання наприкінці 1917 р. - початку 1918 рр. питання утримання шкіл, збільшення асигнувань на нові шкільні органи, організацію вчительської повітової земської бібліотеки, підвищення зарплатні вчителям, завжди викликало беззаперечну підтримку. Однак, з початком революції, практично припинилося надходження земського податку, земська скарбниця була майже порожня. Проте, місцеві депутати проголосували за виділення коштів на утримання нових шкільних органів та на підвищення учительської заробітної платні з 135 до 175 крб.

Нажаль, це рішення так і не було реалізовано у зв’язку із відсутністю у земства на це коштів. Після більшовицького перевороту держава також не виконала свої зобов’язання щодо виділення державної частки вчительської зарплатні - замість 94 крб. спромоглася виділяти тільки по 47 крб. А з листопада – грудня 1917 р. освітяни взагалі нічого від держави не отримували.

На прохання повітової шкільної ради, земство як могло забезпечувало вчителів. Наприкінці 1917 р. вони отримували 48 крб. в рахунок державних коштів, 18 крб. - на дорожнечу і 24 крб. добових, що разом становило 94 крб., замість мінімальних 135 крб. Однак, цього було катастрофічно мало.

Наслідком отримання такої мізерної зарплати, яка ще і виплачувалась частинами, а іноді і взагалі не виплачувалась, було те, що найкращі вчительські кадри кидали свою роботу і шукали заробітку на іншій ниві. Залишалися працювати тільки місцеві і дуже часто не самі кращі кадри. Освітній рівень тодішніх вчителів був дуже низьким і його можна прослідкувати за наступними цифрами:

закінчили вчительську семінарію – 6%,

духовну семінарію – 7%,

8 класів гімназії – 10%,

церковно-учительські школи – 30%,

7 класів гімназії – 15%,

2-х класні школи - 5% ,

отримали звання вчителя – 27%.

Однак, все ж таки, земство на початок 1917/1918 н. р. домоглося певних результатів.

Якщо з початком Першої світової війни і до 1917 р. будівництва шкіл не відбувалося, то в 1917 р. справа зрушила з місця.

До цього часу земству підпорядковувались 34 школи на 48 комплектів (класів). А коли указом Тимчасового уряду від 19 серпня 1917 р. всі школи перейшли до місцевих органів самоврядування, то земство «розбагатіло» - станом на 1917/1918 р. воно вже мало 87 церковно–парафіальних, 44 міністерських, 34 земських – разом 165 шкіл. Повітова шкільна рада домоглася, не чекаючи асигнувань, відкриття шкіл, які були недобудовані ще з 1914 р. З вересня 1917 р. земством було відкрито 37 шкіл, 15-ти з яких селяни самостійно знайшли помешкання. У повіті налічувалося 202 школи (387 класів) на 22920 учнів. Грамотність, порівняно з 1914 р. зросла на 55%. Однак, цих шкіл було замало на 290 000 населення. В цілому на Волині грамотність була найнижчою серед інших українських губерній - грамотних було 18.5%, а серед жіноцтва - менше 3%.

Перше, що зробила шкільна рада – знищила межу між церковно-приходськими, міністерськими і земськими школами, «відвівши» всі школи під одну назву – Народна школа.

Освітяни всіма засобами прагнули до розвитку національної української школи: були закуплені українські букварі, а також читанки і українські задачники. Однак виникла криза зі шкільними кадрами. Якщо з початку існування Шкільної ради 46 шкіл не мало вчителів (вересень 1917 р.), то невдовзі вже в половині шкіл не було кому вчити дітей. Всього на той час в освіті Рівненського повіту працювало 195 вчителів чоловіків, 172 вчительки.

Нажаль, зусилля українського народу створити в 1917–1920 рр.самостійну державу закінчилися поразкою. Розбудову української національної освіти також було відкладено на десятиліття.

Начальник відділу Державного

архіву Рівненської області                                                               Л. Леонова